ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі розпочалася

конференція представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та

Люксембургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне,

соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону.

. Цей договір дістав назву «Брюссельський пакт».

Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася

протидія «відновленню агресивної політики Німеччини». До речі, основним

питанням порядку денного конференції була проблема утворення

західнонімецької держави та майбутньої її інтеграції до європейських

військових угруповань. Укладення «Брюссельського пакту» певною мірою

вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецького реваншизму.

Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів

закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб.

На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного

союзу. Реалізуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європі,

Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими

Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Північноатлантичного

союзу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити Західний у загальній

системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати

підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були

готові приєднатися до цього процесу.

. 11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцію № 239 — «резолюцію

Ванденберга».

Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики

неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в

мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо

очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і

насамперед у Європі, б липня 1948 р. розпочалися ініційовані США таємні

переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу.

Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948

р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили

консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією,

Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві

відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали

принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

. 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні

представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади,

Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції.

З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки

атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про

взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США

уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про

фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом,

конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування

закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.

. Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання

членами альянсу 19 липня 1951р. конвенції «Про статус збройних сил

країн—учасниць НАТО».

Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі

військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території

інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично

користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне

об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних

зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формування ефективного

військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної

Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепокоєння не

лише на Сході, але й на Заході континенту.

64. Створення ОВД

Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня

1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на яку

були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті

відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної демократії,

у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про

ратифікацію Лондонського та Паризького договорів , СРСР негайно , 7 травня

розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди.

Потім у Варшаві з 11 по 14 травня 1955 року відбулася конференція

східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня договору про

дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн ( СРСР, Польща,

Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина).

Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала

організацію єдиного командування під приводом радянського маршала Конєва.

Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше.

Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку,

надав йому більш наочного вигляду.

Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на

момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами

Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не

виключав можливості поліпшення відносин країн-членів й Заходом, декларував

недоторканність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на

переговорах з німецької проблеми підпорядкування НДР єдиному командуванню

відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р.,

СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'язавшись вивести свої війська з

її території. Отже, утворення Варшавського блоку не мало практичного

значення, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в

картину конфронтації Заходу й Сходу протягом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників обох

наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації

нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах.

Блокова біполярність ставала реальністю.

65.Створення АНЗЮС

Напередодні конференції у Сан-Франциско, скликаної для підписання

мирного договору з Японією, у лютому-квітні 1951 р. США розпочали

переговори з Австралією та Новою Зеландією, які побоювалися повторення

агресії з боку Японії.

1 вересня 1951 р. США, Австралія та Нова Зеландія уклали

Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС), який гарантував Австралії та Новій

Зеландії американський захист від можливого відродження японського

мілітаризму.

Пакт мав на меті захист миру в районі Тихого океану, координацію

зусиль щодо створення регіональної системи безпеки, колективні воєнні дії в

разі нападу на одну з країн-членів пакту.

66. Багдадський пакт (СЕНТО)

Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний

пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону,

особливо Єгипту після приходу до влади внаслідок революційних подій 23

липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом очолив Г.А.Насер. Перешкодою

на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.

Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955

р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський

пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони.5 квітня 1955 р. до

пакту приєдналася Великобританія, 23 вересня - Пакистан, 3 листопада -

Іран.

У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна революція. Нове керівництво

оприлюднило рішення вийти з Багдадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт

дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).

Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем»єр-

міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок

радянської загрози. Отже він ( ІРАК) відходить від нейтралістиської

політики. 13 січня 1955 року прем»єр- міністр Туреччини Мендерес та міністр

закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір

укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу.

Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з

можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт

був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена

постійна рада пакту.

Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року.

Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно

пов»язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3

листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабстких

держав.

Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського

пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його

дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пункиів їзнбої оборонної

системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його

економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового

комітету.

67. Утворення СЕАТО

США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіпінами,

Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керівництвом

республіканців прагнули поширити таку систему і на континентальну Азію. Це

було пов»язане з необхідністю перемир»я в Кореї та Індокитаї, а також із

особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.

Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі

8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії

був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції

щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію, Австралію,

Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був

безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком

Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн,

населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав. Стаття 4

передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту ( що включала

Південний В»єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн,

союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх

конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття

5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстороково, але

кожна з сторін могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це за рік.

США в окремій заяві зобов»язувалися втручатися включно у випадку

комуністичної агресії.

68. Утворення двох німецьких держав

Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпечені

демократичні свободи, діяльність демократичних політичних партій, введення

принципу виборності влади і створено централізований німецький уряд, який

мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого покладаюся на

новий орган — Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий

уряд формуватиметься через «центральні німецькі адміністративні

департаменти, очолювані державними секретарями». Але в тій же Потсдамській

угоді вперше запроваджувався в міжнародно-правову практику термін «західні

зони», тобто йшлося про поділ Німеччини за принципом Схід—Захід. Щодо

репараційного питання, то запропонований спосіб його вирішення далеко не

зміцнював декларованого принципу збереження економічної єдності Німеччини.

Тому багато вчених не без підстав уважають, що Потсдамська угода фактично

зафіксувала поділ Німеччини.

Офіційним аргументом було небажання порушувати принцип

чотиристороннього управління Німеччиною.

Слід зазначити, що на той період лише в радянській зоні існували

центральні німецькі адміністративні органи управління окремими галузями

економіки. Тому формування багатозонних органів мало орієнтуватися в

організаційному плані на радянський зразок. Здавалося б, американська

пропозиція була виграшною для радянської сторони.' Але це означало би

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26