Товариства та співдружності в державному устрої зарубіжних країн. Законодавча влада в США

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Державне право зарубіжних країн»

м. Дніпропетровськ,

2008 рік

План

1. Конфедерації, співдружності, інші політико-територіальні утворення

1.1 Конфедерація: поняття і основні ознаки

1.2 Інші види союзів і співтовариств зарубіжних країн в сучасному інтеграційному процесі

2. Виборчі системи в зарубіжних країнах

3. Законодавча влада в США

1. Конфедерації, співдружності, інші політико-територіальні утворення

У конституційному праві під автономією (від греч. autonomia - самоврядування) розуміють особливі політико-територіальні одиниці, що володіють певним ступенем самостійності, створені з урахуванням національного складу, культури, традицій, побуту населення, що проживає в них.

Статус автономних утворень в різних країнах неоднаковий, що робить необхідним виділити основні форми автономій: територіальну (зазвичай називають національно-територіальною або етнотериторіальної) і культурно-національну. У свою чергу, залежно від об'єму повноважень територіальна автономія має дві форми: політична (або державна, законодавча) автономія і адміністративна.

Політична автономія означає надання окремій частині держави, населеній переважно представниками якої-небудь національної меншини, широкому ступеню самостійності і певних атрибутів державності. Для політичної автономії характерна наявність власної системи органів державної влади, що формуються незалежно від центру (обирається місцевий парламент, формуються свої органи місцевої виконавчої влади, своїх органів судової влади вони не мають, існує єдина судова система в державі), власної, встановленої центром законодавчої компетенції, власної офіційної мови, можливо - громадянства, але не обов'язково, а також власних державних символів (герб, прапор, гімн і так далі). Часто політична автономія має конституцію. Закони, що приймаються автономними органами влади, не повинні суперечити конституції і інтересам держави.

До політичної автономії можна віднести Гренландію і острови Фарерськие у складі Данії, Аландські острови у складі Фінляндії.

Адміністративна автономія надається територіальним одиницям, що володіють істотними етнічними, географічними або історичними особливостями. Адміністративна автономія не має ознак державної освіти, виражається в наявності системи самостійно формованих органів виконавчої і законодавчої влади, а також повноваженням видавати нормативні встановленому центром кругу питань. Правовий статус адміністративної автономії визначається спеціальним статутом, затверджуваним загальнодержавним. Корінним жителям віддається перевага при формуванні управлінського апарату автономної одиниці, шкільна освіта, віщання в засобах масової інформації, в судочинстві застосовується місцева мова. Адміністративна форма автономії застосовується, наприклад, в КНР. У Китаї є три види автономних утворень: автономний район, автономний округ, автономний повіт. Статус автономій регламентується в VI розділі III розділу Конституції КНР 1982 р., а також в Законі про національну районну автономію і Положення про кожен вид автономій, що приймаються самими автономними утвореннями. Згідно Конституції КНР 1982 р., «в числі голів або заступників голів постійних комітетів зборів народних представників автономних районів, автономних округів і автономних повітів повинні бути представники тих національностей, які здійснюють національну автономію». Аналогічні положення закріплені і відносно вищих посадових осіб виконавчої влади автономних одиниць (ст. ст. 113, 114). При цьому «органи самоврядування автономних районів, автономних округів і автономних повітів здійснюють повноваження місцевих державних органів… а також користуються правом на самоврядування в межах компетенції, встановленою Конституцією, законом про національну районну автономію і іншими законами» (ст. 115).

Особливий розмах «автономізація» отримала в Італії і в Іспанії. Конституція Італії надає автономію адміністративно-територіальним одиницям областей, провінцій і комун в рамках єдиної і неподільної держави. З 20 областей 5, згідно ст. 116 Конституцій Італії - Сіцілія, Сардінія, Трентіно - Альто-Адідже, Фріулі - Венеція - Джулия і Балі д'Аоста, - мають специфічні історико-географічні і національні ознаки і володіють найширшою автономією. Модель національно-територіальної автономії, при якій статус самостійних придбали не тільки історичні регіони мешкання національних меншин (Країна Басків, Каталонія, Галісия і Андалусия), що склалися, але і кожна з муниципій і провінцій, дозволяє говорити не тільки про вирішення щонайгострішої проблеми національного самовизначення і місцевого самоврядування в Іспанії, але і «проміжній формі між унітаризмом і федералізмом». На думку деяких дослідників, з'явилася нова, «третя форма державно-територіального устройства»», вся територія якого, а не окремі частини, складається з автономних утворень. Такі держави іноді називають регіональними (регіоналістськими) і розглядають як початкову стадію переходу від унітарної держави до федеральної, що і спостерігається не тільки в Італії, Іспанії, але також в Шрі-ланке, ЮАР.

Суть культурно-національної автономії зводиться до освіти в національно-змішаних районах етнічних общин, етнокультурних центрів з введенням освіти на рідній мові, стимулюванням найрізноманітніших форм національного розвитку і народних традицій. Проблема національно-культурної автономії стала вельми актуальною для російського етносу після розпаду Радянського Союзу, коли майже чверть етнічних росіян опинилися за межами держави або в чужій для них этнокультурной середовищу.

В рамках культурно-національної автономії виділяють персональну і корпоративну автономію. Персональна автономія є законодавчо закріпленою можливістю представникам національних меншин, що проживають розрізнено, зберегти свою національну самобутність: використовувати свою рідну мову в приватному і публічному житті, вільно користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію, мати можливість вивчати рідну мову, історію, традиції і культуру своєї етнічної групи, підтримувати контакти з представниками своєї національності, що проживають в інших країнах, створювати свої об'єднання, щоб брати участь в політичному житті держави. Подібна форма автономії використовується в Австрії відносно угорців, що проживають там, чехів, хорватів. На основі федерального закону РФ «Про національно-культурну автономію» 1996 р. в Санкт-Петербурзі в 2001 р. створена національно-культурна автономія білорусів.

Корпоративна автономія створюється з метою захисту інтересів корінних нечисленних народів шляхом створення органів, що представляють їх інтереси на загальнодержавному рівні (за ними резервуються місця в державному апараті, службовці державного апарату інших народностей, що проживають в даній місцевості, зобов'язані знати мову і побут місцевого населення). Саамські парламенти існують у Фінляндії, Норвегії, Швеції. Шведська народна асамблея діє у Фінляндії.

Слід сказати, що разом із збільшенням чисельності автономних утворень в світі і різноманітністю форм спостерігаються окремі випадки конституційної заборони на їх створення. Звертає на себе увагу частина 1 ст. 2 Конституції Болгарії 1991 г.: «Республіка Болгарія - єдина держава з місцевим самоврядуванням. У ній не допускаються автономні територіальні утворення». Дану норму слід швидше розуміти у вузькому, спеціальному значенні як заборона державній (політичною) автономії, яка володіє більшою мірою самостійності по відношенню до державної влади.

Автономні утворення є у складі ряду держав. Причому наявність автономних утворень характерніший для унітарних держав (Великобританія, Португалія, Данія, Франція, Фінляндія), набагато рідше вони зустрічаються у федеральних державах (Індія, Пакистан).

Автономія не є єдиною формою відособлення правового статусу території. У складі ряду держав є специфічні територіальні утворення. До них відносять, зокрема, федеральні території. Федеральні території - це особливі територіальні одиниці у ряді держав з федеральним пристроєм, що входять до складу федерації, але федерації і безпосередньо підлеглі центральної влади, що не є суб'єктами. До федеральних територій, як правило, відносять рідконаселені і неосвоєні частини країни, невеликі острови, рифи, де неможливо або недоцільне створення повноправних суб'єктів федерації. Федеральні території є у складі Австралії, Індії, Венесуели, Бразилії. У окремих федеральних державах (США, Мексика, Бразилія, Австралія, Аргентина, Венесуела) утворюються федеральні округи. Федеральний округ - це особлива адміністративно-територіальна одиниця, на території якої розміщується столиця федерації. Додання столиці держави статусу федерального округу не є обов'язковим для всіх федеральних держав. Дане рішення ухвалюється, як правило, з метою гарантувати рівний статус суб'єктам федерації. Назви федерального округу можуть розрізнятися. Наприклад, в американській федерації є територія, яка не володіє статусом штату, - це федеральний округ Колумбію. Поява федерального округу Колумбію в США бере свій початок з 1790 р., два штати Меріленд і Віржінія поступаються частиною своїх територій для будівництва нової столиці союзу - Вашингтона. Жителі Вашингтона наділені правом самоврядування. Але Конгресу Конституція США надала виняткові законодавчі повноваження відносно федерального округу Колумбію. Конгрес має право відмінити будь-яке вирішення міської ради і мера міста. Лише у 1961 р. поправка XXIII надала право жителям округу Колумбію обирати вибірники (виборчу колегію) на президентських виборах. Декілька пізніше, в 1970 р., виборці отримали право обирати одного делегата з правом дорадчого голосу в палату представників Конгресу США.

Залежні території - це території, що знаходяться в юридичній залежності від конкретної держави (як правило, це колишні держави-метрополії). На сьогоднішній день залежні території збереглися за Францією. Згідно Конституції Франції 1958 р., французькі володіння мають статус заморського департаменту або заморської території. Конституція допускає зміну законодавчого режиму і адміністративної організації заморських департаментів, враховуючи їх особливості. За заморськими територіями признається право на особливу організацію з урахуванням їх власних інтересів у поєднанні з інтересами Республіки в цілому (ст. 74). Зберігаються залежні території за Великобританією [Гібралтар, Бермудські острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Святої Олени і ін.]. У ряді острівних володінь Великобританії введено самоврядування.

Зустрічаються і інші територіальні одиниці з особливим статусом. Так, територія Греції адміністративно розділена на області, райони, муніципалітети і общини. Особливим статусом наділений півострів Афон. Згідно ст. 105 Конституцій Грециі2, півострів Афон, починаючи від району Мегалі В голка і далі, становить район Святої гори Афон, через стародавній привілейований статус, є самоуправляємої частиною грецької держави, суверенітет якої над ним залишається недоторканним. У духовному відношенні Свята гора Афон знаходиться під безпосередньою юрисдикцією Уселенської Патріархії.

1.1 Конфедерація: поняття і основні ознаки

Конфедерація - міждержавне об'єднання особливого роду, що є складноорганізованим союзом держав. Конфедерація поєднує в собі риси як міжнародно-правової, так і державної організації. Не можна не погодитися з думкою, висловленою в науковій літературі, що «федерація - це форма територіального пристрою держави, а конфедерація - форма міждержавного союзу, тобто об'єднання незалежних государств» 3.

Визначення конфедерації, запропоноване М.Ф. Чудако-вим, як «постійний союз незалежних держав, об'єднаних якоюсь загальною метою або завданням», достатньо спірно. Як відомо, історичний досвід свідчить, що конфедерація швидше нестійкий, ніж постійний союз, виступаючий перехідною формою або до повного розпаду союзу (Австро-Венгрия до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р. і ін.), або до формування федеральної форми державного пристрою (США, Швейцарія, Німеччина).

Таким чином, конфедерація (лат. confoederatio - союз, об'єднання) - форма союзу держав, утворена на основі договору, при якій вхідні в союз держави зберігають свій суверенітет в повному об'ємі.

Конфедерації формуються на наступних принципах: утворення конфедерацій здійснюється на основі відповідних договорів, це може бути військовий, економічний, митний союз або їх сукупність; володіння членами конфедерації суверенітетом (ніякі вирішення конфедеративної влади не мають сили без згоди членів конфедерації); право на вільний вихід з складу конфедерації її суб'єктів; право відмови суб'єктів конфедерації від визнання або застосування актів союзної влади [акти органів конфедерації, в усякому разі, акти законодавчої і старанної влади, не діють безпосередньо на територіях держав - суб'єктів конфедерації, а потребують підтвердження (ратифікації) їх відповідними органами, які можуть їх і нуллифицировать, тобто відхилити]; обмежений круг предметів ведення конфедерації (питання війни і миру, зовнішньої політики, формування армії і загальної системи комунікацій, вирішення суперечок між членами конфедерації, причому розширення переліку можливе тільки з відома всіх членів конфедерації); формування тільки тих державних органів, які вирішують особливо обумовлені в договорах завдання; відсутність у державних органів, що постійно діють, конфедерації владних повноважень; формування парламенту конфедерації представницькими органами її суб'єктів, що означає обов'язковість для членів парламенту неухильно слідувати рекомендаціям і вказівкам цих органів; формування бюджету конфедерації за рахунок добровільних внесків; відсутність у конфедерації права безпосереднього оподаткування; право суб'єктів конфедерації на встановлення митних і інших обмежень, на обмеження вільного руху осіб, товарів, послуг, капіталів; відсутність, як правило, єдиної системи грошового звернення; набір (що нерідко мають подвійне підпорядкування) військових формувань суб'єктами конфедерації; відсутність союзного громадянства.

Страницы: 1, 2, 3, 4