Не дивлячись на всі невдачі, розчарування, у людей середньовіччя не зникає почуття святості, бажання хоча б доторкнутись до неї. Навколо духовних осіб збиралися групи учнів та прихильників. Так, освічений домініканець Петро Датський входив до кола подвижниці Христини Штомляльнської і присвятив все життя запису її видінь та боротьби з демонами. Це для Петра - можливість через святу пізнати Христа і вступити у спілкування з ним, що є набагато важливішим, ніж церковна чи вчена кар'єра. Однак, в середні віки перевага надавалась більш активним формам служіння Богу і ближньому. Це було середньовічне лицарство.

“Образ лицаря вражає поєднанням найрізноманітніших елементів. З однієї сторони, той, хто бажає стати лицарем, зобов'язаний розпочати нове життя, молитись, уникати гріха, високомірності, гордості та низьких вчинків, повинен захищати церкву, вдів та сиріт, турбуватись про підлеглих, бути хоробрим, вірним, щедрим і справедливим, не лишати нікого майна, любити сюзерена та оберігати його надбання” [45,87].

Характерні риси лицаря: знатне походження, краса обличчя, одягу, обладунків, сила, устремління до слави. Він береже вірність слову і клятві, коли вони дані перед рівними за завданням. У бою лицар не відступає, не просить, виявляє неповагу до чужого життя. Сучасники постійно звинувачують лицарів у жадібності, нападах на подорожніх, обкраданні церков, порушенні клятв, знущанні над жінками, невиконанні правил поєдинку, перетворенні турнірів на змаганнях за обладунки, зброю, коня переможеного [19,96].

Зразковий лицар король Ричард Левове Серце довів до смерті свого батька, сприяв провалу хрестового походу, створив банди найманців, з якими вбивав і обкрадав чужих та своїх підданих [25,49]. Зворотній бік лицарства зображено і в піснях трубадура Бертрана де Борна: не благородна доблесть, а насолода всіма жорстокими проявами війни, ціллю якої відкрито оголошуються грабежі.

Коли мова йде про західноєвропейську середньовічну культуру, у більшості випадків мається на увазі офіційна “висока” культура, створена церквою. Неписьменна народна культура лише недавно привернула увагу істориків, які намагаються реконструювати її за письмовими джерелами.

Зробити це не легко з ряду причин. Загальне положення селян було принизливим, що відобразилось на їх назві “бідняки, мужлани”, а пізніше у Франції “виллани” (підлі). Даний факт свідчить і про те, що селяни були близькими до дохристиянської культури, яка зберегла багато язичницьких рис, успадкованих від варварів та Риму. У селах вірили в духів, домовиків, ельборів, русалок, поклонялися богам, іноді під виглядом католицьких святих. Сільські та міські свята, карнавали, обряди та звичаї пронизані духом язичництва. У свідомості і народній, і елітарній, важливе місце займала віра в магію, видіння. В ХІ-ХІІІ столітті магія відходить на другий план, поступившись місцем очікуванню приходу Царства Божого на землю. Новий розквіт демонології та окультизму припадає на ХV-ХVІІ століття.

Та це не означає, що народна культура - це пережитки язичництва та примітивні вірування. Створений нею світ образів дав багатий матеріал для мистецтва Середніх віків та Нового Часу, став невід'ємною частиною європейської культури.

Розвиток західноєвропейської культури пов'язаний з історією всього Середньовіччя. На ранньому етапі велике значення мало збереження античного спадку, особливо латинської мови. Це також праці Аврелія, Августина, Маріана Капелли, Северина Боеція. На початку VІІ століття в Іспанії Ісидор Севільський пише енциклопедію “Етимології”, де зібрано залишки античних знань. Друга тенденція раннього Середньовіччя - ріст самосвідомості варварських народів. З'являються історії готів, вандалів, франків, англів, лангобардів, записуються правові норми варварів, їх міфи, легенди, пісні.

Злиттю римських та варварських традицій в єдину європейську культуру сприяло „Каролінське Відродження” в імперії Карла Великого, що проходило під лозунгом християнського просвітництва.

Середньовічна культура набуває класичних форм в ІІ-ХІV століттях. У цю епоху розквіту у ній велику роль відіграє взаємодія, а іноді і боротьба загальноєвропейського та національного начал. Представники того та іншого переосмислюють етичні та естетичні цінності християнства, до них залучаються візантійські та ісламські впливи, вони постійно повертаються до античних зразків. У ХІV-ХVІ столітті, епоха Відродження та Реформація, не дивлячись на хронологічне співпадання із середньовіччям, генерує культурні явища, що виходять за його межі, і тому потребують окремого вивчення.

Як будь-який складний виріб, предмет мистецтва був унікальний, індивідуальний та цінний. Тому мистецтво прагне концентрації, зоровим втілення якої є книга та храм. Храм - не тільки місце поклоніння Богу, але і модель світу, створеного Богом. Ця модель прагне бути подібною до “оригіналу, для створення якого потрібні всі види мистецтва” [33,127]. Свята книга священика - Писання - заповіти Бога, записані на людській мові. Книги прикрашали та дуже цінували. Для вивозу їх з міста потрібен був спеціальний дозвіл влади.

Найбільшою повагою користувалась релігійна та наукова література. Їх зміст наповнювали догми католицизму. На форму цих творів вплинув середньовічний універсалізм. Енциклопедії, богословські суми прагнуть повністю охопити матеріал, історія розвивається у всесвітню хроніку, що йде від створення світу, житія святих, повчань, легенди об'єднуються у цикли.

Найдревнішим за своїм походженням жанром світської літератури є героїчний епос. Він тісно пов'язаний з життям варварської епохи, ранньофеодальної військової поезії, насичений язичницькими образами та уявленнями. Правда, записаний епос в пізніх варіантах, що підлягають впливу християнства та лицарської ідеології. Найбільше уваги тут приділяється казковим подіям та чудесам, оскільки епос був сховищем пам'яті народу та фольклорної творчості.

Лицарська література представлена лицарським романом, який виник у середині ХІІ столітті. Романи писалися національними мовами. Головним джерелом їх стали кельтські сказання про короля Артура та лицаря Круглого столу, про трагічне кохання Трістана та Ізольди, про подвиги Ланселота, Персеваля, Амадіса, популярні у всій Європі розповіді про пошуки Грааля - казкової чаші з кров'ю Христа. Великим представникам цього жанру був французький поет ХІІ століття Крет'єн де Труа. Хоча роман близький до епосу, його герої живуть уже в іншому середовищі - при дворах королів та великих феодалів зрілого середньовіччя. Тут складається особлива культура поведінки, спілкування, що стало зразком всьому лицарству. Для її характеристики використовується термін “куртуазність”, що визначає якості ідеального кавалера та походить від французького слова “куртуазі” (почтивість, люб'язність, ввічливість). Куртуазна культура та куртуазна література склали одне ціле. Історики відмічають, що в ХІ-ХV столітті такі важливі елементи життя феодалів, як лицарські ордени, турніри, орієнтуються на літературні образи, перетворюються у мистецьку гру [25,96].

Культ “красивої дами” - невід'ємна частина куртуазної культури. Любовне “служіння” стало релігією вищого кола. Невипадково у цей час посилено розвивається вшанування Діви Марії. Мадонна володарює на небесах і в серцях віруючих так, як дама серці закоханого неї лицаря. Ця тема розповсюджена і в поезії.

З кінця ХІ століття у Франції розквітає поезія трубадурів, що писали на провансальній мові. Нею захоплювались і в інших країнах: на півночі Франції з'являються трувери, в Германії - міннезінгери. Куртуазна поезія розвивається в Італії та Іспанії, сюжетами якої були любовні пригоди лицарів, їх військові подвиги, описання турнірів та свят, оспівування сеньйора. Часто організовувались змагання трубадурів з ціллю виявити сильнішого у своїй майстерності. Поетами були дрібні феодали. Так король Ричард Левове Серце писав оригінальні вірші, втім велика популярність Ричарда пояснюється скоріше тим, що він був товаришем і покровителем багатьох трубадурів, які прославляли його у своїх піснях

З ХІ століття центром культурного життя стають міста. Міська література з самого виникнення створювалась на народних мовах. ЇЇ улюбленими жанрами стають новели, байки, жарти, що висували нового героя - здібного, умілого типового міщанина. Складається міський сатиричний епос - французький “Роман про Лиса”, перекладений на всі європейські мови. У ХІІІ-ХІV столітті відбувається синтез вченої, лицарської та міської літератур. Посилюються релігійні та морально повчальні мотиви, збільшуються символи.

У такій атмосфері створюються літературні шедеври Середньовіччя: французький “Роман про Розу”, написаний Гільйомом де Лорісом і Жаном де Меном, і “Божественна комедія”, італійцем Данте Алігієрі (1265-1321).

Храми Середньовіччя також були своєрідними кам'яними енциклопедіями універсального знання - “Бібліями мирян”. Майстри, що зводили їх, намагались показати світ у його завершеному гармонійному поєднанні. Складна система архітектурних, скульптурних та живописних образів є свого роду шифром, за допомогою якого записано розповідь про незриму красу надприродного буття [27,459].

Як ми бачимо, складна взаємодія варварських і античних культурних шарів, найактивнішої участі потужної ідеологічної системи християнства, зумовила своєрідний характер середньовічної культури Західної Європи. Ментальність формувалася навколо центрального поняття буття та мислення тодішніх людей - Бога. Бог був вихідним постулатом, життєвою потребою світорозуміння, основою моральної свідомості й верховним гарантом справедливості й світового порядку. “Саме з Богом співвідносилися всі уявлення людей, усі їхні ідеї, культурні й суспільно-політичні цінності” [6, 74].

Панування церкви над світом у сфері практичної діяльності і духовних інтересів з одного боку, а з іншого - зречення життя плоттю і земними інтересами становили основні риси середньовічного світовідчуття. Теократизм і аскетизм, що знайшли своє втілення у папстві і чернецтві, стали визначальним ферментом духовного життя середньовічної Західної Європи.

4.2 СТАНОВЛЕННЯ ХУДОЖНЬОГО СТИЛЮ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

На відміну від Візантії, яка протягом довгого часу зберігала від Давнього Риму державний апарат, Західноримська імперія була знищена ще у V столітті. Криза, яку з ІІІ століття н.е. переживав античний світ, і повстання рабів, що привели до падіння рабовласницького ладу, перебували в умовах сильного натиску на імперію з боку варварських племен. Це переважно племена германського походження. Всі ці прибульці і асимільоване з ними корінне населення - на північному Заході були переважно кельти, - мали свої довговічні художні традиції.

У порівнянні з класичним мистецтвом античності ці традиції не тільки не втратили свого значення, але поряд зі спадком греко-римської культури і деякими елементами, запозиченими зі Сходу, склали основу, на якій виросло все мистецтво Західного Середньовіччя. При цьому на перших порах, з кінця V - по кінець VІІІ століття, у більшій частині Західної Європи головну роль відігравали художні традиції варварських народів, мистецтво яких характеризується декоративністю і динамізмом форм, їх підвищеною експресивністю.

Ранню архітектуру представляли дерев'яні будівлі, які прикрашались декоративною різьбою. З розповсюдженням християнства розпочинається будівництво кам'яних храмів базилікального типу[Дод.7]. Майже всі ранні храми були перебудовані, багато зникли. До нашого часу збереглися лише окремі будівлі центричного типу (круглі, восьмигранні чи хрестоподібні у плані). Саме такий тип використовувався у невеликих будівлях-баптистеріях, меморіалах, капелах.

До числа самих ранніх пам'яток на території Італії, належить мавзолей остготського короля Теодоріха в Равені (526-530). Ця будівля відрізняється особливою лаконічністю зовнішнього вигляду. Зсередини мавзолей складається з двох приміщень - один над одним. Купол вироблений з великого моноліту. У цілому гробниця сувора і разом з тим величава.

Декілька невеликих церковних споруд збереглися на території сьогоднішньої Франції. Найбільш відомим є баптистерій в Пуатьє (VІІ-VІІІ ст.) і кріпта Сен-Лоран у Гріноблі (цього ж періоду). Обидві будівлі являють собою криті напівциліндричним склепінням прямокутні споруди з прилеглими до них невеликими апсидами. Розміщені повз стін грубі у деталях колони слугують не стільки конструктивним, скільки декоративним цілям.

Образотворче начало було мало розвинене в мистецтві V-VІІ століття. Однак орнаментально-декоративні форми відрізняються надзвичайною розкішшю. Серед творів мистецтва цієї доби найбільш чисельними були вироби художнього ремесла. Високо цінилась техніка виготовлення виробів із металу, прикрашених вставками дорогоцінних каменів, кольорового скла та емалі. Це витвори поліхромного стилю. Їх знаходять в похованнях та кладах на великій відстані від берегів Чорного моря до Британських островів. У цей період такі предмети відігравали важливу роль у житті європейця. З появою християнства вироби із дорогоцінних матеріалів стали широко використовувати для оформлення богослужіння: чаші, хрести, обкладанки церковних книг. Характерним для подібних виробів є поєднання золота і позолоченої міді з гранатами і рубіново-червоним склом[31,180].

Високої досконалості досягли майстри королівства франків. Виготовлення виробів із золота набуло найбільшої вишуканості у часи франкського короля Догоберта (629-639).

На чолі королівської майстерні стояв королівський казначей і управитель монетного двору - єпископ Елігій (583-665). Пізніше його зображення канонізовано і названо патроном золотих справ. Майстерня Елігія славилась виробами, прикрашеними емаллю і дорогоцінними каменями, шедевром яких є хрест вівтаря церкви монастиря Сен-Дені, відомий по зображенню на картині анонімного нідерландського живописця ХV століття “Месса святого Жіля” (Лондон, Національна галерея).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11