зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт закликав до

створення «карантину» щодо японського агресора. Суперечності між США й

Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в грудні

1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо

Японії залишалася незмінною.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції

учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія

відмовилася брати участь. Взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій

24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася

агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше,

Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити

переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську

війну, фактично потурали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня

1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно

збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн

доя., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома

державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення

радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки, танки,

гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льотчики прикривали китайські

міста від японської авіації, бомбардували японські військові об'єкти на

Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.

В той час японська вояччина здійснила воєнні провокації проти

Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. вона атакувала радянський

кордон у районі озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент —

японці використовували важку артилерію. Радянські війська розгромили й

відкинули агресорів з радянської території. Було підписано перемир'я.

Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р.

вони вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в районі річки

Халхін-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тільки

Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та

монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили

оточення та розгром японських інтервентів. І це за день до початку другої

світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та

МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.

Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно

розставила на протилежних позиціях два блоки держав у капіталістичному

світі. Західна політика «невтручання», «умиротворення» мілітаристських

держав, їх відмова від радянських пропозицій колективної відсічі агресорам

неминуче вели до нової світової війни.

33. Поширення японської агресії в Китаї та розпад Вашингтонської

системи.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від

Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час

захопили Пекін, Тяньцзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися

створити на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій

маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в

окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імператором

Пу І). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його

й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу,

захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо

припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя

Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій

великих держав. Яка ж була реакція великих держав на події в Китаї?

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не

визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К.

Хелл направив звернення до 62 країн — учасниць пакту Бріана—Келлога, де

вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її агресором і

не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американські

поставки (в тому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р.

збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати.

Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції

учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія

відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У

прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не

називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як

і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й

продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-

китайську війну, фактично потурали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня

1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно

збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн

дол., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома

державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення

радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки, танки,

гармати, боєприпаси, бензин і т. п.

34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав.

У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова

могутність і вплив у Європі фашистської Німеччини. В 1938 р. вона виробляла

12 % світової промислової продукції й стала другою індустріальною державою

в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові витрати зросли в 10

разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 дивізії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4

млн солдатів. Німецький уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти

агресію в Європі.

Все це створювало небезпечну ситуацію на континенті. Проте західні

великі держави вперто відхиляли пропозиції Радянського Союзу про створення

системи колективної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні

держави відповідали політикою «невтручання» й «умиротворення»,

сподіваючись, що німецька агресія буде спрямована на Схід і не зачепить

їхніх територій.

. У відповідності із зовнішньополітичними планами в європейських країнах

відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив

поміркованих керівників на більш рішучих нацистів — міністром закордонних

справ став Й. Ріббентроп, головнокомандуючим — генерал Браухіч,

начальником штабу — генерал Кейтель.

В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордонних справ замість А.

їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і

в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання

Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гданська. Англійським послом у Берліні

став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори

безпосередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти дружній договір з

Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про

«встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».

У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма відвертий антикомуніст

К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й

планував запропонувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на

нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-історична подія».

Державний департамент США відкликав з Берліна відомого антифашиста У.

Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через

посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон повідомив, що

не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини.

8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав

колишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмові з Гітлером та

Герінгом запевняв їх у солідарності Вашингтона з планами Берліна.

Отже, загальна західна політика «умиротворення» фашистської Німеччини

всіляко сприяла здійсненню агресивних планів Гітлера. Черговою жертвою

фашистської агресії стала Австрія.

У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга,

поводився з ним брутально, вимагав свободи діяльності нацистів і

призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-

Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у

своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за

вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня

канцлером був призначений гітлерівський ставленик Зайсс-Інкварт. А

наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера

Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено

приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.

Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще

напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія

не втручатиметься в австрійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше

заявив, що, мовляв, Англія взагалі ніколи не давала гарантій Австрії.

Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не торкається

Сполучених Штатів».

Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти

насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли. 2 квітня 1938 р.

західні країни визнали анексію Австрії й перетворили свої посольства у

Відні в консульства. Між іншим, у Мадриді через рік вони повелися

протилежним чином, визнавши фашистський уряд Франко.

Радянський Союз зайняв принципову позицію й заявив рішучий протест

проти загарбання Австрії Німеччиною, визначивши дії останньої як агресію й

загрозу безпеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому

світові. Проте Англія та Франція відхилили радянську пропозицію

організувати колективний захист незалежних країн.

Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина

значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися

до нових агресивних дій. У Римі 16 квітня 1938 р. була підписана англо-

італійська угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав

загарбання Італією Ефіопії, фактично підтримав італо-німецьку інтервенцію в

Іспанії й погодився на надання Італії англійських позик.

35. Мюнхенська угода.

Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала стати

Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточували Чехословаччину. У

квітні Гітлер підписав «Зелений план», який передбачав окупацію Судетської

області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер

призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та

Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з

Генляйном і поступитися йому заради миру.

Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну

конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників

СРСР, Франції та Чехословаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР

відхилили радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд розробив «план

Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на

загарбання Судетської області.

13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судетських німців про

автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер

запросив Чемберлена до Німеччини.

Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.

1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені відбулася його зустріч

із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії

Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки

відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією.

Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділення Судетської області,

запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон

після консультації 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26