Та незважаючи на дійсні суперечності між соціальним та правовим принципами державного ладу, конституційно-правова теорія та практика багатьох сучасних країн світу пішли шляхом поєднання цих принципів за допомогою формули «соціальної правової держави», котра нерідко закріплюється на рівні Основного Закону (ФРН, Іспанія, Білорусь). Цим підкреслюється, на думку П.М. Рабіновича, функціональна єдність формальних і матеріальних елементів, що стосуються принципів організації розглядуваної держави. Саме акцент на соціальну правову державу свідчить про наповнення її матеріальним змістом за рахунок підвищення статусу соціальних і економічних прав (зокрема, прав на працю, на повну зайнятість, на житло, на соціальне забезпечення і таке інше) до рівня прав «класичних», тобто політичних і громадянських. Концепція соціальної правової держави є оновленою і такою, що об'єднує два відносно суперечливих підходи, «вектори»: з одного боку, соціальну безпеку і матеріальну рівність (що властиве соціальній державі), а з іншого - вільне розпорядження власною особистістю і благами, що нею створюються, а також обмеження державної влади (що притаманне правовій державі). Проте у цій двоїстості функцій держави одночасно поєднані і небезпека встановлення суворого контролю за індивідами через «піклування про підданих», і сприяння зростанню реальної свободи, звільнення від злиднів, забезпечення рівності. Саме в цьому - стабілізації політичної, соціальної та економічної систем і їх еволюції -- шанс на успіх [181, с.374].

Як відомо, у політичній і правовій науці поряд із формулою «соціальна держава» вживається також термін «Welfare state» - «держава загального благоденства» (добробуту), який не має юридичного закріплення, а відповідно, й офіційного тлумачення у жодному нормативно-правовому документі. Більшість державознавців ФРН, в Основному Законі якої вперше було зафіксовано формулу «соціальна правова держава» (Sozialer Rechtsstaat), протиставляють її «державі добробуту». Критика ними останньої концепції зводиться в основному до трьох аспектів:

1. У конфлікті між рівністю і свободою ця концепція надає перевагу рівності, а тому в «державі добробуту» акцент робиться на соціальних гарантіях за рахунок особистої свободи. Теорія ж «соціальної правової держави» розглядає вказані принципи як рівноправні. Деякі дослідники взагалі вважають «державу добробуту» тоталітарною державою, що порвала з принципами законності й демократії, а отже, з принципами правової держави («Rechtsstaat»).

2. Стверджується, що «держава добробуту», розвиваючи систему соціальних послуг, спричиняє надмірне оподаткування населення і, отже, занадто великий перерозподіл доходів і власності. У свою чергу, це сприяє поширенню споживацького ставлення до держави і зменшенню особистої ініціативи та відповідальності.

3. Вважається, що втручання «держави добробуту» в економічне життя є надмірним, тоді як соціальна правова держава повинна передусім створювати поле діяльності для вільної ініціативи особистості й лише в другу чергу піклуватися про добробут громадян [67, с.170-171].

За такого підходу є «очевидним, що у державі, яка віддана ідеї демократії, концепція соціальної правової держави, закріплена в Основному Законі, не відповідає стрижню концепції держави загального добробуту, яка не має правового «якоря», а лише частково співпадає із розумінням соціальної держави в Основному Законі, оскільки демократична соціальна правова держава, окрім усього іншого, зобов'язана реалізовувати природне право людини на свободу і рівність, з якого вже потім виростає первинне право людини «праця породжує право власності трудящого на продукт його праці» [238, с.72].

На наш погляд, у такому протиставленні німецькими науковцями концепцій «соціальної правової держави» і «держави загального добробуту» вбачається спроба «відвести» від першої основний удар, доводячи, що найбільш дошкульні аргументи противників соціально орієнтованої держави стосуються саме гіпертрофовано-патерналістської моделі «держави добробуту». Соціально-правовій же державі, завдяки своїй двоїстій конструкції, вдається оптимізовувати свою діяльність, не допускаючи значних відхилень у своєму поступальному розвитку.

Як слушно вважає О.В. Скрипнюк, шляхом розв'язання об'єктивно існуючих суперечностей між соціальними і правовими засадами є не заперечення цінності тієї чи іншої концепції (чи то на користь правової держави, чи то соціальної), а їх взаємодоповнення, їх синтетичний політико-правовий та теоретико-методологічний розгляд [210, с.8]. Іншими словами - конструювання соціально-правової держави.

Звичайно, соціальна правова держава можлива лише в постіндустріальному суспільстві, в якому, по-перше, зростає ефективність виробництва, а національний дохід стає достатнім для задоволення зростаючих потреб практично усіх членів суспільства (виникає суспільство споживачів); по-друге, більша, ніж у індустріальному суспільстві, частина членів суспільства реально виключається з процесу виробництва і потенційно -- зі сфери економічної активності взагалі (поступово значна частина низькокваліфікованої робочої сили перетікає до сфери послуг) [91, с.56].

Охарактеризоване суспільство об'єктивно є здатним забезпечити загальний високий рівень споживання при збереженні високих прибутків власників засобів виробництва. У такому суспільстві соціальне регулювання переважно за принципом юридичної (формальної) рівності, без перерозподілу національного доходу на користь соціально слабких, стає не тільки недоцільним у сенсі економічного розвитку, але й небезпечним у суспільно-політичному плані. На погляд В. Четверніна, ліберальна (правова) держава в цьому суспільстві об'єктивно вже не потрібна ні соціально сильним, ні соціально слабким. Як наслідок формується соціальна правова держава, котра, на шкоду такій правовій рівності, але при її збереженні в принципі, визнає та гарантує своєю реальною політикою певні привілеї для соціально слабких, або права людини «другого покоління». Права «першого покоління» об'єктивно формуються і проголошуються в індустріальному суспільстві, а вже потім виникає ліберальна (правова) держава, яка дотримується і захищає ці права і свободи. Навпаки, у процесі формування постіндустріального суспільства спочатку держава вирішує завдання щодо перерозподілу національного доходу, а вже потім констатується той факт, що в результаті соціальної діяльності цієї держави створено систему законодавчого захисту інтересів соціально слабких членів суспільства , тобто забезпечуються права «другого покоління» [91, с.56-57].

Водночас за наявності певних функціональних відмінностей між правовою і соціальною державою між ними існує і певна єдність: як правова, так і соціальна держава покликані слугувати благу індивідів. Правова держава охороняє останніх від свавілля влади, соціальна ж держава має своїм завданням забезпечити гідні умови існування для кожної людини. Якщо правова держава покликана формально-юридично забезпечити свободу і рівність людей, то держава соціальна наповнює ці поняття реальним змістом. Згідно з поширеними на сьогодні уявленнями, функція головних правових гарантій -- не лише в установленні меж влади, але й у виконанні державою позитивних обов'язків. Саме це і є завданням інституту основних соціальних прав особи. Засадничою стосовно них є позиція, за якою свобода та рівність мають також матеріальні компоненти: люди можуть лише тоді вільно розвиватися, коли вони розпоряджаються матеріальними умовами для такого розвитку й, зокрема, мають доступ до освітніх закладів. Головна вимога рівності передбачає не просто формально правове зрівняння статусів, але й встановлення соціальної справедливості, «матеріальне» вирівнювання, вона ставить перед державою завдання слугувати опорою слабким та обмеженням для сильних. Держава стає, таким чином, за словами німецького дослідника Р. Циппеліуса, повіреним у розподілі справедливості [246, с.211].

Проте цій вимозі дбати про матеріальні умови розвитку особистості та про соціальну справедливість не можна надати форми усталеного переліку «головних соціальних прав». Юридичні норми можуть встановлювати більш чи менш точні соціальні цілі, надавати мінімальні гарантії та обмежувати до певних меж надмірне розшарування населення. Але реалізація задекларованої соціальної політики завжди залишається детермінованою рівнем соціального розвитку суспільства: різновид та масштаб соціальних послуг, що їх здатна надати держава, залежить від стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від тих мінливих засобів, які є у розпорядженні держави [246, с.211].

Іншими словами, «механізми реалізації завдань соціальної держави не мають у своїй більшості вичерпного нормативного юридичного виразу і тому не лежать у площині виключно юридичних механізмів реалізації. Вони залежать від багатьох суспільних механізмів (політичних і організаційних, матеріальних і економічних), політичної сфери і сфери особистої свободи, які характеризують сутність держави та суспільства, їх реальний устрій, механізми дії соціальної держави» [69, с.112].

Як уже відзначалося, ефективність виконання соціальною державою притаманних їй завдань і, зокрема, ступінь здійсненності соціально-економічних прав безпосередньо залежить від наявності у такої держави необхідних матеріальних ресурсів. Проте, з іншого боку, видається слушною висловлена у російській юридичній літературі [28, с.145] думка про те, що справжньою межею реалізації прав «другого покоління» має бути не рівень розвитку економіки країни, а природні і невідчужувані права та свободи. Соціально-економічні права повинні забезпечуватися у тій мірі, в якій це вимагається для підтримання соціального миру і не призводить до надмірного обмеження «класичних» особистих і політичних свобод. Зрозуміло, й це являє собою певне обмеження сфери особистої свободи, але воно не виходить за межі необхідного для захисту тієї ж свободи: адже згідно із загальною концепцією правової держави, будь-які державні повноваження виправдані, якщо тільки вони використовуються для створення умов, що дозволяють усім індивідам найкращим чином, у найповнішому обсязі здійснювати їхні права і свободи. У такий спосіб ми логічним шляхом знову приходимо до конструкції соціальної правової держави, яка, на наш погляд, якраз і створює найкращі на сьогодні умови для всебічного розвитку особи і реалізації нею всього комплексу належних їй прав і свобод.

Слід зазначити, що більшість вітчизняних та російських авторів одностайні у тому, що принцип соціальності у повному обсязі і неспотвореній формі може бути реалізовано тільки у правовій державі, тобто такій, яка не на словах, а в дійсності здатна забезпечити формальну рівність громадян і розумну взаємодію різних соціальних груп в умовах недоторканності власності, звільнити громадян від надмірної перерозподільчої активності влади [91, с.58; 119, с.34; 173, с.203; 203, с.74; 220, с.13; 267, с.26]. Іншими словами, соціальною може стати тільки держава, яка вже є правовою; соціальна держава розглядається як наступний, вищий щабель у процесі еволюції держави правової.

У зв'язку з наведеною позицією, виникає, принаймні, два питання.

По-перше, чи можна вважати соціальною державою Радянський Союз, про соціальні надбання якого і донині згадує, з явною ностальгією, досить велика кількість громадян тепер уже незалежних, самостійних національних держав, у тому числі й України? Виходячи з наведеної тези про те, що соціальною може стати тільки держава, яка вже є правовою, мабуть, не можна. Адже СРСР однозначно не відповідав критеріям правової держави, і навіть сама ідея такої держави сприймалась у радянських офіційних та наукових колах надзвичайно негативно -- як «буржуазна вигадка».

Віддаючи належне здобуткам Радянського Союзу у соціальній сфері (відсутність безробіття, хай невеликий, але гарантований рівень задоволення соціальних потреб усіх громадян), все ж видається можливим погодитися з низкою дослідників, котрі вважають СРСР не стільки прототипом сучасної соціальної держави, скільки класичною патерналістською державою. А між цими поняттями існують достатньо суттєві відмінності.

Головна відмінність соціальної, правової держави від патерналістської полягає, на думку О.В. Скрипнюка [212, с.27], в тому, що в першій не держава визначає права і свободи громадян для того, щоб опісля їх гарантувати, а навпаки, як пише В. Шаповал, «за будь-яких умов права і свободи людини і громадянина визначають межу діяльності держави» [253, с.8]. У патерналістській державі її всепоглинаюча опіка над особою, опіка «від колиски до могили» стає справжньою метою її діяльності, а реалізація соціально-економічних прав є достатньою підставою для обмеження особистих і політичних прав та свобод індивідів. Насамперед тут йдеться про відсутність закріплення у конституціях СРСР (1924, 1936, 1977 рр.), а відтак - і в конституціях республік, що входили до його складу, одного з найважливіших, фундаментальних особистих і економічних прав людини - права на володіння, користування та розпорядження приватною власністю. За відсутністю ж цього права у своїх громадян, Радянський Союз аж ніяк не міг (і не бажав) виконати першого із сформульованих нами вище «блоків» завдань соціальної держави - створити необхідні передумови для того, щоб індивіди мали змогу забезпечити себе та членів своєї сім'ї усім необхідним, не вдаючись до державної опіки. Більше того, остання розглядалася як вияв турботи держави про своїх громадян. На відміну від правової держави, в СРСР стосовно особи діяв принцип «дозволено те, що прямо передбачене законом». Соціальні ж блага, котрі надавалися за «розвинутого соціалізму», можна розглядати як «купівлю» державою «політичної лояльності» своїх громадян.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23