Але чи правомірно за точку відліку вважати лише біологічну людину. Коли і де він існує тільки як біологічний?

Звернемося, наприклад, до точки зору російського академіка Моїсєєва Н.Н. Він визнає, що «моральність є тільки людським явищем. І її цілком можна розглядувати як кооперативний консенсус людських загальностей. Основний же принцип - «не убий» як представляється, народився унаслідок праці, накопичених знань, необхідність появи якісно нової форми пам'яті, що не існує у тварин. Праця, штучні знаряддя, знання і моральність - вузол, що зв'язав воєдино коріння суспільного розвитку людини. Після того, як принцип «роби, як я» зжив себе: виникає система «Вчитель». Тобто особливу роль, поступово набувають майстри і умільці. Їх знання мають бути передані наступним поколінням. Але в первісній орді володарює внутрішньовидовий відбір, тобто право сили. Тому орді одного дня доводиться зрадити своїм правилам. Так народжується основа основ людської моралі, основне табу всіх народів - «не убий».

Становлення людської моралі фактично припинило вдосконалення людини як індивідуума. Моральність народжує відчуття довга - це завжди система заборон, обмежень свободи вибору. Мораль і моральність - нові принципи відбору, що виникли в процесі самоорганізації як ефективного засобу адаптації суспільства, що формується, до умов проживання, що змінюються.

Витоки культури, виникнення культурної традиції Мойсеєвий бачить в тій же мезолітичної революції, що породив основну заборону цивілізації - «не убий»! Вона виникає як потреба, як один із способів виходу з еволюційної безвиході.

Може опинитися, що ця внутрішня логіка розвитку приходить в суперечність із зміною реальності: традиція стає гальмом суспільного процесу. Але «традиційність традиції», її консервативність - необхідна для людини властивість його духовності.

Етика, мораль і моральність - це не ілюзії породжені біологією людини. Це особливості популяції homo sapiens тісно пов'язані зі всім процесом не лише, і може бути, не стільки біологічною еволюцією, скільки з процесом еволюції надорганізованної».

Як вже писалося вище, життя для людства важке, причому якусь частку позбавлень накладає на нього культура.

Завдання культури тут трояке: зачеплена самолюбивість людини вимагає втіхи, мир в цілому і життя його мають бути представлені не жахливо; просить якоїсь відповіді людська допитливість.

Найпершим кроком було надання природі людських якостей. Тобто людина має на увазі під силами зовнішньої природи якихось істот, керівники людьми, він може спілкуватися з ними, як з рівними, це додає їм характер отця, перетворюючи їх на богів.

З часом робляться спостереження за явищами природи, виявляються закономірності цих явищ, сили природи втрачають, тому свої людські риси. Боги зберігають свою трояку функцію: нейтральний жах перед природою; примирення з грізною долею (перш за все образ смерті), і винагорода за страждання і позбавлення.

Але поступово люди помічають, що природні явища відбуваються самі собою. І лише інколи за допомогою так званих чудес вони втручаються, як би завіряючи, що вони є. І ніж самостійнішою стає природа, чим далі відстороняються від неї боги, тим більшою мірою моральність стає їх справжньою сферою. Завдання бога тепер - компенсувати дефекти культури, стежити за виконання розпоряджень культури, яким люди так погано підкоряються. Самі розпорядження культури наділяються божественним походженням.

Спільний сенс всього такий: життя служить якійсь меті, яка нелегко піддається розгадці, але має на увазі досконалість людської істоти. Те, що все здійснюється в світі є виконання намірів якогось незбагненного розуму. За кожним з нас хтось наглядає, і воно не дозволить нам стати лялькою в руках природи. Всяке добро винагороджується, а зло карається, якщо не в цій формі життя, то в подальшому існуванні, що зачинається після смерті. І мудрість, що управляє цим процесом, - межа божественних істот, що створили нас і мир в цілому. Або єдиної божественної істоти, зосередивши в собі всіх богів архаїчних епох.

Люди говорять, що життя стане нестерпним, якщо релігійні уявлення втратять для них ту цінність, яку вони їм приписали. І ось питання, що являють собою ці уявлення в світлі психології, яка їх дійсна цінність.

Релігійні уявлення сталися з тієї ж самої потреби, що і всі інші завоювання культури, з необхідності захистити себе від природи. До цього приєднується другий мотив, прагнення виправити недосконалість культури.

Фрейд стверджує, що релігійні уявлення суть тези, вислови про факти і обставини зовнішньої реальності, що повідомляють щось таке, чого ми самі не виявляємо і що вимагає віру. Всі подібні тези, таким чином, вимагають віру в свій зміст, але допускають обґрунтування своєї правоти. Виходить, що нам доводиться брати «на віру» багато знань, проте, щоб упевнитися в чому або треба самим побачити, вирахувати і інше.

Спробуємо підійти з тією ж міркою до релігійних учень. І можна отримати три відповіді, чому треба вірити: тому що вже наші предки вірили; ми володіємо свідоцтвами, що дійшли до нас із старовини; піднімати питання про доказ догматів віри взагалі заборонено.

Тобто якщо вникнути в ці пункти, то розумієш, що це безпідставні домагання.

Якщо всі докази, що приводяться на користь достовірності релігійних догматів, йдуть з минулого, то чи не може і сучасність представити їх. Якби удалося врятувати від сумнівів хоч би один момент релігійної системи, то і все ціле надзвичайно б виграло.

Слід сказати ще про дві спроби, що справляють враження судорожних зусиль піти від проблеми. Перша - «вірую, бо абсурдно» батьків церкви. Тобто їх істину треба відчувати нутром, її не треба розуміти. Друга спроба - з області філософії «неначебто». Стверджує, що в нашій розумовій діяльності немає недоліку в таких допущеннях, безґрунтовність і навіть абсурдність яких цілком нами усвідомлюється. Їх називають фікціями, але по цілій лаві практичних мотивів нам слід поводитися так, як якби» ми вірили в ці фікції. Так нам нібито слід поводитися і відносно релігійних учень зважаючи на їх унікальну важливість для підтримки людського суспільства.

Фрейд підкреслює психічний генезис релігійних уявлень. Видавши себе за знання, вони не є підсумовуванням досвіду або кінцевим результатом думки, це ілюзії реалізація самих древніх, найсильніших, найнаполегливіших бажань людства; таємниця їх сили криється в силі цих бажань. Ми знаємо, що дитяча безпорадність спонукала потребу в захисті - отець, але та ж безпорадність продовжується протягом всього життя, викликаючи віру в існування могутнього отця. Добра влада божественного провидіння, пом'якшує страх перед життєвими небезпеками. Виходячи з цієї системи передумов, виробляються відповіді на загадкові питання, всі разом обіцяє гігантське полегшення для індивідуальної психіки: ніколи до кінця не здолані конфлікти дитячого віку, що кореняться в батьківському комплексі, знімаються з неї і отримують свій дозвіл в тому, що приймається всіма сенсі.

Коли Фрейд висловлюється, що все це ілюзії, то необхідно уточнити значення слова, що вживається. Характерною межею ілюзії є її походження з людського бажання, вона близька в цьому аспекті до маревних ідей в психіатрії. У маревній ідеї можна виділити як істотну межу суперечність реальності, ілюзія не обов'язково має бути помилковою. Отже, Фрейд називає віру ілюзією, коли до її мотивування домішено виконання бажання, і відволікається при цьому від її відношення до дійсності, точно так, як і сама ілюзія відмовляється від свого підтвердження.

Повертаючись після цього до релігійних учень, скажімо: вони всі ілюзії, доказів їм немає, нікого не можна змусити вважати за їх достеменних, вірити в них.

На думку австрійського психіатра, буде тією ж ілюзією, якщо ми почнемо чекати чогось від інтуїції або заглиблення в себе. Таким шляхом ми не отримаємо нічого, окрім інтерпретації одкровень, що насилу піддається, щодо нашого власного душевного життя; вони ніколи не дадуть відомостей про питання, відповідь на який так легко дає релігійне учення.

Критики наполягають на тому, щоб вважати «глибоко релігійним» людини, що сповідає відчуття людської нікчемності і безсилля перед світовим цілим, хоча основна суть релігійності складає не це відчуття, а лише наступний крок, реакція на нього, що шукає допомоги від цього відчуття.

Якщо Фрейд пізнав в релігійних ученнях ілюзії, то відразу ж встає подальше питання, чи не аналогічна природа решти надбання культури, на яку ми дивимося від низу до верху і якою дозволено правити нашим життям. Чи не слід назвати ілюзіями також і передумови, на яких побудовані наші державні інститути. І чи має якесь надійніше обґрунтування наша переконаність, що застосування спостережень і мислення в науковій роботі дозволяє просунутися вперед в пізнанні зовнішньої реальності. Ми можемо направити промінь спостереження наша власна істота, тут відкриваються можливості цілої лави досліджень, результат яких повинен був би стати вирішальним для вироблення «світогляду». Але це обширне завдання не під силу одній людині, тому просліджуватимемо одну ілюзію - релігійну.

Але давайте передбачимо, що «якщо людей навчать, що не існує бога, не існує божественного світопорядку і майбутнього життя, то вони відчують себе позбавленими від всяких обов'язків підкорятися культурі. Кожен слідуватиме своїм потягам, зачнеться хаос, який ми стримували багатотисячолітньою роботою культури. Безліч людей знаходить в релігійному ученні свою єдину втіху, і лише завдяки її допомозі вони здатні перенести тяготи життя».

Релігія, поза сумнівом, надала людській культурі велику послугу, зробила для утихомирення асоціальних потягів багато, але недостатньо. Впродовж багато чого часу вона правила суспільством; але якби їй удалося утішити, примирити з життям більшість людей, то нікому не прийшло б в голову прагнути до зміни суспільства. Але ми бачимо, що велика кількість людей незадоволена культурою і нещасно усередині неї. Нам заперечать, що ця ситуація обумовлена тим, що на класи впливав науковий прогрес.

Сумнівно, щоб люди в епоху необмеженого панування релігійних учень були в спільним і цілому щасливіше, ніж сьогодні. Дія божественного правосуддя неминуче присікалася божою добрістю. Аморальність у всі часи знаходила в релігії не меншу опору, чим моральність.

Очевидно, що релігія не має того ж впливу на людей, як раніше. Річ у тому, що в очах людей її обіцянки вже не здаються заслуговуючими колишньої довіри. Причина цієї зміни - зміцнення духу науковості у верхніх шарах людського суспільства.

Науковий дух виробляє певний рід стосунків до речей нашого миру. Цей процес не можна припинити, ніж більше людей залучаються до скарбів знання, тим ширше розповсюджується відхід від релігійної віри.

Від утворених і від людей духовної праці для культури немає великої загрози. Інакше справа з величезною масою неосвічених. Поки вони не знають, що не вірять в бога, все добре. А якщо і зрозуміють, то стримати їх від їх же вчинків зможе лише земна влада.

Слід було б вважати, що у такому разі доведеться від чогось відмовитися, але придбань взамін буде можливо більше.

Те, що культура виставила вимогу не вбивати сусіда, якого ми ненавидимо, було на користь людського гуртожитку, на інших умовах неможливого.

Виведемо бога з гри і чесно визнаємо чисто людським походження всіх культурних встановлень і розпоряджень. Тоді люди змогли б зрозуміти, що закони створені не стільки для їх поневолення, скільки для служіння їх інтересам.

Фрейд неодноразово указував на те, аж до яких подробиць просліджується схожість між релігією і нав'язливим неврозом. Але істини, що містяться в релігійних ученнях, все одно настільки спотворені, що маса людей не може прийняти в них правду.

Не один віруючий не дозволить цим аргументам поколивати себе в своїй вірі. Але існують та інші, які не є віруючими в тому ж самому сенсі. Вони покоряються розпорядженням культури, тому що бояться перед погрозами релігії, і вони бояться її. Вони перестануть боятися релігії, коли побачать, що і інші її не бояться.

Але передбачимо, що людина в принципі не може обійтися без ілюзорного релігійного учення. Тоді треба робити упор на те, що, переставши чекати чогось від замогильного існування і зосередити сили, що все вивільняються, на земному житті, він, мабуть, доб'ється того, щоб життя стало стерпним для всіх і культура вже більше не пригноблювала.

Релігійним ученням доведеться звалитися, тому що нічого не може протистояти розуму і досвіду, а релігія дуже явно протирічить їм обом.

По Фрейду виховання, позбавлене від гніту релігійних учень, мабуть, мало що змінить в психічній істоті людину, і бог Логос може виконати тільки частку того, що обіцяв. Але інтерес до життя і до світу ми не втратимо. Фрейд вірить в те, що наука здатна дізнатися багато що про реальність миру, завдяки чому ми станемо сильніші і зможемо влаштувати своє життя. Якщо це віра - ілюзія, - те ми в однаковому положенні з релігією. Проте наука своїми багаточисельними і плідними успіхами дала нам докази того, що вона не ілюзія.

Страницы: 1, 2, 3