Галичина - 85,8% Поділля - 1% Степ - 0,2%

Закарпаття - 9,4% Подніпров'я - 0,3% Схід - 0,8%

Буковина - 0,56% Південь - 0,54% Крим - 0,2%

Порівняно динамічно розвиваються в Україні різні протестантські спільноти. Вони приблизно рівномірно розташовані по території Україні. Хоч в Україні ще не має областей де б домінували протестанти, але в Закарпатті, Волинських і Степових областях вони вже мають третину релігійних організацій. Найбільший відсоток тут дає Буковина - 43%, Слобожанщина - 34%, Подніпров'я і Степ - 31%. Лише в Галичині із-за високої ваги авторитету історичних церков вдалося утримати натиск протестантизму. Тут його спільноти сягають лише 11% від загальної кількості громад. У Криму їх також порівняно мало - 19% [8,16, c.74].

Якщо виходити з того, що в Україні на початок 2004 року функціонувало 6827 протестантських організацій, то вони мають таке відсоткове розташування по регіонах:

Волинь - 10,7 Північ - 15% Слобожанщина - 6%

Галичина - 9,4% Поділля - 9,3% Степ - 9,1%

Закарпаття - 6,8% Подніпров'я - 7,6% Схід - 6,7%

Буковина -7% Південь - 8,6% Крим - 3,3%

Серед баптистських спільнот виділяється Всеукраїнський Союз Об'єднання Євангельських Християн-Баптистів. На початку 2004 року він мав 2421 офіційно зареєстровану організацію. Найбільше їх на Буковині - 168, Вінниччині - 153, Донеччині - 136, в Запорізькій та Рівненській областях - по 106 організацій. Найменше громад баптистів на Тернопільщині - 17 та Івано-Франківщині - 23. за кількістю своїх релігійних організацій ВСО ЄХБ є найбільшою баптисткою організацією в СНД і Європі.

Потужно зростає кількість п'ятидесятницьких організацій. Їх нині офіційно зафіксовано 1927, що складає 28,2% від усієї кількості протестантських спільнот. Найбільшою протестантською спільнотою є Церква Християн Віри Євангельської, яка нині нараховує 1460 організацій. Найбільше громад вона має в Рівненській (228), Волинській (151) та Чернівецькій (88) областях. Найменше п'ятидесятницьких громад на Луганщині (7), Сумщині, Черкащині, Полтавщині й Запоріжчині (по 20).

Адвентизм України дещо Відстає в кількісному зростанні порівняно з євангельськими течіями протестантизму. Він має 976 своїх організацій.

Українська уніонна конференція церкви Адвентистів Cьомого Дня має в країні 943 організації. В найменшій області України - Чернівецькій - наявна найбільша кількість адвентистських громад - 96. На Вінниччині їх 91, Київщині - 71, Черкащині - 57, Закарпатті - 47, Донеччині - 44, Хмельниччині - 40.

Постійно зростає в Україні присутність Свідків Єгови. Вони мають офіційно зареєстровані 866 організацій. Найбільше громад Свідків Єгови на Закарпатті (144), Львівщині (90), Донеччині (84), Буковині і Харківщині( по 63). Не сприймають єговізм на Черкащині (4), Чернігівщині(7), Хмельниччині та Полтавщині (по 9), Сумщині і Миколаївщині (по 11).

Реформатська Церква не знайшла сприятливий грунт для свого поширення в Україні. Вона має у нас 113 організацій, 112 з яких належать до Закарпатської РЦ і розташовані лише в поселеннях цієї області [8, 11, 16, c.71, 17, c.74].

Десь 2,5% релігійних організацій України утворюють представники національних меншин. Проте, окрім реформатів-угорців, кримсько-татарських мусульман, караїмів і кримчаків,решта меншин не мають компактного проживання в Україні, а тому їх релігійні громади розкидані по іі теренах.

Так, іудеї мають 285релігійних організацій 7 різних течій. Найбільше їх на Вінниччині (22), Донеччині (20), Житомирщині (17) і Київщині (19) [16, c.74].

Надто цікавою є конфігурація територіального розташування мусульманських організацій по Україні, що відносяться до чотирьох зареєстрованих течій. Зрозуміло, що найбільше їх в Криму - 358, де компактно проживає кримсько-татарський етнос. 28 громад має східний, донецький регіон, 23 - Херсонщина, Київ - 8, Миколаївщина й Одещина - по 5, Запоріжчина і Харківщина - по 6. Жодної громади мусульман не має у Волинській, Рівненській, Житомирській, Чернігівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях.

Цікавою виявилася також регіональна карта мережі нових релігій України. В офіційній реєстрації Державного Комітету України у справах релігій нараховується 1582 релігійних новоутворень, серед яких нехристиянських 1352, неоорієнталістських - 135, неязичницьких - 83. З'явились також течії, які не можна віднести до жодної з названих типологічних груп. Дехто називає їх синкретичними, бо ж вони творяться на основі спроб поєднати в якийсь спосіб всіх або декілька з існуючих релігій. Серед таких три громади Науки Розуму, дві громади Великого Білого Братства, громада саєнтологів та ін.

Серед нових релігійних течій найпоширенішими і вже укоріненими в український релігійний простір є нехристияни різних конфесійних визначеностей - різноманіття харизматичних спільнот, новоапостольці, Церква Христа, Богородична Церква, Українські лютерани, мормони та ін. Найпотужнішою нехристиянською течією в нашій країні, як і в світі, є харизматична. Нині вона має декілька своїх церковних спільнот, загальна кількість організацій яких в офіційній реєстрації була 952 [8-11, c.73].

Таким чином, регіональна карта розташування по Україні релігійних спільнот є надто складною, бо ж розкидані вони доволі нерівномірно. То ж можна констатувати, що конфесійна структура України практично набула завершальних обрисів. Поява не чисельних нових релігійних течій її загалом вже не змінить. Відбуватиметься хіба що поділ існуючих у нас релігійних спільнот, з'являтимуться на цій основі якісь нові церковні утворення. В цьому неабияку роль відіграватиме вже суб'єктивний чинник.

2. Релігійна ситуація Рівненської області

2.1 Історико-релігійні особливості краю

Внаслідок третього поділу Польщі у 1795 р. територія України відійшла до складу Російської імперії й відповідно Рівненщина опинилася у складі Волинської губернії. Російський уряд прагнув налагодити релігійне життя у нових губерніях за православними канонами та звичаями. Проте, слід відзначити, що строкатість національного складу впливала на релігійну приналежність на цих територіях. Як свідчать дані польського дослідника Я.Гофмана за статистичними даними на 1885 р. у м. Рівному проживало 664 католиків, 1763 православних, 4850 євреїв, 58 євангелістів [19, c.74].

Переважна частина України в 1900-х роках була ареною діяльності Російської православної церкви (РПЦ). В церковно-адміністративному плані православна церква в Україні поділялась на 9 єпархій: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську та Чернігівську. З усіх 63 єпархій імперії українські були найгустіше заселені, і на кожну припадало в середньому понад 2 млн. жителів. Одна лише Київська єпархія за своєю чисельністю переважала всі східні патріархати разом взяті. А загалом в Україні проживала 1/5 частина православного населення імперії.

Однією з особливостей співіснування українського та російського православ'я у часи після 1686 р. стала їх взаєморуйнація. Поглинання української церкви Московським патріархатом призвело по-перше до його ідейно-організаційного паралічу, як прямого результату нездатності РПЦ до сприйняття західних церковних традицій; по-друге, занепад церкви з наступним підпорядкуванням її державі та остаточною ліквідацією соборного устрою згубно позначився як на українському, так і на російському православ'ї. І нарешті, по-третє, знищення організаційно-церковної структури українського православ'я було вже не стільки справою РПЦ, скільки напрямом діяльності та особливістю утвердження російського самодержавства. Тому сама РПЦ вступала в ХХ століття як інституція не тільки напівцерковна, а й напівполітична. Про що свідчить указ імператора Миколи ІІ від 10 січня 1900 р., направлений до Волинської Духовної Єпархії з метою виховання семінаристів у прихильному ставленні до церковних порядків й лояльному ставленні до великодержавницької політики.

На поч. ХХ ст. у Рівному діяли православні храми: Свято-Воскресенський собор, освячений 1894 р.; церква Св. Степана на кладовищі "Грабник", збудована в 1848 р., й освячена в лютому 1850 р.; церква Успіня Пресвятої Богородиці, заснована в 1761 р. ,а також католицький храм - приходський костел Св. Антонія, побудований у 1899 р. Досить значне місце посідали у Рівному єврейські культові споруди - публічні синагоги та молитовні будинки [19, 20, c.74].

Таким чином, на Рівненщині спостерігалася поліконфесійна ситуація, яка вимагала досить толерантного ставлення з боку як урядових кіл, так і мешканців краю.

З часу підписання Ризького мирного договору територія Західної Волині (Рівненщина зокрема) увійшли до складу Другої Речі Посполитої, що наклало певний відбиток у суспільно-релігійному житті краю. Польська Конституція 1921 р. проголошувала рівні права громадян непольської національності, а також їх право "вільного використання своєї мови та задоволення вимог своєї релігії". Усе це об'єктивно створювало умови для національного розвитку українців, які до того ж становили абсолютну більшість (86%) та компактно проживали на своїй етнічній території. Проте польський уряд відразу взяв курс на створення однонаціональної держави, спрямувавши всю гостроту асиміляторської та колонізаторської політики проти українського населення. Однак, за нових умов римо-католики і світські та польські чинники вже не могли проводити стару політику безоглядного нищення Православної Церкви, були змушені рахуватися з новими реаліями.

Нові державно-політичні обставини початку 20-х років спричини зміни організаційного статусу Православної церкви в межах Другої Речі Посполитої. Перехід від структури рядової церковної області до екзархату, а згодом і до самостійності в управлінні відображає сфрагістика. Восени 1921 р. екзархом Московського патріарха з правами обласного митрополита призначено архієпископа Юрія Ярошевського. Владика Юрій використовував для діловодства відповідний штамп - "Экзархъ Всея Православныя Церквы в Польщі ". Мова легенди вибрана невипадково. Вона відображала панівні настрої духовенства, зокрема єпископів.

На поч. 20-х років у Польській державі проживали близько 4 млн. православних, з того 2,7 млн. українців, а решту становили білоруси та зовсім незначний відсоток росіян. Головною твердинею православ'я ставала Волинь. Рух за здобуття автокефалії розпочався відразу з встановлення польської влади. За часів воєнної хуртовини церковне життя в краю сильно занепало: багато церков було зруйновано і пограбовано, чимало священиків повтікало. Ніхто не знав, у яких формах, на яких засадах буде розвиватися церковне життя за нової влади. У таких умовах розпочалося його відродження: єпархія була поділена на деканати, призначалися священики в осиротілі парафії, з'ясовувалися розміри матеріальної шкоди тощо.

Позитивну роль в цьому процесі тоді відіграв перший вікарій Волинської єпархії, єпископ Кременецький Діонісій. За його ініціативою 14 квітня в Кременці було відкрито Волинське єпархіальне управління [19-21, c.74].

З кінця 20-х рр. посилюється процес полонізації Православної Церкви. Цьому певною мірою сприяла зовнішня толерантність та "поміркована" політика уряду. На неї виділялися досить значні кошти держбюджету, наприклад, у 1936 і 1937 рр. понад 1333 злотих. У сеймі часто обговорювалися питання пов'язані з розвитком православного життя у Польщі. Головним завданням національного руху стала боротьба за здобуття дійсної автокефалії Православної Церкви в Польщі та її українізацію на Волині, а вся його гострота спрямувалася проти московської ієрархії. 5-6 червня 1927 р. в Луцьку відбувався Український Церковний з'їзд. На нього прибули близько 800 делегатів з усіх повітів Волині (з Рівненського - 67). Порозуміння відбулося в Рівному 11 вересня 1927 р., було прийнято рішення щодо рішучої боротьби за право української нації на свою власну Церкву. В "Деннику Законів Речі Посполитої Польської" від 19 листопада 1938 р. № 88 опублікований "Декрет Президента Речі Посполитої від 18 листопада 1938 р. про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви" [20, c.74].

Таким чином, православні громадяни Речі Посполитої одержали закон, яким нормується правне положення їхньої Православної Церкви в Польській Державі, згідно акт. 115 Конституції, який постановляє: "Церкви релігійних меншин і інші правно визнані релігійні союзи управляються власними законами, призначення яких Держава не відмовить, оскільки не мають постанов, суперечних законам. Відношення Держави до тих Церков і віросповідань буде встановлене в законодавчій дорозі по порозумінні з їх правними репрезентаціями". Закон цей є подією великого історичного значення в житті нашої Церкви, очікуваною від ряду літ, яка завершує в процесі унормування стану Православної Церкви у відродженні Польщі.

На території Волині розповсюджувалися періодичні релігійні видання, зокрема проповідницький листок, додаток до журналу "Вісник православної митрополії у Польщі", який виходив у видавництві Варшави і вміщував повчання на різні пости, пояснював походження релігійних свят і т.д. Цим самим православна церква піклувалась про своїх прихильників, давала настанови, виховувала підростаюче покоління в християнському дусі.

Православні віруючі турбувалися про християн, які проживали на території Великої Польщі. Так, 26 грудня 1926 р. відзначали другу річницю відкриття Православного Митрополітального благодійного товариства у Варшаві. Головна мета якого - матеріальна та духовна підтримка православних християн. Однією із турбот товариства була опіка і турбота про хворих та ув'язнених у Варшаві. Члени цієї організації закликали до милосердя: "но живёт верой в чуткость и отзывчивость христианского сердца, не забывающего, что "милосердие - царица добродетелей", что даже, "если кто напоит одного из малых сих чашей студённой воды ради Христа, не потеряет награди своей" [21, c.74].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9