| p align="left">Свідченням принципового оновлення інструментарію української науки стала узагальнююча, побудована на широкому колі джерел монографія Наталі Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна" (Київ, 1993) [40] та її "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття" (Київ, 1997) [39]. В багатьох розділах цих праць розглядаються важливі культурологічні проблеми, зокрема висвітлюється роль і місце князів в українському суспільстві. Авторка висловлює думку, що на елітарному рівні була законсервована історична пам'ять про державну велич і силу княжої Русі, що саме в елітарному середовищі можна виявити витоки певних рис української ментальності, утвердження лицарських ідеалів вірності, доблесті, честі як норм поведінки. Долучився до вивчення української культури зазначеного періоду і Ковальський М.П., написавши монографію „Джерела про початковий етап друкарства на Україні.” Викликає інтерес і узагальнююча праця „Острозька академія XVI -- XVII ст.: Енцикл. вид. -- Острог, 1997”, яка вмістила у себе багато статтей та досліджень стосовно історії Острозької академії. Проаналізувала та дослідила україньску культуру у XVII ст і Пахльовська О., видавши у 1996 році працю „Культура та ідеологія України у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи.” Цілком зрозумілим є зростання зацікавлення української історіографії історичною місією козацтва, в тому числі і його роллю в розвитку культури. Відродження джерельних студій з історії козацтва є дуже перспективним напрямом, але суто культурологічний аспект цієї теми ще чекає розробки. Отже, ми побачили, що данне питання, не виходило з кола вивчення багатьох дослідників, звертало на себе увагу вчених, які протягом віків вивчали його і продовжують вивчати нині. Розділ 1. Особливості розвитку української православної церквиУ XVI ст. Польща й Литва, як і вся Європа, переживають часи надзвичайного успіху реформації, а потім вступають в добу католицької реакції. Реформація тут буйно розвинулася, поширилася в формі німецького лютеранства, швейцарського кальвінізму, социніанства та іншого й мала такий успіх, що ставилося вже питання, чи зостанеться Польща латинською державою, чи перетвориться на протестантську. Затримала її при папстві лише сильна хвиля контрреформації та те, що Сигізмунд І та Сигізмунд II Август стояли на боці католицтва, поміж самими протестантами була незгода, а єзуїти розвинули широку акцію. Серед населення Польсько-Литовської держави реформація викликала зріст національної свідомості та освіти, хоч разом із тим внесла чимало безладдя в церковне життя й католиків, і православних [10, 25-27]. Чимало представників русько-православного магнатства й шляхетства перейшло на бік протестантів; потім, під впливом католицької реакції, вони, як і протестанти-поляки, перейшли на латинство. Зате серед православного населення появляються школи, що виховують молодь у православному дусі. Про їх заведення дбають і поодинокі особи (як князь K. K. Острозький, що заснував Острозьку академію й кілька інших шкіл), і наші організації релігійно-філантропічного характеру [48, 41-42]. Наші міста в XVI в, розвиваються і в економічному, і в культурному відношенні та грають значну роль і в житті громадському. Православні міщани творять організації, що, з благословення вищої православної ієрархії й з дозволу світської влади, містяться коло церков або монастирів і називаються братствами. Деструктивні процеси в українському православ'ї починаються двома подіями -- Люблінської та Берестейською уніями. Суспільство розкололося на дво ворожі табори: один (насамперед шляхта та великі магнати) перейшли на бік католицизму, тому що прагнули зберегти своє елітне становище в суспільстві, інший (передусім селяни , а пізніше козацтво) вперто боронили віру своїх батьків -- православ'я. 1.1 Деструктивні процеси в українському православ'ї XVI ст.Релігійно-національне і культурне відродження другої половини XVI -- першої половини XVII ст. обмежується двома подіями, значення яких в історії України важко переоцінити. 1569 р. -- Люблінська унія, яка означала включення основної частини українських земель до складу шляхетської Речі Посполитої. 1648 р. -- початок українсько-польської війни і поєднаного з нею соціально-політичного руху, що вже в ході першого етапу цієї війни завершився утворенням Української козацької держави. Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності. Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі”. [38, 15] Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо. [8, 34-35] Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам. Після укладання Люблинської унії позиції католицизму посилились. Метою унії було приєднення православної церкви до католицькоїї з обов'язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. [8, 35] Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад захисник православ'я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав Нічого не бажаю гарячише. „Як єдності, віри і згоди всіх християн.” Люблинська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. Наслідок для православ'я був один - різке звуження каналів матеріальноїї підтримки. Адже самі князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливостю цього періоду було те, що патронат - опіка, середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння цервою чи монастирем Ці религійні осередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада дедалі активніше проникає у церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани-рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-религійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованність, зберегаючі при цьому свої світськи звичаї: полювання, банкети, насильства, розпусне життя. Дійшло до того, деякі авантюристи приймали духовний сан, підкупом займали місця єпископів, а потім розпродавали ікони, землі. Негідно поводилось навіть і найвище духовенство. Так митрополит Онисифор Дівочка був звиновачений у двоєженстві; епископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою в згвалтуванні та вбивстві; єпископ Ион Борзобогатий вимагав у прихожан плату за відвідування церкви. [8, 36-38] Трагедиєю Православної Церкви було те що вона значно поступалася перед католицькою своєю освітою. Східня Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в народі. Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. В українських землях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства. Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умов розвитку ринкових відносин, “в Польсько-Литовській державі, де риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного, органічно пов`язаного з культурою польського католицизму”.[8, 37-38] Значно більше впливала на українське суспільство боротьба між православною та католицькою церквами, яка сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями й поляками. Так, у 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Католицькі колегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної шляхти.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
|
