забезпечення має рацію і основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і документів СБСЕ;

співпраця між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійснення ефективних мерів по скороченню озброєнь і військових витрат, ліквідації ядерного і інших видів зброї масового знищення, досягненню загального і повного роззброєння;

сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контактах і пересуванні в Співдружності;

взаємна правова допомога і співпраця в інших сферах правових відносин;

мирний дозвіл суперечок і конфліктів між державами Співдружності.

Для досягнення цілей Співдружності держави-члени, виходячи із загальновизнаних норм міжнародного права і Завершального акту Хельсінкі, будують свої відносини відповідно до нижченаведених взаємозв'язаних і рівноцінних принципів:

пошана суверенітету держав-членів, невід'ємного права народів на самовизначення і права розпоряджатися своєю долею без втручання ззовні;_

непорушність державних кордонів, визнання існуючих меж і відмова від протиправних територіальних придбань;

територіальна цілісність держав і відмова від будь-яких дій, направлених на розчленовування чужої території;

незастосування сили або загрози силою проти політичної незалежності держави-члена;

вирішення суперечок мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;

верховенство міжнародного права в міждержавних відносинах;

невтручання у внутрішні і зовнішні справи один одного

забезпечення прав людини і основних свобод для всіх, без відмінності раси, етнічної приналежності, мови, релігії, політичних або інших переконань;

добросовісне виконання прийнятих на себе зобов'язань по документах Співдружності, включаючи справжній Статут;

облік інтересів один одного і Співдружності в цілому, надання на основі взаємної згоди допомоги у всіх областях їх взаємин;

об'єднання зусиль і надання підтримки один одному в цілях створення мирних умов життя народів держав - членів Співдружності, забезпечення їх політичного, економічного і соціального прогресу;

розвиток взаємовигідного економічного і науково-технічного співробітництва, розширення інтеграційних процесів;

духовне єднання їх народів, яке ґрунтується на пошані їх самобутності, тісна співпраця в збереженні культурних цінностей і культурного обміну. Статутом визначено, що до сфер спільної діяльності держав-членів, що реалізовується на рівноправній основі через загальні координуючі інститути відповідно до зобов'язань, прийнятих держав-членів в рамках Співдружності, відносяться:

забезпечення має рацію і основних свобод людини;

координація зовнішньополітичної діяльності;

співпраця у формуванні і розвитку загального економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків, митної політики;

співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язки;

охорона здоров'я і навколишнього середовища;

питання соціальної і міграційної політики;

боротьба з організованою злочинністю;

співпраця в області оборонної політики і охорони зовнішніх меж.

В рамках Співдружності Незалежних Держав діють органи, здійснюючі виключно консультативні і координаційні функції. Діють наступні органи міжгалузевого характеру: 1) Рада розділів держав; 2) Міжпарламентська Асамблея; 3) Рада розділів урядів; 4) Координаційно-консультативний комітет; 5) Міждержавний економічний комітет (МЕК) Економічного Союзу; 6) Економічний Суд; 7) Комісія з прав людини. Створені такі органи галузевої співпраці: 1) Рада міністрів закордонних справ; 2) Рада міністрів оборони; 3) Штаб по координації військової співпраці; 4) Рада командувачів Прикордонними військами; 5) Рада міністрів внутрішніх справ; 6) Міждержавний банк; 7) Статистичний комітет; 8) Рада керівників державних інформаційних агентств; 9) Радий з культурної співпраці; 10) Конференція конституційних судів країн молодої демократії (засновниками її виступили в жовтні 1997 р. конституційні суди Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстана, Росії, Таджикистану). У листопаді 2001 р. в неї вступили конституційні суди Азербайджану, Грузії, Молдови, України.

2. Виборчі системи в зарубіжних країнах

Як вже наголошувалося, мова в справжньому параграфі йде про виборчу систему у вузькому сенсі слова, тобто про спосіб розподілу мандатів між кандидатами залежно від підсумків голосування. Такі способів існує декілька, і кожен з них, будучи застосований до одних і тих же підсумків голосування, може дати інший результат. Тому, зокрема, ми говоримо тут про виборчі системи, вживаючи множину.

Історично першою виборчою системою стала, природно, мажоритарна система, в основі якої лежить принцип більшості (від фр. majorite - більшість): вибраними вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів. Залежно від того, яке це більшість (відносне, абсолютне або кваліфіковане), система має різновиди. Мажоритарна система проста і зрозуміла, але в умовах, коли вибори державних і нерідко самоуправленческих органів опосередкують політичними партіями, часто несправедлива: більшість мандатів можуть отримати партія, підтримувана меншиною виборців (нижче ми покажемо, як це відбувається). На практиці ця система сприяє крупним партіям і відсікає дрібні.

Вже на зорі становлення конституційного ладу почали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних об'єднань, при якому число мандатів, що отримуються таким об'єднанням, відповідає числу поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у французькому Конвенті в 1793 р. видний діяч Великої французької революції Л. Сен-жюст. У 40-х рр. XIX в. проекти пропорційних виборів запропонували американець Т. Джільпін і швейцарець В. Консидеран. Практичне застосування пропорційна система вперше отримала в Данії в 1855 р. для виборів частини членів Риксдагу. Потім вона була введена в Коста-Ріці в 1893 р. і в австралійському штаті Тасманія в 1896 р. Бельгія стала першою європейською країною, що ввела систему пропорційного представництва для обрання всіх своїх депутатів (1898 р.). Пізніше така ж система була введена у Фінляндії (1906 р.), Швеції (1907 р.), а також в Португалії (1911 р.) для виборчих округів Лісабон і Опорто (Порту). До початку XX в. налічувалися 152 її різновиди. Нині вона існує більш ніж в 60 країнах. Ця система теж не вільна від істотних недоліків, які ми також покажемо нижче при її докладному аналізі.

Як видимий, знадобилося майже століття, щоб пройти від ідеї до законодавчого її втілення. Недивно тому, що з початку XIX сторіччя висувалися ідеї про компромісні виборчі системи, направлені на забезпечення хоч би часткового представництва меншини, - обмеженого вотуму (включаючи систему єдиного непередаваного голосу і кумулятивного вотуму) і що характеризуються як напівпропорційні системи. Деякі з них застосовуються сьогодні, оскільки дозволяють тим або іншим чином зменшити дефекти мажоритарної системи, не переходячи до більш менш чистої пропорційності.

На користь з'єднання достоїнств мажоритарної і пропорційної систем і виключення властивих кожній з них недоліків разом з поєднанням обох систем в одних країнах в деяких інших почали застосовувати систему єдиного передаваного голосу.

Основи всіх цих систем описуються нижчим. Ми сподіваємося, що, ознайомившись з ними, читач, тим більше професійний юрист, зможе згодом розібратися в будь-якій виборчій системі, яка зустрінеться в законодавстві і практиці будь-якої конкретної країни. Цьому допоможе і виклад цілісним чином виборчих систем країн, основи конституційного права яких висловлюються в Особливій частині підручника.

Встановлення тієї або іншої виборчої системи є результат суб'єктивного вибору, який нерідко визначається співвідношенням політичних сил в законодавчому органі. Ті або інші способи визначення підсумків виборів часто виявляються вигіднішими окремим партіям, і природно, що вони добиваються включення у виборче законодавство саме цих вигідних ним способів. Наприклад, в 1993 р. Італія перейшла від пропорційної системи до змішаної, переважно мажоритарної системи, а Нова Зеландія - навпаки, від мажоритарної до пропорційної. Примітно, що в обох країнах питання це вирішувалося шляхом загальнонаціонального референдуму.

У будь-якому випадку, в своїй політиці партії враховують встановлену виборчу систему і пристосовують до неї свою діяльність по уловлюванню голосів виборців.

1. Мажоритарна система відносної більшості. Це найпростіша система, при якій вибраним вважається той кандидат, який отримав найбільше число голосів, тобто більше голосів, чим будь-який з його суперників. Вона результативна: єдиний випадок, коли результату може не бути, це отримання однакового найбільшого числа голосів двома або більш кандидатами.

2. Мажоритарна система абсолютної більшості. Від тільки що розглянутої системи вона відрізняється тим, що вимагає для обрання абсолютної більшості голосів, тобто більш за поло-провину загального їх числа. Але це початкове загальне число може бути трояким: 1) загальне число зареєстрованих виборців (це найжорсткіша вимога, яка практично не зустрічається); 2) загальне число поданих голосів; 3) загальне число поданих дійсних голосів. Тому при читанні текстів виборчих законів необхідно звертати увагу на те, яка саме абсолютна більшість мається

3. Мажоритарна система кваліфікованої більшості. При цій системі вибраним вважається кандидат (список кандидатів), що отримав кваліфіковану більшість голосів. Кваліфікована більшість встановлюється законом і в усякому разі перевищує більшість абсолютне. Така система надзвичайно рідкісна, оскільки ще менш результативна, чим система абсолютної більшості.

6. Обмежений вотум. Ця система, як і дві подальші, належить до так званих передпропорційних. Суть системи в тому, що у виборця в багатомандатному виборчому окрузі менше голосів, чим слід вибрати депутатів від виборчого округу. Мета полягає в тому, щоб забезпечити представництво не тільки більшості, але і меншини виборців. Мандати передаються кандидатам, що отримали найбільше число голосів.

7. Система єдиного непередаваного голосу. Ця система, також вельми рідкісна (застосовувалася, зокрема, до 1993 р. в Японії, до 1985 р. в Південній Кореї, а нині застосовується на Тайвані), вважається напівпропорційною, оскільки менше спотворює співвідношення сил між політичними партіями, чим звичайна мажоритарна система.

Система полягає в тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від якої-небудь партії, як при звичайній мажоритарній системі. Вибраними вважаються кандидати, що отримали найбільше число голосів (тобто відносна більшість). Тут хоча і діє мажоритарний принцип, але проте можуть виявитися вибраними представники партій меншини, тобто голоси, подані за супротивників партії більшості, можуть і не пропасти. Система була запропонована тим же М.-Ж. Кондорсе на засіданні Конвенту в 1793 р. для підбору присяжних.

8. Кумулятивний вотум. Ця система характеризується тим, що кожен виборець в багатомандатному виборчому окрузі має стільки голосів, скільки слід вибрати кандидатів, або менше (зрозуміло, число голосів у всіх виборців однакове) і розподіляє свої голоси між кандидатами як завгодно: може віддати декільком кандидатам по одному голосу, а може, наприклад, якомусь одному з кандидатів віддати всі свої голоси, акумулювати їх у нього. Звідси і назва системи (від латів. cumulatio - скупчення).

9. Система пропорційного представництва політичних партій. Головна ідея цієї системи, як вже наголошувалося вище, полягає в тому, щоб кожна політична партія отримувала в парламенті або іншому представницькому органі число мандатів, пропорційне числу поданих за неї голосів виборців. В принципі це справедливо, але, як мовиться, недоліки суть продовження достоїнств. Пропорційна виборча система гарантує представництво навіть для щодо дрібних партій, що при парламентарній або змішаній формі правління створює складні проблеми для формування уряду і надалі для його діяльності. Зрозуміло, проблеми виникають у разі, коли жодна партія або стійка коаліція партій не має в парламенті міцної абсолютної більшості, а такій ситуації пропорційна система сприяє. Це однієї (але не єдиний) її істотний дефект.

10. Загороджувальний пункт. Він іноді іменується загороджувальний поріг. Щоб укрупнити партійні фракції в парламенті, уникнути засилля в нім дрібних угрупувань, що постійно конфліктують між собою, проникненню яких сприяє пропорційна система, необхідно декілька обмежити пропорційність представництва на користь крупних і середніх партій. Це завдання і виконує даний інститут. Він виступає в різних формах.

11. З'єднання списків. Цей інститут, інакше званий блокуванням, також спотворює пропорційність представництва, проте в даному випадку це спотворення не наказує, а лише допускається законом. Здійснюється ж воно самими партіями. Суть блокування в тому, що партії блоку виступають на виборах із загальними списками кандидатів, а після того, як загальний список отримав якусь кількість мандатів, розподіляють цю кількість між собою. В результаті може опинитися, що голоси виборців, подані за одну партію, насправді допоможуть іншій.

Страницы: 1, 2, 3, 4