На початку 1990-х рр. виникла нова, «представницька» модель розуміння священства, заснована на ролі пресвітера в таємничому богослужінні. Церква як тіло Христове представляє Христа світу й робить Його присутність реальною, але заради цього «також необхідно Христу бути представленим за допомогою офіційних дій церкви як такої». [3, 43] Ця «представницька» роль належить єпископам і священикам, які через рукоположеня поставлені як офіційні служителі церкви й у такий спосіб здатні представляти Христа в її офіційних діях, а саме в таїнствах. У термінології, що була частиною традиції з перших століть християнства, єпископ або священик діє «в особі Христа» (inpersona Christi). [3, 44]

Тайна Священства -- це тайна Нового Заповіту, через яку деякі люди отримують владу і право завершувати Пресвяту Євхаристію, прощати гріхи і виконувати інші церковні чинності і в першу чергу уділяти віруючим Святі тайни. Це таїнство дає рукоположеним духовну владу й ласку належно виконувати прийнятий священичий уряд. Петро Трембеляс так окреслює таїнство Священства: «це Тайна, встановлена Ісусом Христом, що через положення рук єпископа з відповідною молитвою, дає Божу ласку…, щоб важно і мило Богові виконувати владу й чинності» священства. [30, 59-61]

Протестантські Церкви відкидають тайну Священства, як окреме таїнство, яке одержують деякі через руко положення. Для них усі хрещені є рівними між собою, і всі є дійсними Божими священиками. Пресвітеріани й баптисти заперечують, що між священиками та єпископами є дійсна різниця в священстві. Англікани признають, що єпископи уділяють тайну Священства, але не вважають, що це таїнство дає особливі переваги. Ліберальні протестанти та модерністи стверджують, що ієрархія в Церкві, це тільки церковна установа. Католики й православні вважають, що таїнство Священства -- це одна з тайн Нового Заповіту, яку люди одержують через руко положення єпископами.

Старий Заповіт, як знаємо, був прообразом і приготуванням до Нового Заповіту. Тож, не дивно, що Ісус Христос, маючи на увазі постійне жертвоприношення (повторення Його Хресної Жертви) у Пресвятої Євхаристії, в часі Літургії, для духовної поживи своїх вірних, установив св. Тайну Священства для тих, хто покликаний й вибраний сповнити цю роль посередників між Богом і людьми, і провадити народ до Бога, до неба.

Подібно, як усі інші святі тайни, так і тайна Священства має всі властивості Тайн: зовнішній знак, невидиму ласку й установлення Ісусом Христом. Таке установлення відбулося частково перед страстями, коли Христос на Тайній Вечері, дав Апостолам право здійсняти Євхаристію -- «Робіть це на мій спомин», -- а завершилося після Воскресіння, коли Христос дав їм право прощати гріхи і бути пастирями Його стада -- Церкви. Сам -- Вічний Священик, Христос дав Апостолам і їх наслідникам потрійну священичу владу: учити, провадити-рядити й освячувати. Як Учитель, Він сказав їм: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). «Ідіть, отже, і зробіть моїми учнями всі народи... навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мат. 28, 19-20).

Як Правитель (законодавець-суддя) Христос сказав до Петра: «Я дам тобі ключі небесного царства, і що ти зв'яжеш на землі, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі (Мат. 16, 19).

Як Святитель, Христос дунув на Апостолів і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи -- відпустяться їм, кому ж затримаєте -- затримаються» (Ів. 20, 22-23).

Все це вказує, що Христос, як Спаситель світу й Засновник Церкви, передбачив й установив у ній окрему касту людей, які мали продовжувати Його діло Відкуплення: постійне жертвоприношення (Євхаристію), примирення людей з Богам (Покаяння), освячення (інші середники спасіння -- святі Тайни), і проповідування -- поширювання Його науки -- Євангелії. [30, 62]

Після Вознесіння Ісуса Христа на небо й після Зіслання Святого Духа, Апостоли зараз же почали сповняти у Церкві своє подвійне післаництво судовласті і священства. Вони навчали і провадили християнські громади, що множились дуже скоро; негайно вибирали собі помічників у тому уряді нових Єпископів і пресвітерів. Св. Лука в Діяннях Апостолів, св. Ап. Павло в Листі до Тимотея і до Тита, подають цікаві факти про ці перші дії Апостолів у заряді й обслуговуванні Церкви. Перш за все, вони вибрали нового Апостола Матія (Діян, 1, 21) замість зрадника Юди, а потім Степана та інших дияконів для харитативної діяльності, «і, помолившись, клали на них руки» (Діян, 6, 5-6).

Про вибір і рукоположення-свячення Ап. Павла і Варнави, св. Євангеліє від Луки так пише: «Тоді вони, попостивши і помолившись, поклали на них руки і відпустили» (Діян, 13, 3) та продовжує: «Вони настановили їм по церквах старших, після молитви і посту, передали їх Господові» (Діян, 14, 23).

Звичайно, у тих перших, апостольських часах, кандидати на священиків-пресвітерів (грецьк. презбітер старшина) були вибирані з посеред місцевої християнської громади (церкви), однак, щоб через такий вибір не попали в ряди священиків люди невідповідні, св. Ап. Павло радить Тимотеєві й Титові, яких він сам рукоположив: «Рук надто поквапне не клади ні на кого» (І Тим. 5, 22).

Вимоги до кандидата на священика були й остались по сьогодні ті самі, а саме: достатнє знання, добра моральна поведінка, чесний характер і добра воля посвятити себе на службу Господові. До Тита Ап. Павло пише: «Тому я лишив тебе на Кріті, щоб ти впорядкував до кінця те, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів, як я тобі заповідав» (Тит. 1, 5).

Плоди -- наслідки святої тайни Священства: тайна Священства приносить тому, хто її законно приймає, -- ласку Таїнственну, яка уможливлює йому сповняти свою роль -- покликання для добра Церкви. Врешті, тайна Священства, подібно як Хрещення і Миропомазання, витискає на душі рукоположеного незнищимий характер, печать -- відзнаку Христового священика.

Маючи на увазі всі ці ласки і зобов'язання, св. Ап. Павло заохочує Тимотея: «Не занедбуй у собі дару, що був даний тобі через пророцтво, накладанням рук збору пресвітерів» (І Тим. 4, 14), -- через рукоположення. А всі ці ласки приходять тільки від Христа, через Христа, Який установив цю Тайну.

З уваги на своє високе вибрання, священики -- це «слуги Божі й завідувачі Тайн Божих» (І Кор. 4,1). Звідси й слова св. Івана Золотоустого про священичу гідність: «Священики одержали силу, якої Бог не дав Ангелам, ані Архангелам, бо не до них, а до священиків Нового Завіту сказав: «Усе, що зв'яжете на землі буде зв'язане на небі». [42, 15-17]

Ось, у чому криється велика гідність і відповідальність священиків: «Кожен бо архієрей, узятий зпоміж людей, настановляється для людей у справах Божих; Щоб приносив дари та жертви за гріхи, що може співчувати нетямущим та введеним в оману, бо й сам він неміччю охоплений... Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон». (Євр. 5, 14).

1.1 Місія Ісуса Христа і Його служителів

Ісус стверджує, що Він посланий Батьком і діє волею Самого Батька. Він є Син, Що одержав від Батька усяку владу на небі й на землі (Мф. 11, 27; 28, 18). Йому дане Божественне доручення - довіреної Йому владою вчити, зціляти від хвороб і прощати гріхи. Навчання Ісуса це навчання не Його, а того, хто Його послав; Ісус свідчить про те, що бачив (Ін 7, 16; 3, 11). Він і Батько створюють Єдине Ціле, Його власне Я не належить Йому; Він нічого не може творити Сам від Себе (Ін 17, 10.21; 5, 19_20.30), і все здійснює волею Батька, який Його послав.

Як Син посланий Батьком, так само й Він із самого початку Свого служіння покликав до Себе того, кого Сам хотів, і поставив з них дванадцять апостолів, «щоб з Ним були, і щоб посилати їх на проповідь, і щоб вони мали владу зціляти від хвороб і виганяти бісів» (Мк 3, 13_5). Апостоли були послані продовжувати справу Ісуса Христа, розпочату Ним на землі (Ін 20, 21; Мф. 1, 40); Ісус поєднує їх справою, яку довірив Йому Батько, поєднує й зовнішнім чином, і по суті. Вони - свідки Воскресіння, і, оскільки Ісус обіцяв залишитися з ними до кінця часів, їхня місія повинна постійно тривати, «тому що Євангеліє, що повинне передаватися ними, є повсякчас для Церкви початок всього її життя. Таким чином, Апостоли були першими, хто був покликаний до участі в місії Христа. [3, 54]

Виконання цієї місії в єдності й відповідності з Божественним дорученням - це служіння Порятунку, про яке Й. Ратцингер пише в такий спосіб: «Дане служіння, у якому ми повністю віддаючи себе іншим, викладаємо те, що виходить не від нас, мовою Церкви називається таїнством. (...) Таїнство означає: я передаю те, що сам не можу дати; я роблю те, що від мене не залежить; я посланий і несу те, що Інший мені передав. Тому ніхто не може назватися священиком сам по собі, так само й ніяка громада не може призвати для цього служіння будь-кого зі своєї ініціативи»1. Таким чином, Ісус передав Свою місію Апостолам, довіривши їм продовжувати те, що було доручено Йому й прилучивши їх до Своєї влади. Отже, основа служіння Церкви - це людина і воля Ісуса Христа, що підтверджує й Другий Ватиканський Собор: «Христос Господь, щоб пасти й завжди збільшувати Народ Божий, встановив у Церкві Свій різні служіння, спрямовані на благо всього Тіла. Тому що служителі, які володіють священною владою, служать братам своїм, щоб всі приналежні до Народу Божого, вільно й організовано прагнучи до однієї й тієї ж мети, прийшли до порятунку» (LG 18).

1.2 In persona Christi

Ця концепція ґрунтується на ролі єпископа як глави помісної церкви. Як рукоположений предстоятель громади (або церкви) єпископ або священик діє in persona Christi у здійсненні таїнств церкви, особливо в євхаристії. У той же час єпископ або священик діє «від імені церкви» (in persona ecclesiae) завдяки своїй ролі предстоятеля літургічних зборів. Пресвітер може діяти in persona Christi у силу того, що він діє in persona ecclesiae, тіла Христова. Поза церквою священство не має ніякого значення.

Більшість єпархіальних або секулярних священиків виконує служіння слова, таїнств і пастирського окормлення в рамках помісної церкви, зазвичай очолюючи місцеву громаду віруючих, або прихід. Багато монашествуючих пресвітерів виконують священникове служіння переважно через його культовий вимір, зосереджений в основному на прославлянні Бога за допомогою літургії. Нерідко це більшою мірою пророча або керигматична місія, тому що в ній мається на увазі більш широкий спектр служіння слова: проведення духовних вправ, духовне керівництво, наставництво, літературна діяльність, а також присвята себе євангелізації й соціальній справедливості. [3, 59]

1.3 Апостольська свідомість

Після розгляду христологічного ґрунту священства, необхідно зрозуміти, що собою представляє апостольський період. Як Апостоли усвідомили своє покликання, які справи вони робили? Які плоди принесла справа Ісуса Христа й зішестя Святого Духа? Щодо цього визначальним є твердження Б. Маджоні: «Незважаючи на велику невизначеність, можна, у будь-якому разі, вказати два положення загального характеру, які вважаються безумовними. (...) Перше полягає в тому, що в новозавітний період не існувало ані однієї громади, що була б позбавлена всіх видів служіння. Це ж справедливо й для більш пізніх церковних громад. Друге положення полягає в тому, що мало місце різноманіття видів служіння, а також спостерігалися фрагментарність і стрибкуватість їхнього розвитку» [3, 61]. Він відзначає також, що питання, пов'язані з виникненням і здійсненням служіння, варто розглядати у двох аспектах. Перший аспект відбиває його вертикальне влаштування, відповідно до якого служителі завжди поставляються Духом Святим, діючим у церковній громаді. Другий аспект відбиває горизонтальне влаштування, по якому всі служителі поєднуються волею Христа й здійснюють продовження Його рятівних діянь. Звідси ясно, що головною метою дій служителя є актуалізація Події - постійної живої присутності Ісуса Христа. Ця Подія відбувається, оскільки покликаний до служіння чесно і по совісті діє в особі Христа, який його призвав, і тим самим відтворює Його присутність.

Особливий свідок - апостол Павло, що є присутнім у церковних громадах, заснованих ним владою Христа, особисто, а також за допомогою своїх Послань і посланників. Він бажає, щоб його приймали як служителя Христова й домобудівника таємниць Божих, наділеного владою для здійснення таких справ (1 Кор 4, 1.21; 5, 3-5). Разом з Павлом діють і інші брати, які посилаються на його владу (1 Кор 16, 10-2). Упевненість Апостола у Богу заснована на тому, що «здатність наша від Бога. Він дав нам здатність бути служителями Нового Завіту, не букви, але духу, тому що буква вбиває, а дух животворить» (2 Кор 3, 5-6). Апостол Павло співвідносить себе зі старозавітними служителями й, таким чином, вважає себе їхнім послідовником, однак він - служитель Нового Завіту, Завіту Ісуса Христа, який послав Духа Святого, що дав життя наше. Його служіння це служіння життя й святості, що веде до Слави Божої (2 Кор 3, 3-11). Павло показує, що стосовно членів церковної громади він має владу, яка виходить від Христа.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10