найважливіших фак­торів формування приміських АПК. Навколо цих міст

ство­рюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення

міського населення свіжими овочами, молоком та іншою малотранспортабельною

сільськогоспо- дарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими

ресурсами. В результаті одні регіо- ни України мають надлишок трудових

ресурсів у сільсько- му господарстві, а інші відчувають їх недостачу.

Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є

густота сільського населення. Найбільша по­треба в трудових ресурсах

відчувається у степових об­лас­тях, де густота сільського населення найменша.

Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалі- зацію

аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими

ресурсами, фор­муються АПК, що виробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються нау­ково обгрунтованими

нормами споживання на душу насе­лення і реальними можливостями їх

задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів

харчу­вання впливають природно-географічні умови, місцеві на- ціональні

особливості і традиції.

3. Основні етапи розвитку АПК.

Агропромисловий комплекс України в цілому і сільське господарство зокрема

пройшли довгий і складний шлях іс­торичного розвитку. В дореволюційний час

воно (сільське господарство) було основним джерелом життя більшості

населення. Але рівень розвитку продуктивних сил в цій га­лузі матеріального

виробництва був низьким. Машини ви­користовувались лише частково в

поміщицьких господар­ствах та в господарствах у багатих селян. Переважало

дрібне виробництво з примітивною технікою і низькою ефективністю. Бідні

селяни розорювалися, а кулаки зміцнювали свої господарства. Загострювались

класові протиріччя.

В 1913 р. з 36 млн. га сільськогосподарських угідь в Україні 15 млн. га

належало поміщикам, царській родині і монастирям, 8 млн. га — кулакам і 13

млн. га (трохи більше третини) — бідним селянам, які складали понад 90%

всього сільського населення. При цьому землі бідняків були найгірші. За

неповними даними, в Україні було 2,3 млн. бідняцьких господарств, в тому

числі 1,8 млн. — безкінних. Через загальну технічну відсталість (за

агротехнічним рівнем сільськогосподарського виробництва українське село

відносилося до найбільш відсталих у Європі) втрачолися можливості

раціонального господарю­вання. Основними знаряддями були соха, коса,

дерев’яна борона і плуг, а тягловою силою — кінь та віл.

Основою спеціалізації сільського господарства більшої частини території було

виробництво зерна. В структурі посівних площ 1913 р. на зернові культури

припадало 88,4% (причому озима пшениця, як найбільш раціональна для умов

України культура складала лише 11% посівних площ) і на технічні — лише 3,2%.

Це свідчить про низький рівень інтенсифікації дореволюційного

сільськогосподарсь- кого виробництва.

Однобока зернова спрямованість розвитку сільського господарства, низька

агротехніка призводили до висна­ження землі, її нераціонального використання.

Нові соціально-економічні основи сільського господар­ства створені після

Великої Жовтневої соціалістичної ре­волюції, зумовили величезні, корінні

зміни в цій галузі ви­робництва. Найбільш важливі етапи цих змін в сільському

господарстві такі: ліквідація приватної власності на землю, націоналізація

землі, послідовне здійснення ленінського кооперативного плану, створення на

основі успіхів соціа- лістичної промисловості колгоспного ладу (хоча, як

відо- мо, перехід до колективної власності на селі був дуже складним і важким

процесом).

Соціалістична перебудова сільського господарства вже через декілька років

дозволила досягнути значних ви­робничих успіхів. В 1940 р. валовий збір

зернових в Україні складав 26,4 млн. т (в 1913 — 23,2 млн. т), картоплі —20,7

млн. т (в 1913 — 8,5 млн. т). Поголів’я великої рогатої ху­доби в республіці

на 1 січня 1941 р. складало 11 млн. голів (на 1913 — 9 млн. голів) (3,

с.127).

Після Великої Вітчизняної війни в розвитку сільського господарства були

великі складності, проте на кінець 1955 року по деяких показниках вже був

перевершений до­воєнний рівень сільського господарства УРСР.

Необхідно зазначити, що за останні 30 — 35 років сільське господарство

України розвивалось стрибкоподіб­но — періоди високих темпів приросту по

окремих видах продукції змінювалися періодами абсолютного скорочення їх

виробництва.

Найвищі темпи зростання обсягів виробництва сільсь­когосподарської продукції

були характерними для 60-х і другої половини 70-х років. Пожвавлення настало

також у 1986 — 1989 рр., після дуже помітого зниження його об­сягів ( і

насамперед — по рослинництву) у 1981 —1985 рр. З 1990 (а по окремих

показниках — вже з 1989 р.) відбува­ється обвальне падіння виробництва всіх

найважливіших видів сільськогосподарської продукції.

Аналіз свідчить, що періоди зростання обсягів вироб­ництва у галузі

збігаються з посиленням уваги держави до аграрних проблем, створенням, хоча й

тимчасово, але сприятливіших умов як для екстенсивного, так і для

інтен­сивного варіантів її розвитку. Так, при деякому скороченні загальної

площі сільськогосподарських угідь і практично незмінних розмірах орних земель

за 1950 — 1960 рр., у 1960 р. посівні площі були на 2,9 млн. га (або на 11%)

біль­шими, ніж у 1950 р. Таке нарощування посівів здійснюва­лося за рахунок

чистих парів, площа яких за ці роки зменшилася з 4,2 млн. до 0,8 млн. га (або

в 5.25 раза). Було проведено певну структурну переорієнтацію посівних площ

шляхом скорочення ( на 6,3 млн. га, або на 32%) посівів зернових, збільшення

площ під картоплею, овочами і технічними культурами, а головним чином — під

кормовими. В 1960 р. їх площа перевищувала 13,4 млн. га (проти 5,2 млн. га —

в 1950 р.). Одночасно вживалися за­ходи по нарощуванню обсягів виробництва і

поставок сіль­ському господарству мінеральних добрив, машин, ком­байнів,

тракторів і обладнання, засобів захисту рослин і тварин від хвороб і

шкідників. За 10 аналізованих років ви­пуск мінеральних добрив збільшився в

республіці в 2,5, а тракторів — у 3,9 раза. Кількість тракторів зросла з 98,4

тис. до 182,4 тис. (або майже в 2 рази), зернозбиральних комбайнів — з 31,9

тис. до 64,8 тис. (або більш ніж у 2 рази), вантажних автомобілів —з 65,9

тис. до 147,9 тис. (або в 2,2 раза). Відчутно активізувався процес

механізації праці в колгоспах і радгоспах (7, с. 48).

Саме до цього періоду належить початок широкомас­штабного будівництва

осушувальних систем у Поліссі та зрошувальних у Степу. На кінець 1960 р.

площа зрошу­вальних земель становила в республіці 290,7 тис., а осу­шених —

1056,2 тис. га. Ці та ряд інших заходів сприяли істотному приросту

врожайності вирощуваних культур, що також забезпечило нарощування валових

зборів сільсько­го­спо­дарської продукції.

Наприклад, за 1951 —1960 рр. урожайність зернових підвищилася з 10,2 до 15,8

ц з га ( або в 1,5 раза), цукро­вих буряків — з 177 до 218 ц з га (або на

23%), соняш­нику—з 8,1 до 11 ц з га (або на 36%), льону-довгунця — з 0,9 до

3,3 ц з га (або в 3,7 раза), овочів — з 62 до 103 ц з га (або в 1,7 раза),

кормових коренеплодів — з 88 до 181 ц з га (або в 2,1 рази) тощо. Водночас по

більшості вирощу­ваних культур урожайність залишалася нижчою від до­воєнного

рівня (7, с. 48).

Швидкими темпами нарощувалось поголів’я худоби і птиці. Так, великої рогатої

худоби стало більше майже на 6 млн. голів (або на 54,8%), свиней — на 9,5

млн. (або в 2,4 рази), овець і кіз — на 5,8 млн. (або в 2 рази) і т.д.

Як видно з даних таблиці 1, в наступні 10 років високі темпи приросту обсягів

виробництва сільськогосподарсь­кої продукції в основному збереглися.

Скорочення торкну­лися тільки картоплі і вовни.

Таблиця 1.

Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції в Україні (7, с.47).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6