бессумнівно допомагали розширенню у адміністрації функції представництва

інтересів підприємства, отже й трудового колективу, стосовно інших підприємств

та організацій, яким підприємство не підзвітно по вертикалі. З цієї точки зору

з¢явилась змого розглядати адміністрацію як відносно самостійний орган

підприємства.

Враховуючи ці обставини, юридична наука запропонувала розрізняти подвійну роль

адміністрації. Так, О.В.Смірнов вважав можливим розглядати подвійну роль

адміністрації у зв¢язку зі специфікою відносин у яких вона бере участь. У

договірних відносинах адміністрація діє як повноважний представник підприємства

й тим сами є його органом, у відносинах, що характеризуються владністю та

підпорядкуванням, адміністрація - самостійний суб¢єкт права, що є органом

державного управління підприємством (65). Б.Ф.Хрустальов пов¢язав статус

адміністрації з сферою здійснення її повноважень : всередині трудового

колективу адміністрація, на його думку є державним органом, а у зовнішніх

відносинах - виробничо - трудового колективу. Оскільки він розглядав

підприємство - суб¢єкт права як трудовий колектив, тому й О.В.Смірнов

вважав адміністрацію у цих відносинах органом підприємства (66).

Таким чином засновуючись на реальній практиці 60-70 років, ряд авторів

абсолютно вірно вважали, що адміністрація залишаючись органом підприємства в

той самий час є представником інтересів держави й тому може характеризуватися

як державний орган, що більш точно, - орган державного управління

підприємством.

Стосовно самого підприємства то ціллю його функціонування було й залишається

виробництво продукції, а саме підприємство, як головну ланку народного

господарства слід розглядати як виробничо-господарську одиницю у якій вироблена

продукція набуває форми товару та передається до обігу. Отже с точки зору

економічної мети, що стоїть перед підприємством воно могло розглядатися як

суб¢єкт виробничо-господарської діяльності, відносно відокремлений

товаровиробник, що не виконує функцій державного управління самим собою.

Інший погляд на підприємство визначав тільки ототожнювання функцій державного

управління, з функціями суспільного виробництва, який кінець кінцем призвів

би до розчинення державної влади у системі суспільного виробництва та

розподілу (67). Якщо до числа органів державного управління на локальному

рівні відносити тільки адміністрацію підприємства, то ніякого ототожнювання

державної влади з виробництво не траплялось, а тільки підкреслювався їх

тісний зв’язок, що притаманий даному періоду розвитку способу виробництва.

В той самий час виконання державного управління підприємством не перетворило

адміністрацію на орган держави у повному розумінні, тому що вона не

відповідала деяким ознакам, що притамані органам держави. По-перше,

управлінські функції адміністрації та опосередуючі їх власні повноваження

(розпорядчо-дісціплінарна влада) надходили до середини врядуємої системи, а

органи держави мають відповідні повноваження до зовнішних стосовно них

суб’єктів. По-друге органом держави є не одна особа чи група осіб (апарат

управління) а окрема організауція, що може існувати та функціонувати

самостійно. Такою організацією адміністрація підприємства не була. Тому

адміністрацію слід було розглядати як орган підприємства, що здійснюівав

державне управління трудовим колективом (а саме підприємством у соціальному

розумінні).

Разом з тим винятковість державної природи адміністрації, на думку деяких

представників юридичної науки, означало її повну відсутність. Так,

О.Н.Бухаловський думав, що стосовно застосування дисціплинарних визискувань

адміністрація не є органом державного управління ані органом підприємства, а

виступає як самостійний суб’єкт права, а саме від власного імені (68).

А.В.Ппятаков стверджував що реалізуючи права підприємства та виконуючи його

обов’язки, посадові особи адміністрації тим самим здійснюють свою трудову

функцію по керівництву робітниками та в усіх випадках виступають

представниками підприємства, а саме його органом. “Дисціплінарна влада, -

писав він, - не є за своєю природою частиною державної влади, якою держава

ділиться з адміністрацією підприємства. Видаючи відповідний акт, що визначав

дісціплінарні повноваження, держава тільки оформлює у правових нормах

дісціплінарну владу адміністрації як представника підприємства.” (69).

Наведені думки відповідно до часу їх висказування можна вважати спірними.

Адміністрація в умовах жорсткого державного управління не могла бути визнана

самостіним суб’єктом права, що діє від власного імені, оскільки такий

вивсновок вступив би до протиріччя з нормативно закріпленим правовим статусом

її посадових осіб. Крім того визнання адміністрації самостіним суб’єктом

права значило б фіксацію наявності у неї відокремленого від інтересів держави

та трудового колективу самостійного інтересу в управлінні працею. Об’єктивних

засад для такого явища не було й немає ; посадові особи були й залишаються

членами трудового колективу, тому були й залишаються як й інші робітники

практично у рівному з ними відношенні до засобів виробництва й у цьому

розумінні не мають основи для виникнення самостійного інтересу у праці,

наприклад на зразок “господарського”. Але це не означає, що у посадових осіб

адміністрації не можуть виникати самостійні корисні, егоїстичні чи

бюрократичні інтереси, пов’язані з їх особливою керівницькою посадою, але

навряд вони можуть розглядатися як позитивні докази незалежного правового

положення адміністрації. У всіх відносина адміністрація має виконувати тільки

представницькі функції, але представляти та відстоювати вона була призначена

не стільки інтереси трудового колективу підприємства, скільки інтереси вищих

органів державного управління хоч останні не завжди співпадали з

загальнодержавними та загальнонародними (70).

З цієї точки зору вважається що при накладанні дісціплінарної

відповідальності на правопорушника адміністрація реалізовувала свої власні

повноваження по управлінню працею і цьому розумінні була представником

держави. Якщо все було б так як стверджував А.В.Пятаков, то незрозуміло

навіщо слід було визначати у законодавстві вичерпний перелік заходів

дісціплінарних стягнень. “Договорний характер” дісціплінарної

відповідальності (71) допускав би встановлення у договорному порядку переліку

дісціплінарних стягнень не говорячи вже про процедуру їх застосування.

Державна природа юридичної відповідальності у трудовому праві підтверджується

ще й тим, що її негативні наслідки у багатьох випадках впливають на

правопорушника й після звільнення його з підприємства, де їх на нього було

покладено. Так, в усіх випадках звільнення за порушення трудової дісціпліни -

робітник губить бесперервний трудовий стаж, що він мав його до цього, що

впливає на пільги, що він отримає далі. Звільнення робітника не звільнює його

від сплати грошових сум у відшкодування збитків, що він завдав підприємству.

Наведені приклади підтверджують державний характер (природу), а не договірний

відповідальності по трудовому праву, й підтверджують наявність державного

начала у адміністрації.

Внутрішня спрямованість повноважень адміністрації, як й реалізуєма нею

юридична відповідальність, дійсно, відрізняється від управлінської діяльності

державних органів, але вона все ж таки має на сьогодні державну природу, хоч

й носить не наявний, а прихований характер (72).

Поряд з тим слід відмітити, що теперішня нормативна модель управління

підприємствами залишила незмінними повноваження профспілкових комітетів по

участі в управлінні, що здійснює адміністрація, які об’єктивно носять

суспільний характер. Тому правильно було б розподілити між різними

суб’єктами й сфери суспільного управління, це слід було б зробити стосовно до

ради трудового колективу та профкому. Також потрібно було б визначити порядок

вирішення суперечностей між ними.

Стосовно адміністрації, виконання ряду своїх управлінських повноважень вона

зараз повинна проводити не тільки як раніш “спільно”, “з узгодження”, “з

рішення” комітету профспілки, але й у передбачених законом випадках “спільно”

чи “з узгодження” з радою трудового колективу. Таким чином на сьгодні

склалася доволі складна система управління найманою працею на рівні

підприємства.

трудового договору

У зв’язку з економічними реформами, що проводяться на Україні, істотно

збільшилась роль трудових колективів у сфері управління найманою працею на

підприємствах.

Трудовий колектив все ширше виступає як суб’єкт суспільних відносин, що

складають предмет регулювання різних галузей права (державного.

Адміністративного, трудового та ін.). Він є категорією не тільки економічною,

політичною, соціальною але й правовою.

Як учасник правових відносин, що врегульовані нормами права, трудовий

колектив має права. За трудовим колективом широке коло прав, яке значною

мірою стосується трудових але тісно пов’язаних з ними відносин, що

регулюються адміністративним правом. Спільно ці повноваження характеризують

зміст правосуб’єктності трудового колективу, його правові можливості,

конкретні права та обов’язки у галузі трудових відносин.

Законодавство визначає трудовий колектив підприємства, установи, організації

як об’єднання всіх робітників, що здійснюють трудову діяльність на

підприємствах будь-якої форми власності.

У складі трудового колективу, згідно до структури підприємства діють

колективи цехів, відділів, дільниць, бригад та ін.

Трудовий колектив має якості суб’єкту трудового права. У зв’язку з цим

законодавством йому надано ряд повноважень.

Серед них участь трудових колективів у розробці колективних договорів,

обговоренню їх та прийняттю по ним рішень, уповноважують профкоми підприємств

підписувати ці договори; здійснювати заходи по їх виконанню, заслуховувати

звіти адміністрації та прокомів про виконання колективних договорів та т.д.

Діяльність особи проявляється у суспільних відносинах і насамперед, у

трудових, врегульованих нормами права. У таких правовідносинах воно реалізує

свою здатність до праці. Можливість вступу для цього у відповідні відносини є

найціннішим правом особи, що гарантоване системою та закріплене у ст.43

Конституції України.

Трудова діяльність - ядро суспільно трудового відношення. Для особи

відкриваються можливості для прояву важливих суспільних напрямів, передусім,

залучення її до громадського життя колективу і через останнє - до життя

суспільства.

Правова активність особи як різновид соціальної активності, зазнає

беспосереднього впливу норм права в усіх сферах діяльності. Це полягає у

наданні суб’єктивних прав та покладанні обов’язків, у можливості у разі

необхідності застосування державного та громадського примусу.

Конституція встановила, що всі люди є рівні та вільні у своїй гідності та

правах (ст.21). у цьому формулюванні закріплено два принципи : правовий та

моральний. Чинне законодавство про працю відбиває їх ; вони не конкурують, а

доповнюють один одного. Ідея взаємодії моральних норм та норм права яскраво

та образно виражена французьким соціальстом - цтопистом Маблі. Моральність на

його думку стоїть як вартовий на стороні законів, й не допускає їх порушення

; аморальність навпаки, примушує забути їх та зневажати (73). Норма

моральності не тільки впритулпримиккають до юридичних норм, до дії

нормативної основи механізму правового регулювання (74).

Права особи охороняються й захищаються як правовими так й іншими соціальними

нормами. Захист права відбувається у разі його порушення.

У трудових відносинах норми права мають велике значення. І це позначається

насамперед на виконання трудового обов’язку. Моральні норми не стільки

примушують, скільки надихають на виконання конкретних завдань, на прояв

соціальної активності учасників трудового процесу. Дані норми реально

проявляються у справедливій оцінці конкретних дій останніх. Зрозуміло, що

оцінка може бути як позитивна, так й негативна. Питання про природу

справедливості завжди привертало увагу теоретиків права.

У процесі праці постає питання про оцінку діяльності працівника. І вона

насамперед має бути об’єктивною й справедливою. Це досягається через

правильне застосування відповідних норм й урахування принципу справедливості.

Ми виходимо з призумпції справедливості закону, але він чекає на своє

застосування. Закон застосувується у конкретній обстановці та у конкретних

відносинах. І тут виступає як обов’язкова вимога - додержання норм права та

справедливості. Дана вимога може полягати у вчиненні певних дій або

додержанні певної заборони. І у першому й у другому випадку йдеться про

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13