Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати

рішення обмінятися не посольствами, а постійними представництвами, що трохи

пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із

Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН

виявила готовність визнати Мюнхенський договір між фашистською Німеччиною і

Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час

переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може,

зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх мешканців районів

Чехословаччини, що відійшли до Німеччини за Мюнхенським договором, до

урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та

Болгарією, які не мали суттєвих післявоєнних проблем у відносинах з ФРН,

але чекали завершення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія

нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

. Так завершився важливий етап «нової східної політики» ФРН, який зміцнив

європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на

подальше поліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу

пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН

як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення

розколу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інакше. Вже

наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана

Німеччина.

75. Радянсько-югославський конфлікт.

Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької

окупації, допомогли вигнати з Албанії італійських фашистів. Тільки восени

1944 р. Радянська Армія пройшла північно-східною частиною Югославії,

просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусиллями Народно-

визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під

проводом Й. Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під

монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну воно

одразу приступило до колективізації сільського господарства, націоналізації

промисловості, пропаганди комуністичних ідей. У зовнішній політиці

Югославія виступила проти англо-американського впливу в Західній Європі,

проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був

окупований англо-американськими військами.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість

югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави

підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й переможця.

В червні 1948р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для

обговорення становища в Югославії. Югославські керівники відмовилися взяти

участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже

фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало

обвинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії,

встановився «турецький, терористичний» режим, що не скликаються з'їзди

партії. На завершення в резолюції Комін-форму була висловлена впевненість,

що керівники КПЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться

місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів

згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в

країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами

цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими

у зраді обвинувачували й інших державних діячів.

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до подальшого загострення

відносин країн «народної демократії» з Югославією. На їхніх кордонах з

Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.

У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в

Будапешті була прийнята ще одна резолюція під характерною назвою

«Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося,

що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є

«найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто

проголошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про припинення дії Договору з

Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних

кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші краши ЦСЄ

почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у

1955 р., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників

(за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних

справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі

сторони домовилися відновити нормальні й дружні відносини. Проте Югославія

не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В

1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе

його лідером, а Рух — утіленням комуністичних ідей про підтримку країн, що

визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали

відносини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в

позиціях, коли Югославія надавала перевагу підтримці країн Азії й Африки.

76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства.

Подальшій сталінізації країн Східної Європи поклала край смерть Й.

Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не відгукнутися

у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційовані в СРСР «згори», в інших

східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої

світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи

робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму

була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції

здійснювалися від імені пролетаріату й заради приведення його до влади.

Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в

Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався

саме у Східній Європі.

Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у

столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до

них приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонстрації пройшли в

інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали,

«демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР.

Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і

демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої

світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує

підтримки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського

договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО.

Тепер присутність радянських військ у країнах Східної Європи могла

виправдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а

умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, а й в усьому «соціалістичному

таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насамперед славнозвісна доповідь на ньому М.

Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль

його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином

увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість

людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодші Сталіни» в усіх країнах «табору» в період

сталінізації змагалися між собою, хто краще скопіює радянську модель

соціалізму, їхнє становище в країнах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських

комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки

комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в

радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у

соціалістичному будівництві.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз

визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі

усвідомлювали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на

посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М.

Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було

усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібнобуржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов загострилася й залишалася

вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним».

Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й

те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е.

Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали

переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини

Сталіна—Ракоші виступали студенти, інтелігенція, до них приєдналися

військові підрозділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту

23 жовтня була розстріляна військами державної безпеки Угорщини. Це

викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими,

кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистсько-

ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти

маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але

революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт

радянські війська. На широкий опір вони тоді не натрапили, але політична

боротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радянських військ із

Будапешта і поставив навіть у попередньому плані питання про нейтралітет

Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що

Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським

Союзом. 25 жовтня біля парламенту знов почалася стрілянина, на цей час на

майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці

було обрано замість Гере Я. Кадара, але водночас почався процес відродження

тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію

з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня радянські війська покинули

Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано загострилася через агресію

Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. США не підтримали своїх

союзників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США, з

одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування,

навіть заохочували їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам

реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Будапешта, 27 жовтня,

командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину

були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в

Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні

як «контрреволюцію», хоча насправді вони являли собою виступ народу проти

тоталітаризму, за суверенітет і більш прийнятну модель соціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. І. Надь

спробував припинити його підготовку, загрожуючи виходом Угорщини з ОВД і

зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Будапешт, великі

міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів,

де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була

придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь

спробував знайти притулок на території югославського посольства, яке

підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували

радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та

його співробітниками всі вони були страчені. Новий уряд очолив Я. Кадар.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26