відносини з Великобританією і Францією.

87. Шостиденна війна та її наслідки.

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної

стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР посилював

політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам

арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані

арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному

каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який

проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав

включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з

Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну

військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю

займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю,

ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966

р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й

на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і

Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії

заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.

Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а їхні позиції

зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив

про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що

доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив

інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80

% свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття Акабської затоки,

ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для

розв'язання воєнних дій.

Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет,

Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву

«шестиденної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах

Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові лггаки цих країн. Потім

сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші

стратегічні райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські висоти на

півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її Незважаючи на ухвалення

Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцій про негайне припинення вогню,

ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від

Ізраїлю негайно припиняти воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я.

10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження

бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних

заходів для припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем,

утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері 10

червня бойові дії були припинені.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від

нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів,

викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни

продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

88. Кемп-девідський процес та його наслідки

З ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року відбулося

ряд зустрічей з ізраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами

в урядах арабських країн (Алжир, Лівія, Сирія та Організація визволення

Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт стійкості і

протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію.

Проте це не зупинило А. Садата і 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді

відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата і

прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони підписали два документи —

«Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між

Єгиптом і Ізраїлем» (Президент США - формально «свідок»).

«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинської проблеми шляхом

надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан

і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали залишатися

під управлінням ізраїльської адміністрації. Таким чином, автономія

надавалася населенню, а не території. Не було вирішено питання про майбутнє

Єрусалима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського

народу на самовизначення.

У відповідь арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли

рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього

економічних санкцій.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між

Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір

складався з преамбули, дев'яти статей і додатків.

Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту над Сінайським

півостровом після завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке мало

відбутися протягом трьох років. Для забезпечення виконання договору Єгипет,

Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сінайському півострові сил і

спостерігачів ООН. Договір передбачав встановлення нормальних

дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.

До договору додавалися роз'яснення про його пріоритетний характер

порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту.

Наслідки Кемп-девідського процесу:

1) створення прецеденту мирного договору між арабською країною та

Ізраїлем;

2) посилення позицій Ізраїлю;

3) посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на

Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР;

4) єдність арабських країн була порушена;

5) Єгипет певний час перебував в ізоляції.

89. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході

Зараз на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що

відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х pp. Її головні ознаки:

o розпад СРСР, та як наслідок - припинення радянсько-американського

протистояння на Близькому Сході;

o нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове

перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн -

членів РСАДПЗ та Сирії;

o зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь

Ізраїлю;

o зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання через

зміну уряду;

o поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких

є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.

Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні -

листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні переговори

ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської,

сирійської та ліванської – з іншого.

Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час

переговорів між представниками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини

(ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палестинської

автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон. 4 травня 1994 p. в

Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін

підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою

«Газа - Ієріхон - спочатку». У 1993 -1994 pp. відбувся процес нормалізації

відносин між Ізраїлем та Йорданією.

За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було

підписано лише дві угоди “Уайт Плантейшн” та “Уайт Плантейшн-2”, що

передбачали виведення ізраїльських військ з території Палестини та

звільнення палестинських в’язнів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з

тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків.

На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після

приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний

Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна Нетаніягу,

що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні

переговори між ОВП та Ізраїлем, зараз навіть мова йде про укладання

остаточної мирної угоди. Крім того здійснюється виведення ізраїльської

армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія.

Певну протидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення

палестинської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не може допустити

Барак.

Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять

екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук

яких загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська

організація “Хезболлах”, лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі

обіцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій).

Проте, незважаючи на це, події на Близькому Сході свідчать про те, що

цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку.

90. Ірано-Іракська війна

Причини:

1. суперечки з прикордонних питань;

2. розбіжності політичного, релігійного й національного характеру;

3. внутрішньополітичні, економічні й соціальні проблеми Ірану та Іраку;

4. співвідношення сил на Близькому та Середньому Сході.

Витоки відчуження між Іраком та Іраном походять з середньовіччя, з

часів, коли їх прикордонні райони стали об'єктом боротьби між Османською та

Персидською імперіями.

У березні 1975 p. було підписано так звану «Алжирську угоду» у формі

спільного комюніке. Вона передбачала остаточне врегулювання усіх проблем,

включаючи демаркацію сухопутних кордонів на підставі Константинопольского

протоколу 1913 p. 13 червня 1975 p. в Багдаді було укладено Договір про

державні кордони та добросусідські відносини. Він торкався проблем

демаркації сухопутних й демілітаризації річкових кордонів, забезпечення

безпеки на ірано-іракських кордонах.

У другій половині 70-х pp., й особливо після революції в Ірані у 1979

p. відносини між двома країнами значно погіршилися. Ірак, скориставшись

революційними подіями у Ірані, вирішив повернути собі спірні території, які

він віддав у 1975 p.

17 вересня Ірак проголосив, що він анулює «Алжирську угоду» та Договір

1975 p., a 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській території. Конфлікт

переріс у війну, що тривала вісім років (1980-1988). Обидві сторони зазнали

значних матеріальних збитків.

Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому й

Середньому Сході. Ескалація військових дій, «танкерна війна» у Затоці,

значне нарощування там іноземної військової присутності призвело до

загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.

Численні спроби врегулювання конфлікту здійснювалися ООН, Рухом

неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою арабських держав.

Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився

взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.

У вересні 1990 p., у зв'язку з необхідністю передислокації військ з

ірано-іракського кордону на територію Кувейту, Ірак погодився на

врегулювання усіх спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.

91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ

У 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний

економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна

частка близькосхідної регіональної системи. Це - один з найважливіших у

економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано

близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задовольняє близько

чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки

є актуальною для світового співтовариства.

Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох

рівнів:

1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний або

міжнародний.

На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має як

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26