У першій половині IV ст. до н.е. софістика як рух переважно прихильників демократії вироджується. Викладацька діяльність софістів все більше обмежувалася сферою риторики (мистецтва красномовства), теорії доказів, логіки. Можливістю такого навчання не забула скористатися аристократія. Серед молодших софістів були тому представники і демократії (Алкідамант, Лікофрон), і аристократичного табору (Каллікл).

Під впливом критики з боку ідейних супротивників, в першу чергу Платона і Аристотеля, термін «софістика» набуває значення уявної, поверхневої філософії і з часом стає ім'ям призивним для визначення всякого роду словесних і логічних передержок.

Розробку політико-правових ідей демократії в IV ст. до н.е. продовжили оратори на чолі з Демосфеном. У своїх промовах вони підкреслювали рівність громадян, непорушність закону як гаранта цивільних прав, захищали права власників на своє майно, вказуючи на позитивну роль багатства в державному житті, доводили переваги демократичного ладу в порівнянні з іншими формами держави, а також закликали до об'єднання грецьких полісів під владою Афін [41; c.219].

Таким чином, софісти внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і пра-вове виховання громадян грецьких полісів.

Ідейна спадщина старогрецької демократії послужила одним з джерел політико-правових концепцій Нового часу.

ВИСНОВКИ

Рабовласницька демократія досягла розквіту в другій половині V ст. до н.е., коли економічним і політичним центром старогрецького суспільства сталі Афіни. У історичній літературі за цим періодом закріпилася назва «Золоте століття» афінській демократії, або, по імені одного з її вождів, «вік Перикла».

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особ-ливо афінської демократії, у другій половині V ст. до н.е. обу-мовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів - платних учителів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, вчили умінню керувати при-ватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Багато хто із софістів були видатними просвітителями свого часу, глибокими і сміливими новаторами в риториці, етиці, логіці, праві, політи-ці.

«Софіст» - цей термін, сам по собі позитивний, «мудрий», що означає, досвідчений, експерт знання, почав уживатися як негативний, особливо, в контексті полеміки Платона і Аристотеля.

Деякі, як Сократ, вважали знання софістів поверхневими і неефективними, бо у них була відсутня безкорислива мета пошуку істини як такого, замість якої позначилася мета наживи. Платон підкреслював особливу небезпеку ідей софістів з моральної точки зору, крім їх теоретичної неспроможності.

В центрі уваги софістів знаходилися питання права і політики, моралі, прийоми доказів і ораторського мистецтва. Інтерес до цих проблем багато в чому був обумовлений ідеологічними установками демократії: оскільки знанням відводилася роль критерію при відборі кандидатів на державні посади, остільки головне місце в навчанні повинна була зайняти підготовка слухача до політичної діяльності, до виступів в народному зібранні і суді.

Впродовж тривалого часу історики філософії беззастережно приймали оцінку Платона і Аристотеля, критикуючи в цілому рух софістів, визначаючи його як занепад грецької думки.

Лише наш час зробив можливою переоцінку історичної ролі софістів на основі систематичного перегляду всіх упереджень, і можна погодитися з В.Джегером, (W.Jaeger) що «Софісти - це феномен такий же необхідний, як Сократ і Платон, останні без перших немислимі».

Насправді, софісти зробили справжню революцію, змістивши філософську рефлексію з проблематики фізису і космосу на проблему людини і її життя як члена суспільства.

Стараннями софістів античний світогляд був переорієнтований з пізнання навколишнього світу (космосу) на внутрішні проблеми полісу, тобто пов'язані з людиною, гуманітарні проблеми.

Домінантні теми софістики - етика, політика, риторика, мистецтво, мова, релігія, виховання, тобто все те, що нині зветься культурою. Саме тому з точністю можна стверджувати, що софісти - засновники гуманістичного періоду в античній філософії.

Цей поворот у філософії може бути пояснений причинами двох порядків. З одного боку, як ми бачили, філософія фізису в своєму розвитку вичерпала себе, всі шляхи її були освоєні думкою, досягнувши своїх меж. З іншого боку, в V ст. до н.е. з'явилися соціальні, економічні і культурні ферменти, що сприяли зростанню софістики, у свою чергу остання стимулювала розвиток перших.

Пригадаємо також, що повільна, але неухильна криза аристократії супроводжувалася посиленням влади демосу; масований наплив в міста, зокрема до Афін, метеків, що займалися торгівлею, ламав сталі межі; завдяки контактам, подорожам, міста ставали частиною світу, все більш обширного, через новий досвід неминуче зіставлялися звичаї, звички, закони еллінів з традиціями і законами, у всьому від них відмінними.

Криза аристократії привела до кризи «arete», античної чесноти, традиційних цінностей, що складали головну гідність аристократії. Зростаючий вплив демосу і можливості досягнення влади, що розширюються, підривали віру в те, що чеснота пов'язана з народженням, що доблесними народжуються, а не стають, і на перший план виступає проблема досягнення політичної сили.

Розмивання вузького кола полісу і розуміння суперечності звичаїв, традицій і законів передбачили релятивізм, породивши переконання, що, те, що вважалося вічно цінним, в інших обставинах і в іншому середовищі позбавлено такої цінності.

Софісти чудовим чином зуміли зібрати все типове для свого часу, надавши йому форми і голосу. І це пояснює той величезний успіх, який вони мали, особливо, у молоді: адже вони відповідали на реальні потреби часу, зверталися до молодих, яких вже не задовольняли традиційні цінності старшого покоління, з новим словом і ідеями, що вже витали в повітрі.

Все це дозволяє краще зрозуміти деякі аспекти софістики, що отримали раніше негативну оцінку.

Софісти виникли завдяки тому, що у дусі грецького народу відбувся перелом, - греки відчули необхідність керуватися в діях і вчинках своїм розумом.

Софісти - це вчителі мудрості (це вони самі себе так називали). Це люди, які і самі мудрі, і інших можуть зробити мудрими і сильними в мовах. Вони учили людей міркувати самостійно і переконливо висловлювати свої думки.

Софісти показали, що в людині є те, що дозволяє їй бути вільною. Але оскільки ця свобода розсудлива, ця свобода є свавіллям. Це - велика небезпека освіти. Грецьке суспільство відчуло, що тут небезпека, оскільки грецьке суспільство було традиційним суспільством. Людина стала здатною жити своїм розумом, а, отже, незалежно від інших: єдність держави і суспільства руйнується.

Узагальнюючи погляди софістів, можна сказати, що послідовне застосування принципу гносеологічного релятивізму призвело їх до релятивізму в сфері права і моралі, тобто до ствердження про неможливість абсолютних, спочатку даних правових і моральних норм.

Крім того, оскільки людина є мірою всіх речей, то кожне людське співтовариство (держава) також є мірою справедливості і несправедливості. Софісти вперше провели чітку демаркаційну лінію між природними і суспільними законами. А зводячи людину в ранг головного об'єкту філософських міркувань, вони тим самим акцентували значущість людського суб'єкта, його права і свободи.

Саме завдяки софістам моральна і політична проблематика міцно увійшла до сфери філософської рефлексії. Теоретичні уявлення софістів про співвідношення природи і закону, природного і штучного у сфері державно-правових явищ, сили і права, моральності і політики в різних модифікаціях використовувалися політичними мислителями античності, середньовіччя і Нового часу.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексеев С.С. Философия права. - М.: Норма, 1997. - 755 с.

2. Андреев Ю.В. Цена свободы и гармонии. Несколько штрихов к портрету греческой цивилизации. - СПб., 1998. - 673 с.

3. Андреев Ю.В. Раннегреческий полис. Л.: Изд. ЛГУ, 1976. - 298 с.

4. Античная Греция: Проблемы развития полиса. - М.: Наука:, 1983. - 488 с.

5. Античная цивилизация / Под ред. В.Д.Блаватского. - М., 1973. - 510 с.

6. Античные философы. Свидетельства, фрагменти, тексти. - К., 1995. - 962 с.

7. Антология мировой философии. - М.,1969. - 725 с.

8. Асмус В. Ф. Античная философия. - М., 1976. - 815 с.

9. Асмус В.Ф. История античной философии. - М., 1965. - 966 с.

10. Бартун М.П. Філософія. - К.: МАУП, 2000. - 165 с.

11. Бергер А.К. Политическая мысль древнегреческой демократии. - М., 1966. - 529 с.

12. Богомолов А.С. Античная философия: в 2 ч. - М., 1985. - 687 с.

13. Боннар А. Греческая цивилизация. - М.: «Искусство», 1995. - 355 с.

14. Бурханов Р.А. Политические учения античности. - Нижневартовск: издательство Нижневартовского педагогического института, 1995. - 672 с.

15. Вернан Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. - М.,1988. - 718 с.

16. Виндельбанд В. История древней философии. - М., 1911. - 733 с.

17. Винничук Л. Люди, нравы, обычаи древней Греции и Рима. - М., 1988. - 579 с.

18. Гиро П. Частная и общественная жизнь греков. - СПб.: «Алетейя», 1995. - 468 с.

19. Гиляров А.Н. Греческие софисты, их мировоззрение и деятельность в связи с общей политической и культурной историей Греции. - М., 1988. - 558 с.

20. Гомперц Т. Греческие мыслители, т.I-II. СПб., 1911-1913. - 594 с.

21. Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной педагогики. - М., 1963. - 884 с.

22. Залесский Н.Н. Очерки истории античной философии. - Л., 1975. - 563 с.

23. История политических и правовых учений. Древний мир / Под ред. В.С.Нерсесянца. - М., 1985. - 892 с.

24. История философии. / Пер. с чешского. / Под ред. И.И. Богута. - М: Мысль, 1995. - 618 с.

25. История философии: Запад-Россия-Восток (Книга первая. Философия древности и средневековья). - М., 1996. - 715 с.

26. Лурье С.Я. История античной общественной мысли. - М.-Л., 1929. - 448 с.

27. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. - М.: Логос, 1996. - 824 с.

28. Козаржевский А.Ч. Античное ораторское искусство. - М., 1980. - 783 с.

29. Кошеленко Г.А. Греческий полис на эллинистическом Востоке. - М., 1979. - 588 с.

30. Кошеленко Г.А. Полис и город: к постановке проблемы. // Вестник древней истории. - 1980. - №1. - С.3-28.

31. Кузищин В.И. Античное классическое рабство. - М.: Изд. МГУ, 1990. - 449 с.

32. Левек П. Эллинистический мир. - М., 1989. - 793 с.

33. Малинова И.П. Философия права. - Екатеринбург, 1995. - 628 с.

34. Мамардашвили М.К. Лекции по античной философии. - М., 1997. - 774 с.

35. Мачин И.Ф. Правовые взгляды софистов // Вестник Московского университета. Сер. 11, Право. -Вып. 3. - 2001. - С.89 - 104.

36. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. - М., 1979. - 515 с.

37. Нерсесянц В.С. Философия права. - М., 1998. - 622 с.

38. Общественно-политические и философские учения Древней Греции и Рима. / Сост. И.С.Свенцицкой. - М., 1976. - 823 с.

39. Причепій Є.М. та ін. Філософія. - К., 2006. - 496 с.

40. Рожанский И.Д. Античная наука. - М., 1980. - 585 с.

41. Світова класична думка про державу і право. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 966 с.

42. Синха С.П. Философия права. - М., 1996. - 833 с.

43. Спиркин А.Г. Основы философии. - М.: Высшая школа, 1988. - 517 с.

44. Степанова А. С. Философия Древней Греции. - М., 1995. - 339 с.

45. Таннери П. Первые шаги древнегреческой науки. - СПб., 1992. - 772 с.

46. Татаркевич В. Історія філософії. Антична і середньовічна філософія. - Львів, 1999. - 276 с.

47. Тихонравов Ю.В. Основы философии права. - М., 1997. - 774 с.

48. Філософія. Навчальний посібник./ За ред. І.Ф.Надольного. - К.: Вікар, 1997. - 873 с.

49. Философский энциклопедический словарь. - М.: СЭ, 1989. - 418 с.

50. Философский словарь. - М., 1986. - 338 с.

51. Філософський словник. - К., 1986. - 425 с.

52. Філософія права. / За ред. О.Г. Данільяна. - К., Юрінком Інтер, 2002. - 688 с.

53. Філософія права / За заг.ред. М.В.Костицького і Б.Ф.Чміля. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 795 с.

54. Фрагменты ранних греческих философов. - М., 1990. - 619 с.

55. Фролов Э.Д. Рождение греческого полиса. - Л.: Изд. ЛГУ, 1988. - 722 с.

56. Фролов Э.Д. Факел Прометея. Очерки античной общественной мысли. - Л.: Изд. ЛГУ, 1991. - 496 с.

57. Фюстель де Куланж Н.Д. Гражданская община древнего мира. / Пер. с франц. / Под ред. Д.Н. Кудрявского. - СПб., 2006. - 917 с.

58. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. - М., 1991. - 884 с.

59. Черниловский 3.М. Всеобщая история государства и права. - М., 1996. - 758 с.

60. Чернышев В. С. Софисты. - М., 1992. - 765 с.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11