| воєрідне переломлення в постмодерністських концепціях одержала каноніка Епікура. Згідно Епікура, існують відбитки, ейдоли, подібні по виду тілам, але по тонкості далеко віддалені від предметів, доступних почуттєвому сприйняттю. Ейдоли, що представляють собою копії або образи, складаються з найтонших атомів і походять від тіл, зберігаючи порядок, який вони мають в тілах. Потрапляючи в органи почуттів людей, вони утворюють у них почуттєві сприйняття. Якщо ж такі витікання носяться в повітрі, переплітаючись один з одним, а потім проникають у людей через пори шкіри, то утворюються фантастичні уявлення. Так, наприклад, змішання витоків від людини й коня викликає уявлення про кентавра. Лукрецій назвав ці образи симулякрами.На думку Епікура, образи, що витікають з предметів, істинні, а змішання людиною цих образів і уявлень приводить до омани. Всі фантастичні образи істинні, але тільки в тому розумінні, що в їх основі лежать ейдоли реально існуючих предметів. Цікаве трактування "теорії ейдолів" Епікура дав С.І.Вавілов. Учений писав, що хвильове поле, яке розповсюджується від освітленого предмета, приховує в собі потенційне зображення, - воно може бути виявлено відповідною оптичною системою, якою і володіють очі, і в цьому змісті, дійсно, від предметів, що світяться летять "примари". Ейдоли він порівнював з фотонами, які проектують в оці образ предмета, а швидкий рух ейдолів у повітрі, що зливаються в очах воєдино, - з кінокадрами. Учений намагався переосмислити "теорію ейдолів" відповідно до сучасних наукових відкриттів, що характерно й для концепцій деяких постмодерністів, зокрема Ж.Делеза. Подання Епікура й Лукреція про образи відродилося в постмодерністській концепції симулякрів. Початок широкого вживання поняття "симулякр" у сучасній культурі зв'язується з ім'ям Ж.Бодрійяра. М.Липовецький відзначив, що "з легкої руки Жана Бодрійяра концепція "симулякра" і "симуляції стала прапором постмодернізму".Бодрійяр дав тлумачення терміна Лукреція, який перевів словом "simulacrum" епікурейський "eicon" або пізнавальний образ. Бодрійяр в систематизації симулякров дотримується класифікації, близької тієї, яку здійснив Епікур. Специфіка тлумачення "симулякра" Бордрійяром полягає в тому, що він намагається пояснити симулякри як процес симуляції, яка трактується ним як "породження гіперреального" "за допомогою моделей реального, які не мають власних джерел і реальності". Під дією симуляції відбувається заміна реального знаками реального, а симулякр стає принципово не співвіднесеним з реальністю. Він співвідноситься тільки з іншими симулякрами. [33, 162]Щоб стати закінченим, образ проходить ряд послідовних стадій: "він є відбиттям базової реальності; він маскує й спотворює базову реальність; він маскує відсутність базової реальності; він не має ніякого відношення до якоїсь реальності; він є своїм власним чистим симулякром". У результаті виникає особливий світ, який не співвідноситься з реальністю, але сприймається набагато гостріше, ніж сама реальність. Бодрійяр називає цей світ "гіперреальністю". Симуляція змішує реальне з уявлюваним. Бодрійяр першим відзначив, що телебачення й, насамперед, реклама розмивають границю між реальністю й ілюзією, створюючи масовим потоком образи влади й прагнення. Їхня головна функція - не у відбитті реальності, а у впливі на свідомість і поводження споживача. Руйнуючи всякі відповідності з реальністю, симулякр, згідно Бодрійяра, розмиває будь-яку мету людської діяльності, що робить невизначеним розходження між правдою й неправдою, добром і злом, міфом і реальністю.При цьому симуляція, з погляду Бодрійяра, має силу спокуси або спокушання. Дослідник Бодрійяра Гараджа відзначає, що це "спокушання проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (спокушання як стратегія спокусника) і політичну". Згідно Бодрійяра, "спокушання властиве всякому дискурсу". Інтерпретацію концепції симулякра дає й Ж.Делез. Точку зору Делеза ми розглянемо нижче. [15, 44-45]Головну заслугу пізньоантичних філософів постмодерністи бачать в уявленні про філософію, насамперед, як про мистецтво життя й виправдання життєвого досвіду. Дійсно, у Продіка ми зустрічаємо твердження, що однією з найважливіших завдань практичної філософії є звільнення від страху смерті. В "Аксіосі" Сократ говорить: "...я чув від Продіка, що смерть не має ніякого відношення ані до живих, ані до мертвих... Таким чином, зараз вона до тебе не має відношення, оскільки ти ще живий, та і якщо що перетерпиш, вона теж тебе не торкнеться: адже тоді тебе не буде". Подібні думки ми знаходимо й у Лукреція. Філософ говорить: "Ясно, що нам нічого не може бути страшного в смерті, що неможливо тому, кого немає, виявитися нещасним, для нього однаково, хоч зовсім би на світ не народитися, коли смертне життя віднімається смертю безсмертною". [33, 168]Ці міркування впливають на відношення Лукреція до релігії. Як головну умову досягнення людиною щастя Лукрецій, слідом за Епікуром, називає звільнення від страху перед релігійними міфами. Філософ був прихильником психологічної теорії походження релігії. Прославляючи Епікура за звільнення людей від релігії й докладно викладаючи епікурейське вчення про походження шанування богів, Лукрецій вказує в якості однієї з головних причин поклоніння небожителям - відсутність знань про істинні причини явищ природи й страх перед ними. Філософ викриває страх перед можливістю нескінченного страждання після смерті. Лукрецій стверджує, що "...якщо б знали напевно люди, що існує кінець їхнім митарствам, вони хоч якийсь дати б відсіч повір'ям могли й погрозам пророків". Філософ доводить, що після смерті людини для неї наступає небуття, тому що разом з тілом умирає й душа. Виступаючи проти віри в загробне існування, Лукрецій, слідом за Епікуром, опирається на тезу про смертність душі. Він вважає, що душа смертна й складається з атомів. Тіло позбавлене здатності почувати, якщо немає душі, так само як душа не може існувати без тіла. Вони нероздільні, Лукрецій говорить про те, що психічні властивості людини невіддільні від тіла, тому що "це душі єство, таким чином, тримається тілом, але й для тіла воно й страж і причина здоров'я, тому що на загальних коріннях вони тримаються чіпко один з одним, і без погибелі їх обопільної не можна їх розірвати".Постмодерністи приймають установку Епікура на звільнення людей від страху перед релігійними міфами. У своїй книзі "Історія божевілля в класичну епоху" (1961) Фуко висловлює жаль із приводу того, що в епоху Середньовіччя турбота про людську душу, яку брали на себе античні філософи, перейшла в компетенцію християнських священиків і церкви. Філософія перетворилася в відвернений від життя умогляд. Епоха Відродження й успіхи Реформації в Західній Європі розхитали подання про правильність способу життя, запропонованого християнством. Монополію священиків на піклування людських душ, за спостереженням Фуко, порушив прихід наприкінці ХVШ століття лікарів у загальні лікарні, і перетворення їх у притулки для душевнохворих. Турбота про людину і її життя, на думку Фуко, повинна повернутися в компетенцію філософів. У роботі "Логіка змісту" (1969) Делез, наслідуючи Епікура, бачить мету й об'єкт життєвої практики в задоволенні. Але епікурейці, з погляду філософа, перебільшували значення фізичного болю в житті людини. Делез акцентує свою увага на більше грізних, з його погляду, ніж біль, перешкодах, які змушують людину страждати: фантомах, марновірствах, жахах, страху смерті. Ціль філософії, по Делезу, - відрізнити в людині те, що походить від природі, і те, що походить від міфу, викриваючи ті сили, яким потрібні міф і сум'яття душі для ствердження своєї влади. Природа, на думку Делеза, не протистоїть звичаю, якщо мова йде про природні звичаї. Природа не протистоїть конвенції: те, що закон залежить від конвенції, не виключає природного закону, що служить мірою незаконності бажань проти сум'яття духу, яке супроводжує їх. Природа не протистоїть винаходам, тому що винаходи розкривають природу. Природа протистоїть міфу. Таким чином, постмодерністи засвоївши матеріалістичні й атеїстичні ідеї софістів, Епікура й Лукреція Кара використовують їх в критиці традиційних релігійних уявлень і в побудові власних псевдорелігійних концепцій. Приймаючи установку софістів на плюралізм, вони нерідко критикують традиційні релігійні уявлення с позицій крайнього релятивізму. У дусі софістів постмодерністи заперечують можливість пізнання об'єктивної дійсності, звертаючись до невимовного й того, що не можна уявити. Однак, на відміну від античних мислителів, вони відмовляються від раціоналістичних і сенсуалістичних методів пізнання, які, з їхнього погляду, не дозволяють описати мінливий і переривчастий характер реальності. Постмодерністи стверджують перевагу інтуїції й протиставляють мовні ігри діалектичному мисленню.II.2 Ідеї вільнодумства у філософії французького Просвітництва як одне із джерел поза конфесійного постмодернізмуПостмодерністи продовжують критику традиційних форм філософії і релігії, розгорнуту мислителями епохи Просвітництва й, насамперед, представниками Франції. Як відомо, у Франції основні риси Просвітництва, розглянутого як культурно-ідеологічний й філософський рух, виразилися з найбільшою чіткістю й радикальністю й придбали найбільш яскраві й послідовні форми. Постмодерністам близькі антидогматизм, антиклерикалізм французьких філософів, їхня установка на вільнодумство й політичний радикалізм. Постмодерністи у своїх роботах практично не посилаються на конкретних діячів Просвітництва , - виключенням є хіба тільки Ж.Ж.Руссо. Це, очевидно, пов'язано з неприйняттям головної установки просвітницьких концепцій на раціоналізм, що припускає віру в необмежені можливості розуму, а також з розчаруванням в ідеї наукового й соціального прогресу. Разом з тим, безсумнівна загальна критична спрямованість творчості просвітники і постмодерністів в відношенні традиційних форм релігії.Просвітники бачили своє головне завдання в боротьбі з феодальною ідеологією і її головною опорою - католицькою церквою. Більшість просвітників абсолютизували ступінь впливу релігії на суспільство, розглядаючи владу католицької церкви як головну перешкоду на шляху до щастя й благополуччя суспільної людини. Так, П.Гольбах в роботі "Галерея святих" писав: "Релігійна система поневолила королів, закувала народи в окови, засудила розум, скасувала науку, задушила мистецтво й промисловість, зробила моральність сумнівною. А богослови домоглися того, що стали царювати над світом, який вони покрили густим мороком". Просвітники викривали тісний зв'язок між католицькою церквою й деспотичними правителями. К.Гельвецій у трактаті "Про людину" пише: "Яка справа церкві до тиранії дурних королів, аби тільки вона розділяла з ними їхню владу!". [33, 184-186]Релігія, з погляду просвітників, псує государів, государі, в свою чергу, псують закони, що стають подібно ним самим несправедливими. Несправедливі закони псують сутність всіх суспільних інститутів і установ. "Так релігія й політика об'єднаними зусиллями псують, розбещують, отруюють серце людини, точно так всі соціальні установи ставлять собі метою зробити її низькою і злою", - пише Гольбах П.А. [25, 12-16]Якщо філософи епохи Просвітництва викривали насамперед владу католицької церкви й підтримку нею деспотичного, антинародного правління монархів, то постмодерністи, продовжуючи критичну місію просвітників, звертаються до аналізу різних форм влади й методів примусу, породжуваних традиційними релігіями й, у першу чергу, християнством. Ж.Батай, розвиваючи ідеї М.Вебера, розкриває зв'язок між протестантизмом і утвердженням примату виробничої діяльності над іншими сферами життя суспільства. "Протестантизм привів до того, що лише виробнича діяльність сповнена змісту й заслуговує уваги". Мислитель, подібно представникам французької Просвітництва, абсолютизує ступінь впливу релігії на суспільство. Ж.Делез і Ф.Гваттарі в роботі "Капіталізм і шизофренія" (1972-1980) викривають панування загальнообов'язкової, у тому числі й релігійній ідеології як таку, що цілком пригнічує людину. Суспільній, державній, релігійній єдності мислителі протиставляють концепцію мікрогруп. Мікро групи зв'язані між собою мережею соціально-економічних і біокультурних відносин, усередині ж їх може поєднувати будь-яка локальна форма як релігійної, так і поза релігійної ідеології.В "Трактаті про номадології" Делез і Гваттарі намагаються сформулювати ідею співтовариства, врятованого від влади єдиної ідеології. У якості такого співтовариства філософи розглядають племена кочівників-номадів. Делез і Гваттарі обґрунтовують думку про те, що менш культурні, ніж осіле населення, кочівники змогли створити "машину війни", здатну розтрощити потужні держави, цілі імперії. Філософи намагаються обґрунтувати гіпотезу про особливу властивість племінної, кочової культури: вони наділяють кочівників як би по природі властивою ним "машиною війни", що допомагала їм здобувати перемоги над апаратом держави. "Номади винайшли машину війни проти апарата Держави. Ніколи історія не розуміла номадизм, ніколи книга не розуміла зовнішнє. У ході довгої історії Держава була моделлю й думкою: логос, філософ-король, трансцендентність Ідеї, республіка мудреців, суд розуму, функціонери думки, людина - законодавець і піддана. Держава претендує на те, щоб бути внутрішнім зразком світового порядку й на цій підставі змушувати людину до певного способу життя. У машини війни зовсім інше відношення до зовнішнього: це вже не просто якась інша "модель", це особливий спосіб дії, що змушує саму думку стати кочівником, а книгу - знаряддям для всіх рухливих машин, відростком різоми". [22]Філософи пишуть слово "Держава" з великої букви, маючи на увазі, очевидно, під цим поняттям якийсь символ влади як такий. Делез і Гваттарі відносять до сил, що поневолюють людину, раціональність, визнання центру й ієрархії в організації дискурса або суспільного життя. Кочівники символізують визвольні сили. З погляду філософів, у людини повинно бути право на самостійний вибір способу життя й образу думок. Делез і Гваттарі містифікують поняття держави й вільного кочового плем'я. Так, будь-яка вільна думка, з їхнього погляду, подібна кочовому плем'ю із властивою йому "машиною війни": "Встановити безпосередній зв'язок думки із зовнішнім, із силами зовнішнього, коротше, зробити з думки машину війни - це те божевільне намагання, точним прийомам якого можна навчитися в Ніцше".[22]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
|
