Ознайомившись з найбільш вражаючими пам'ятками Рівненської області, неможливо оминути пам'яток самого Рівного. Церкви, костел, собори - прекрасні дари минулих поколінь нашим сучасникам. І справді, хіба не диво створили майстри у 1895 р. у центрі м. Рівне. Центральний храм Рівного Свято-Воскресенський Собор - одна із прекрасних і давніх пам'яток. Цей Собор пережив чимало перешкод з боку комуністичної влади, однак віруючі все таки домоглися відкриття храму. У 1989 р. була утворена Рівненсько-Острізька Єпархія і Собор став Кафедральним. Проте шовіністична настроєність першого керуючого єпархією архієпископа Іренея відштовхнула від Собору багато людей, і вони змушені були організувати першу українську парафію у невеличкому храмі Св. Стефана на Грабнику. Але у 1992 р., коли більшість віруючих відмовилася визнати антиканонічність Харківського і Московського Архієрейських зборів та засудили втручання Московської Патріархії у внутрішнє життя Української Православної Церкви, постало питання, щоб Кафедральний Собор належав Українській Православній Церкві і служба в ньому проводилася українською мовою. Після деякого періоду боротьби за права Української Православної Церкви, перше богослужіння в храмі українською мовою сталося на свято Покрови Божої Матері 14 жовтня 1992 р. Через деякий час були запроваджені щоденні богослужіння у верхньому Соборі, що належить Київському Патріархату, українською мовою, а у нижньому, що належить Московському Патріархату, церковнослов'янською мовою. Зараз багато віруючого люду, а також гостей міста Рівного відвідують Воскресенський Кафедральний Собор та беруть участь у богослужбових відправах [30, c.74].

Милує око рівнян і гостей міста Рівного величезна споруда Свято-Покровський Кафедральний Собор. В ясні сонячні дні ще за багато кілометрів всіх, хто під'їжджає до міста з усіх сторін, зустрічає золоте сяйво його бань.

В один з трьох днів перебування на Рвненщині - 11 листопада 1990 року, святіших Патріарх Київський і всієї України Мстислав в присутності багатьох тисяч рівнян освятив пам'ятний хрест і камінь на тому місці, де мав бути возведений величний собор. Нова міська влад, ідучи на зустріч пропозиції і зверненню громади Української Автокефальної Православної Церкви, надала право на місці освячених пам'ятного хреста і каменя спорудити собор. Збудований за проектом, виконаним ШАрхпроектомШ , нелегкою працею сотень людей під керівництвом знаного у місті будівельника Йосипа Драганчука Свято-Покровський Собор став справжньою окрасою міста. В даний час завершується художнє оздоблення фасадів і інтер'єру Собору, а також благоустрій території. Свято-Покровський Кафедральний Собор - це осередок духовного і патріотичного виховання рівнян [31, c.74].

Однією з найстаріших споруд міста є Свято-Успенська церква. Про найдавніший період храму відомо, що він був осередком українсько-православних традицій, мав велику пошану в народі. Відомо, що в 1798 р. парафію Успенської церкви складав у Рівному 71 двір, в якому проживало 160 чоловіків і 165 жінок. Крім того, до цієї парафії належало с. Тютьковичі - 36 дворів. В часи Коліївщини у храмі молилися гайдамаки перед боєм з польською шляхтою. Не зачепили церкву пожежі, що нищили місто, не зруйнували завойовники. Під час планування міста хотіли зробити велику дорогу до залізничного вокзалу. Церква за проектом була перешкодою, і її планували знести. Однак знайшлися люди, які зуміли відстояти храм. Минають роки, але тільки Свято-Успенська церква залишилась у тому вигляді, якою вона постала у 1756 р. У 2001 р. на її території встановлено й освячено пам'ятний знак, що увінчив ім'я священнослужителя протоієрея Михайла Андрійовича Носаля. Зараз церква визнана унікальною архітектурною пам'яткою міста [32, c.75].

Слід пам'ятати про те, що художні досягнення та збережені реліквії українського сакрального мистецтва - це не лише минуле, а й сучасне, та майбутнє і української Церкви, і української культури в цілому.

Як вже зазначалось вище, в Рівненській області окрім храмів, функціонують і монастирі, яких нараховується близько 14.

Так, наприклад, перлиною давнього Корця є Свято-Троїцький жіночий монастир. Ще в 1620 р. волинський каштелян Карл Корецький, який був католиком, зі своїм братом Самійлом заснував у Корці францисканський монастир, який будувався до 1622 р. Проте в 1831-му католицький кляштор було ліквідовано, а його споруди були передані у відання православної громади. І лише в 1863 р. тут засновується Свято-Троїцький жіночий монастир, ігуменя якого Аполлінарія в 1867 р. починає перебудову його приміщень. У 1880-му монастир освячує архієпископ Волинський і Житомирський Модест. З 1921 р. жіночий монастир був підпорядкований митрополиту Варшавському і всієї Польщі. За радянських часів він також залишається діючим, але на початку 80-х років ХХ ст. монастир отримав право внутрішнього самоврядування [33, c.75].

Свято-Троїцький Жіночий монастир представлений комплексом історико-архітектурних споруд. Це - келії, надбрамна дзвіниця, тепла церква Іоанна Предтечі і Троїцька Церква - головний храм монастиря - закладена в 1620 р. Будувався як костел у стилі бароко.

Між двома річками - Вілією і Збитинкою знаходиться Межиріцький Свято-Троїцький монастир, який останні десятиліття був як музей-пам'ятник архітектури. Безцінною реліквією Троїцької церкви Межиріцького монастиря - ікона Богоматері - воістину шедевр Волинського іконопису кін. ХVІ ст.

В селі Дермань, що розташоване в надзвичайно мальовничому куточку нашого краю, знаходиться Дерманський монастир Святої Трійці. Перша згадка про цей монастир належить до 1499 р., проте, остаточна фундація Дерманського монастиря розпочалася з 1602 р. Тоді, коли князі Костянтин Костянтинович Острозький завершив заснування Дерманської обителі, надавши їй відповідного статусу. Розуміючи значення освіти в боротьбі проти унії, князь Острозький надає Дерманському монастирю відповідні привілеї та засновує духовну школу і створює друкарню. В монастирі збирається велика і цінна бібліотека, започатковується архів, створюється дві друкарні: Острозька і Дерманська.

Особливого розвитку Дерманський монастир зазнав тоді, коли його настоятелем з 1828 року стає випускник Київської духовної академії єпископ Острозький. Саме завдяки йому монастир було відбудовано після пожежі. Особливо багато уваги він приділив ремонту вежі дзвіниці. При монастирі в цей час працювало духовне повітове училище. Свято-Троїцький Дерманський монастир є взірцем для багатьох інших монастирів на Волині, він став центром освіти та культури. Тут розвивались писемність, книгодрукування, архітектура, церковна музика. Ця обитель - твердиня православ'я і має велике значення у зміцненні та розвитку високого духовно-морального життя на Україні [34, c.75].

Наразі достеменно не відомо, коли виник задум спорудити у Городку монастир і коли під його будівництво заклали перший камінь. Історики посилаються лише на перші згадки в історичних документах. Однак вважають, що засновниками Городоцької обителі були монахи Києво-Печерського монастиря, які першоначально створили тут подвір'я (скит). Багато десятків років монастир був центром розбіжностей між православними і католиками. Відповідно виникали конфлікти, а сама обитель декілька разів переходила Шіз рук в рукиШ. Черговою віхою для монастиря став 1730 р. Саме тоді за декретом трибуналу Городком заволодів уніатський єпископ Афанасій Шептицький. При ньому дерев'яну церкву святого пророка Іллі перебудували у храм Святого Миколая, приєднавши його до братського корпусу та митрополичої резиденції. У1722 р. подала свій перший голос дерев'яна дзвіниця, що розташувалася біля підніжжя пагорба. За задумом, вона слугувала своєрідними ворітьми монастиря.

У1794 р. після переділу Польщі і відповідного указу Катерини ІІ монастирська обитель знову стала православною. Як зазначається в історико-краєзнавчому нарисі, підготовленому з нагоди 10-річчя відродження Городоцького Свято-Миколаївського жіночого монастиря 29 грудня 1801року імператор Олександр І переписав дарчу грамоту на Городок графу Естергазі. Цей пан, будучи виходцем із Австрії, вирішив перебудувити маєтності на свій лад. У результаті колишній митрополичий корпус набув вигляду сучасного палацу, довкола якого виріс прекрасний парк. Ще одним його витвором було створення монастирської бібліотеки, якою дуже пишався, під час відвідин, польський письменник Гнат Крашевський [35, c.75].

У повоєнні роки в Городоцькому монастирі розмістили військовий шпиталь, а у 1948 р. - обласний санаторій для туберкульозних хворих. Однак, найбільше блюзнірство у відношенні до святої обителі проявилось на початку 60-х років минулого століття. Храм, у якому з давніх давен звучала монаша молитва, потрапив у список так званих ШнеблагонадійнихШ. Причиною цього стало те, що церква розташована поруч із туберкульозною лікарнею,а повз неї ходять прихожани і можуть рознести інфекцію. Натомість після закриття Свято-Миколаївського храму партійці планували облаштувати в його приміщенні сільськогосподарський музей.

У 1960 р. церковне майно було звалене у бабинці на купу, а отець Михайло відмовився його забрати і відвезти до сусідніх церков. Ключі від храму були у старости, який ховався, щоб їх не віддати. Проте влада вирішила діяти по-іншому. У Городок прибуло чотири машини, в одній з яких був газозварювальний апарат, щоб позрізати замки на дверях. Місцеві люди дізналися про це, прибігли і почали кидати в машини все, що потрапляло їм під руки, і цим самим примусили автомобілів зупинитися. Проте, одна машина розвернулася і поволі заднім ходом точила задні двері церкви. Це помітила жінка похилого віку, яка, ризикуючи життям, лягла під колеса тієї машини і примусила водія зупинитися. Тоді влада вирішила не діяти так відкрито і справу нібито припинили.

З часом керівництво розробило інший варіант: викликали по одному членів церковної двадцятки та священника і змушували їх підписати документ, що нібито церкву закрили із згоди парафіяльної двадцятки. Цей документ відіслали у Москву до міністра у справах релігії. Церкву таки закрили. А доводили храм до аварійного стану навмисно - поруч із ним спорудили водонапірну башту і з неї часто в погріб під церквою зливали воду. Через деякий час покрівлю зруйнувала іржа, а посередині церкви гніздилися голуби.

Подібну непривабливу картину застали на початку 90-х років минулого століття. Тоді уже було прийнято рішення Рівненської райради про передачу приміщення, прилеглого до Свято-Миколаївського храму, разом із територією протитуберкульозного приміщення єпархіальному управлінню УПЦ. Однак те, що застали черниці, буквально шокувало їх.

Першоначально в колишньому монастирському приміщенні облаштували регентські курси. А на 3 квітня 1993 р. - день Похвали Пресвятої Богородиці - припадає офіційно-духовне відкриття обителі. Того ж дня у домовій церкві освятили престол на честь святого пророка Іллі, відродивши давню традицію. Із благословення митрополита Володимира першою настоятелькою стала ігуменя Михаїла [35, 36, c.75].

Попри труднощі, попри перепони за десяток літ Городоцький монастир змінив до невпізнання своє обличчя. З Божою допомогою у 1998 р. розпочалося будівництво храму Христа Спасителя на честь 2000-річного ювілею Різдва Христового - і зараз ця святиня уже виблискує золотими куполами. Вознісся також новий корпус храму в честь Похвали Пресвятої Богородиці. Прихожан при вході на острівок зустрічає нова капличка.

2.3.2 Духовна освіта Рівненщини

Духовна освіта Рівненщини сягає своїми витоками ще княжої доби, про що свідчать історичні джерела.

Перші відомості про братства в Україні , а на історичній Волині зокрема, маємо ще з ХV ст., коли ремісники в містах створювали цехові товариства: кравців, ковалів, ткачів. Були то професійні об'єднання, які відстоювали свої професійні інтереси, але в часі вони набирають і релігійно-благодійних ознак. Ці братства ставили перед собою релігійно-благодійні завдання: дбали про свої храми та їх обслуговування, влаштовували громадські Богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, на членські внески засновували шпиталі, оплачували похорони своїх братчиків.

Але релігійно-національна ситуація, що її творили в Україні, а на історичній Волині зокрема, польські королі, магнати, шляхта та римо-католицьке духовенство, породила принципово нові братства, першочерговим завданням яких стала охорона святого українського православ'я. Так, народилися якісно нові братства основна діяльність яких біла спрямована на врятування рідної церкви - душі народу. Щоб захистити нашу святу православну віру і український народ, ремісники, купці, православна шляхта, селяни і інші стани народу почали творити православні церковні братства [38, c.75].

Вмістах і містечках Рівненщині відомі своєю освітньо-культурною, релігійною діяльністю такі братства: Острозьке Богоявлення Господнього, Гощанське Богоявленське, Дубнівське Спаське, Степанське Св. Троїці, Клеванське Преображенське. Ці братства не тільки взяли опіку над нашими церквами, монастирями, а й заснували духовні братські школи, які, в першу чергу, були духовними, бо предмети, які вивчалася в них згідно з програмами, насамперед були Богословськими: церковний спів, діалектика, гомілетика, католицьке богослов'я, а тоді - рідна мова, граматика, поезія, риторика, арифметика.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9