звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня

1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що

вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення всіх збройних

формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23

серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений. У відносно

швидкому погашенні воєнного вогнищу на індійському субконтиненті важливе

значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцентрувавши

свої зусилля на досягненні негайного припинення вогню, вони діяли в одному

напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі

багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке

зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція

китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і

Пакистаном провокаційно проголосило свою цілковиту підтримку останнього в

боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «другий фронт» на індійських

кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які

вони займали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посередника в

урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв на себе СРСР. Уряди

США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про

добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і порадили їм

прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони

прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966

р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б.

Шастрі і президента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання

міждержавного конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р.

Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні

заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема,

сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини,

сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На

особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться

про відмову сторін від застосування сили та мирне врегулювання спорів,

невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення

в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з ними надії

не виправдалися. На думку фахівців, головною причиною неефективності їх

утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну

оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й

чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка

Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з

Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном

як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з

Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної

підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї.

Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх

військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

84. Крах мандатної системи на Близькому Сході

За пропозицією президента США В.Вільсона, до статуту Ліги Націй було

введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою

територією від імені Ліги Націй.

Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три групи

мандатів: «А», «В», «С».

o До групи «А» входили колишні володіння Османської імперії, статус яких

наближався до статусу протекторату.

o Група «В» охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці

o Мандати групи «С» стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого

океану

До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії.

В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до

цього у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і Франція

підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван

ввійшли до сфери впливу Франції.

У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про

передання Франції мандата на Сирію і Ліван.

. Остаточний крах мандатної системи на Близькому Сході відбувся після 2-ї

світової війни.

В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію

англо-французьких військ на обговорення Ради Безпеки 00Н.

17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31

грудня 1946р. були виведені з Лівану.

Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і

Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.

85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-ізраєльська війна 1948 рр.

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона

характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського

протистояння. В ситуації, що склалася, уряд Великобританії змушений був

піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми.

Тоді Великобританія у квітні 2947р. винесла палестинську проблему на

обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механізм

голосування 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на

другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося

протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і

Великобританії з іншого.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план

її поділу, більшістю голосів прийнятий другою сесією ТА 00Н, що проходила у

Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було

прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і

США, проти — 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан,

Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобританію.

У відповідності з резолюцією на колишній підмандатній території

Палестини мали утворитися дві держави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км —

56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа

11,1 тис. кв. км — 43 % території Палестини, населення 758 520 чоловік). В

окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 %

території Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією

скасовувався англійський мандат на Палестину. Таким чином, в історично

арабському регіоні мала постати єврейська держава. Отже, на території

Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така

перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР.

СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для

цього мав стати Ізраїль.

. Було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено

його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Тим часом арабські

країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові

Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців

якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.

Уряди Єгипту, Сирії, Лівану, Йорданії, Саудівської Аравії та Ємену

оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїль-ська

(палестинська) війна.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтовариства, яка дістала

відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими

Штатами і СРСР.

Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій,

виділених 00Н для створення арабської палестинської держави, частину

Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були

анексовані Йорданією. Сектор Таза відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про

перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня)..

. Отже, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення

проблеми близькосхідного врегулювання — однієї з ключових проблем

післявоєнних міжнародних відносин.

Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. понад 900 тис.

палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії 00Н добитися

хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА 00Н, не

мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої

повноваження. Згідно з рішенням 00Н було створено спеціальне Агентство

Об'єднаних Націй з надання допомоги біженцям та їхнього працевлаштування

(ЮНРВА)

86. Суезька криза 1956 року.

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою

зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для

промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту

Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн

доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді «допомоги» США й

Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес

заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво

важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера

було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу,

термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної

частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом,

розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США,

заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими

країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в

Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 %

судноплавства каналом. Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням

Великоїбританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції.

Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська

на Кіпр. Обидві країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки

спільних планів інтервенції.

30 жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з

палестинськими партизанами задали раптового удару по Єгипту. Великобританія

і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ

на 16 км від Суецького каналу. Єгипет відхилив ультиматум.

Уряд США розцінив у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного

фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки 00Н обговорювався американський

проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за

демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною. Однак

Великобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.

31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.

2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ГА 00Н 64 країни

проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція,

Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).

Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії.

Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра,

Александрії та міст у зоні каналу

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу,

висадивши десант у районі Порт-Саїда.

В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з

ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про

небезпечні наслідки. Воєнні дії були припинені.

6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою

припинення воєнних дій.

22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося.

Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак

під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26