Ця молитва має на увазі апостольське спадкоємство, у якому влада священства передавалася б через рукоположеня, щоб всі покоління чули Слово Боже й здійснювали Христові таїнства. Коли Христос встановив святу євхаристію, Він зробив щире жертвопринесення й дав апостолам наступне наставляння: «Це творіть в Мій спогад» (Лк 22:19). Щоб євхаристичне жертвопринесення постійно відновлялося, Христос дав своїм апостолам владу робити його, передавши їм повноту свого священства. Після воскресіння Христос наділив присвячених апостолів владою відпускати гріхи -- владою, що мала походження в його великодньому таїнстві, яке тільки здійснилося (Ін 20:22-23).

Разом з апостолами Христом були вибрані сімдесят два співробітника, які допомагали апостолам (Лк 10:1-20). У них церква бачить початок священства пресвітерів, які співробітничають із єпископами. І хоча Христос явно не згадав дияконів, вони є схованою частиною його домобудівництва в таїнстві священства. Все здійснення Христова священства було дияконією, тому що Він «не [для того] прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити й віддати душу Свою для спокути багатьох» (Мф 20:28). Цей уривок ілюструє як дияконію Христова служіння, так і священицький аспект приношення ним свого життя в жертву для спокути. Далі буде показано, що в розвитку таїнства священства присутні обидва аспекти - священицький і диякональний - у якості існуючих і діючих.

Таїнство священства має божественне встановлення, що означає, що Христос побажав установити це таїнство й дійсно його встановив. Божественне встановлення варто відрізняти від церковного, але не протиставляти йому. Церковне встановлення ставиться до структур і служінь, які згодом створила церква і які самі по собі не містяться в одкровенні. Так папство, єпископство, пресвітерство й дияконат мають божественне встановлення, у той час як достоїнство кардиналів, прелатів, каноніків і нижчих чинів {minor orders) має церковне встановлення. Будучи встановленими церквою, вони можуть змінюватися, але це не значить, що вони не потрібні або що вони - чисто людський винахід. Дійсно, деякі встановлені церквою структури часто глибоко пов'язані з іншими, які самі по собі мають божественне походження. Приміром, кардинальське достоїнство тісно пов'язане з виборами папи, служіння якого завгодно Богові й установлене Христом. Інший приклад - чернецтво, що у цілому має божественне встановлення (Мф 19:20), хоча окремі чернечі ордена по божественному натхненню засновуються церквою. Чернецтво ніколи не вмре в церкві, хоча постійне існування конкретного чернечого ордена не гарантується.

Підсумовуючи, можна сказати, що майже у всіх релігіях є хтось, хто керує церемоніями й особливим чином здійснює поклоніння Божеству від імені народу; той, хто обирається для того, щоб бути посередником між Богом і народом. Такі служителі культу, хоча й спрощено, уособлюють Вічного Священика Ісуса Христа. Господь побажав, щоб його священство, через яке Він приніс жертву в спокуту роду людського, збереглося на землі й після його воскресіння й піднесення до Батька. Він розділив священство зі своїми найближчими послідовниками, апостолами, заповідаючи передавати це священникове достоїнство в рамках церкви.

Розділ 2. Історичний і богословський розвиток Тайни Священства

Христос - одночасно й Священик і Жертва, Бог і Храм: Священик, через Якого ми примирені, Жертва, якою ми примирені, Храм, у якому ми примирені, Бог, з Яким ми примирені.

Св. Фульгенцій Руспійский.

2.1 Священство в первісній церкві

Назва «апостол» поступово поширилася за межі групи, що складалася із Дванадцяти. Матфій був вибраний, щоб зайняти місце, залишене Іудою, і був прилічений до дванадцяти апостолів (Діян 1:15-26). Іаков, який згадується в Посланні до Галатів, більше не ідентифікується з Іаковом Алфеєвим, але, скоріше, з кимсь, хто знав Ісуса і мав певну популярність у первісній церкві. Вважається, що він мав у своєму розпорядженні апостольську владу (Гал 1:19; 2:9). Титул «апостола» був привласнений також Павлу й Варнаві (Діян 14:4, 14). Розширене значення цього титулу видно з опису св. Павлом явищ Христа воскреслого: спочатку він «з'явився Кіфі, потім Дванадцятьом; потім з'явився більше ніж п'ятистам братії в один час, з яких більша частина донині в живих, а деякі й почили; потім з'явився Іакову, також всім апостолам; а після всіх з'явився й мені» (1 Кор 15:5-8). Поставляння в апостоли полягало у формальному введенні в цю посаду й складалося в покладанні рук і молитві, як видно в історії Павла й Варнави (Діян 13:3). Ті, хто був апостолом, але не значився серед Дванадцятьох, розділяли разом із Дванадцятьма єпископську владу, а також ту перевагу, що вони бачили Христа воскреслого й брали участь в основному досвіді первісної церкви. Однак бути одним із Дванадцятьох припускає щось більше: це означає присутність поруч із Господом Ісусом протягом усього часу його служіння й участь у досвіді великодньої таємниці (Діян 1:22). Св. Павло, зокрема, усвідомлював свою священицьку роль, яку він одержав і повинен був передавати далі: Бог «призначив мене бути священиком Ісуса Христа, і я повинен виконувати свій священицький обов'язок, несучи язичникам від Бога благовістя й тим самим робити їх бажаним приношенням, яке освячується Духом Святим» (Рим 15:16).

Очевидно, що апостоли розділяли з іншими таїнство священства, яким самі володіли у всій повноті. Менш зрозуміло, як вони передавали свою священицьку владу в первісній церкві. Не всі вчені згодні з тим, що особи, що позначалися в апостольську епоху словом «наглядачі» (греч. episcopos), дійсно були наділені повнотою священства. [37, 155] Проте зазвичай вважається, що принаймні Тимофій і Тит, яких св. Павло поставив над церквами Ефеса й Криту, мали єпископський сан. Титові дана була влада організовувати церкву на Криті й призначати старійшин (presbyteroi) у різних містах (Тит 1:5). Тимофію Павло нагадує про дарунок, отриманий ним при присвяті в єпископи: «Не незаради про дарування, що перебуває в тобі, що дане тобі по пророцтву з покладанням рук священства» (1 Тим 4:14). Можна вважати цей текст вказівкою на покладання рук як на центральний обряд присвяти, а також вказівкою на його колегіальний характер і на таємничу печатку, що накладається при цьому.

При виявленні другого чина таїнства священства ми зіштовхуємося із проблемою: грецькі новозавітні вираження «старійшина» (pmbytems) і «наглядач», або «керівний старійшина» (episcopos), у ранні часи не однозначно відповідали пізнім термінам «священик (пресвітер)» і «єпископ». [35, 46] Справді, у деяких фрагментах «наглядачі», ймовірно, ідентифікуються зі старійшинами (Тит 1:5, Діян 20:17,28). Однак не викликає сумнівів, що, як у середовищі іудеохристиян, так і серед язичників первісні християнські громади управлялися групою старійшин.

Ймовірно, старійшини були наділені достатньою повнотою священства, щоб передавати владу священства іншим старійшинам. У первісну епоху була необхідна висока концентрація осіб єпископського рангу, щоб забезпечити стрімке розширення церкви. Її поширення вимагало рукоположеня людей, які б проводили євхаристію. Ця стрімкість поширення церкви й відповідного поставляння підтверджується завбачливою вказівкою св. Павла Тимофію: «Рук ні на кого не покладай поспішно» (1 Тим 5:22).

Наглядачів і старійшин через покладання рук (1 Тим 5:22) призначали апостоли (Діян 14:23) або їхні представники (Тит 1:5), а їхня влада мала божественне встановлення (Діян 20:28). Групи старійшин поступово перетворилися в співтовариства, керовані єпископом і колегією священиків; система, що привела до монархічного єпископату, зложилася, ймовірно, близько 100 р. н.е. Можливо, мав місце якийсь проміжний розвиток, але це вже ставиться до області припущень.

Інакше кажучи, протягом порівняно короткого періоду люди, наділені єпископською владою, правочинно рукопологали священнослужителів другого рангу, наділяючи їх таємничим священством, що відповідає тому чинові священства, який відомий нам сьогодні.

Наступне запитання стосується диаконата. Опис, який міститься в Діяннях Апостолів, рукоположеня сімох (Діян 6:1-6), найбільш раннє повідомлення про рукоположеня взагалі, багатьма богословами - із часів св. Іринея - вважається вказівкою на присвяту в диаконы. Однак школа, що походить від св. Іоанна Златоуста, не робить настільки поспішного ототожнення. У недавній час деякі вчені стали розглядати сімох як рукоположених пресвітерів. Однак згадування про дияконське служіння в іншому місці Нового Завіту (1 Тим 3:8-13) вказує на те, що існувало нижче священство, яке брало участь у служінні (диякони повинні «добре служити») і в проповіді (повинні «зберігати таїнство віри в чистій совісті»). [34, 48-51]

Можливо також, що diaconos, що згадується в Новому Завіті, - це ще не «диякон», відомий у більше пізній церкві, а особа, наділена більш високим ступенем священства; однак йому була доручена в служінні особлива роль.

Можна припустити, що апостоли мали у своєму розпорядженні всю повноту священства й різні способи розділяли цю владу з тими, кого вони пізніше рукополагали. Прийнято також вважати, що в поколінні, яке змінило апостолів, ієрархія єпископів, священиків і дияконів встановилася всюди в ранній церкві Христовій, яка стрімко зростала.

2.2 Період Святих Батьків

На початку II сторіччя, близько 100 р. н.е., св. Ігнатій Антіохійський писав про три чини священства: «Усі почитайте дияконів, як заповідь Ісуса Христа, і єпископа, - як Ісуса Христа, Сина Бога Батька, пресвітерів же, - як збори Божі, як сонм апостолів. Без них немає Церкви». [37, 157] У Посланні до Єфесян св. Ігнатій свідчить про існування монархічного єпископату в Антіохії: «І ваше знамените гідне Бога пресвітерство так згідно з єпископом, як струни в цитрі. Тому вашою однодумністю й любовію прославляється Ісус Христос». [37, 157] Десь до середини II століття св. Іриней склав список римських єпископів і задокументував спадкоємство єпископів Смірни, а також інших помісних церков того часу. [4, 114-115]

Св. Григорій Нісський намітив аналогію між священством єпископської ієрархії й іншими таїнствами, зокрема, святою євхаристією:

«Також і хліб спочатку -- просто звичайний хліб, але коли освячується через таїнство, то стає Тілом Христовим... Та сама влада слова робить священика шанованим і гідним поваги... Недавно, ще вчора, він був одним з багатьох, один з народу. І раптом стає керівником, главою, учителем благочестя, тайнотворцем. І це -- без зміни його тілесної форми. Зовні він залишається тим же, ким і був, але душа; його перетворена в краще невидимою силою й благодаттю» [37, 157].

У Євангелії від Іоанна й у Посланні до Євреїв ясно показана сутнісна єдність між священством Христа й святим жертвопринесенням меси, тотожним голгофському жертвопринесенню. Надалі батьки церкви розробили цю доктрину. Наприклад, св. Іоанн Златоуст в одній з найбільш ранніх і найбільших монографій про священство затверджував:

«Раз ніхто не може ввійти в Царство Небесне, якщо не народиться від води й Духа, а не ядущій плоті Господа, і не піющій крові Його втрачає вічне життя, і все це відбувається ніким іншим, як тільки цими священними руками, тобто руками священика, то як без посередництва них хто-небудь уникне вогню геєни або одержить уготовані вінці?» [37, 158]

Свідчення про існування дияконату йдуть у стародавність. Ще св. Іполит описував церемонію посвяти в диякони, що включала покладання рук і молитву. Св. Ігнатій Антіохійський називав дияконів «служителями таїнств Ісуса Христа, не служителями страв і пиття, але слугами Церкви Божої». [10, 79-81]

В III столітті, поряд з богоустановленними дияконатом, пресвітерством і єпископством, на Заході з'явилися п'ять інших рівнів, відповідно встановленню церкви: іподиякон, аколіт, екзорцист, читець, воротар. У посланні папи Корнілія єпископу Фабію, датованим приблизно 250 р. н.е., перераховані сім чинів Римської церкви: священик, диякон, іподиякон, аколіт, екзорцист, читець і воротар. Іподияконат і чотири нижчих чини розвилися через потреби в допоміжних служителях літургії. [9, 114-116]

Чотири чини, які передують дияконату, стали відомі як молодші чини, а священики, диякони й іподиякони - як старші чини. Ця структура проіснувала на Заході до реформ II Ватиканського собору. На християнському Сході ієрархія будувалася за наступною схемою: єпископ, священик, диякон, іподиякон, читець.

Питання про співвідношення між пресвитерством і єпископством стало предметом суперечки на Заході під впливом амвросіанців і св. Іероніма. Останній дотримувався думки, що розходження між єпископами й священиками - усього лише питання юрисдикції, а не таємничої благодаті або влади. Блаженний Рабан Мавр виділяв в єпископаті потрійну ієрархію, перераховуючи звання патріарха, митрополита і єпископа. Дискусія про природу єпископського служіння тривала в Середні століття. [37, 159]

2.3 Від середньовіччя до сучасності

Середньовічні схоласти на Заході вчили про сім чинів таїнства священства. Багато богословів тієї епохи вважали, що всі сім священних чинів мають достоїнство й печатку таїнства. Вищим чином вважалися священики, яких Гуго Сен-Вікторський і Петро Ломбардський розділяли на два звання: пресвітерське і єпископське. Однак єпископство не розглядалося як окремий чин, тому що воно не повідомляє ніякої додаткової влади у відношенні євхаристій. Св. Альберт Великий думав, що єпископське служіння означає просто більшу юрисдикційну владу. Св. Фома Аквінський і св. Бонавентура уточнили цю точку зору. Бонавентура, хоча й не вважав єпископство окремим чином, все-таки думав, що єпископське достоїнство не віднімається при усуненні юрисдикції. Св. Фома вказував, що єпископство - це в певному змісті чин, оскільки єпископ має більшу владу над містичним тілом Христа, аніж священик; однак відносно євхаристичного тіла Христа єпископ має не більше влади, ніж священик. [17, 341]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10