I. Відповідно до даної теорії, усі дії, що викликали шкідливий результат, діляться на причини необхідні і причини випадкові. Необхідні причини варто вважати істотними, а випадкові - навпаки, малозначними. У відношенні осіб, що учинили діяння, що підпадає під поняття необхідної причини даного злочинного результату, потрібно порушувати питання про наявність провини, і , якщо провина є, то ці особи повинні підлягати кримінальної відповідальності. У відношенні осіб, що вчинили діяння, що підпадають під поняття випадкової причини, питання про наявність у них провини навіть не ставиться. Випадкова причина, як така, за причину не приймається, нічого не зробив, то і провину в нього шукати нічого. Прихильниками цієї теорії є видатні юристи колишнього СРСР: проф. А.Л.Пионтковський, проф. Д.Д.Шаргородський. проф. Н.Д.Дурманов, .Т.Л.Сергєєва, М.И.Ковальов і ін.

Дана класифікація причин стала початком висунутої в кримінальному праві теорії "необхідного заподіяння". На думку прихильників цієї теорії, не всяка дія, що знаходиться в зв'язку із суспільно-небезпечним наслідком, може обгрунтувати відповідальність. Основний зміст теорії складається в тому, що для кримінального права мають значення лише причинно-необхідні зв'язки, за об'єктивно випадкові наслідки своїх дій особа ні при яких умовах не може нести кримінальної відповідальності. У цій теорії було раціональне зерно: уперше проблема причинності в праві розкривалася з позицій діалектичного матеріалізму, в основу кладеться філософське поняття необхідності, закономірності. Головною їхньою помилкою було те, що механістично розкривалися і протиставлялись категорії випадку і необхідності.

Діалектичний матеріалізм у необхідності і випадку бачить категорії, що знаходяться один з одним у діалектичній єдності і взаємозв'язку: у природі і суспільстві немає тільки випадкових або тільки необхідних явища; необхідність і випадок є двома сторонами того самого явища, при цьому, будь-якого явища в природі і суспільстві. Необхідність розуміється як головне, що визначає напрямок, як істотне в розвитку явищ. Випадок виступає як доповнення до необхідності і як зовнішня форма її прояви: необхідність пробиває собі дорогу через масу випадків. Проте, випадок не виражає внутрішньої сутності основного явища і тенденції її розвитки, а лежить на поверхні явища.

Випадок у даних умовах може здійснитися, а може і не здійснитися. Випадкове - випадково стосовно загальному, закономірному. Але це значить, що випадок - абсолютне поняття. Випадкової в однім відношенні, в одній групі явища можуть бути необхідними у відношенні іншого процесу дійсності, іншій групі явищ. Випадкове - стосовно своєї власної підстави - необхідно. Отже, необхідність і випадок - відносні поняття. Необхідність є вираженням внутрішньої природи розвитку явищ, у відмінності від випадку. Але жодне явище не визначається внутрішньою його природою цілком, або зовнішньої - цілком. Отже, не існує ні абсолютної необхідності, ні абсолютного випадку. Необхідність - є вираження загального в розвитку явищ. Випадок же носить одиничний характер. Необхідність з'являється в окремих предметах, явищах, подіях, що завжди мають індивідуальні особливості.

Необхідність і випадок - протилежні поняття, але не суперечливі друг другу, що підтверджується тим, що вони доповнюють один одного, і за певних умов, із їхньою зміною, переходять друг у друга.

У кримінальному праві застосовується термін "випадок" або казус тобто невинне заподіяння результату при відсутності у особи як наміру, так і необережності. Випадок означає визначений психічний стан суб'єкта. Він виступає як суб'єктивна категорія. Випадок у кримінальному праві виступає як об'єктивна категорія і розглядається до і незалежно від питання про провину суб'єкта.

Прихильники теорії "необхідного заподіяння" не враховують всіх особливостей даних категорій і ототожнюють установленні необхідності у випадку при дослідженні злочину з дослідженням причинного зв'язку як одного з елементів об'єктивної сторони злочину, що зовсім не однозначно. Виходячи з даної теорії, неможливо обгрунтувати кримінальну відповідальність за необережні злочини, а особливо за злочини, зроблені через недбайливість. Тут суспільно-небезпечний результат наступає в результаті переплетення випадкових подій, а в таких випадках, відповідно до теорії, кримінальна відповідальність повинна виключатися, але ніхто з прихильників теорії не виступав із пропозицією відмовитися від установлення кримінальної відповідальності за необережне діяння через відсутність у них необхідних причинних зв'язків між дією /бездіяльністю/ суб'єкта і суспільно-небезпечного результату, що наступив. Не можна розривати необхідність і випадок. Не дивно, що прихильникам даної теорії не вдалося запропонувати практично прийнятних критеріїв для розмежування "причинно-необхідних" і "причинно-випадкових" зв'язків.

II. Теорія проф. А.Н.Трайнина: усі дії, що викликали даний злочинний результат, треба розмежувати по ступеню заподіяння. Він виходить із того, що будь-який елемент складу злочину може мати різноманітні ступені. Так, провина може бути навмисною або необережною, самий намір може бути заздалегідь обдуманим або раптово виниклим, або ж заподіяний злочином збиток може бути великим або меншим. При цьому "зниження одного з елементів складу до незначного рівня здатне кожний склад позбавити кримінально-правового значення". Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. - М.: Госюриздат, 1957. С.170. У цьому відношенні не відрізняється від інших ознак складу і заподіяння суспільно небезпечного наслідку: "Дія, що заподіює результат, не однорідна, вона може заподіювати результат у різній мірі, вона може бути головною, що веде, вирішальною причиною і може бути причиною менш значущою, другорядною". Трайнин Состав преступления по советскому уголовному праву. - М.: Госюриздат, 1951. С.113. Дане положення він доказує на прикладі співучасті: ст.19 України передбачає при визначенні відповідальності співучасників враховувати ступінь їхньої участі у вчиненні злочину тобто автор прирівнює ступінь участі і ступінь заподіяння. Це - критерій для визначення індивідуальної відповідальності співучасника /наприклад, при крадіжці: один - виконавець, інший - підбурювач, третій - посібник, усі причинно пов'язані зі злочинним результатом але ступінь цього зв'язку неоднаковий/. І самий причинний зв'язок може бути виражений в більшому або меншому ступені.

У цілому, теорія проф. А.Н.Трайнина має під собою позитивну основу: він застосував положення про нерівноцінність чинників, що заподіюють, але він застосував неточну термінологію. Заподіяння саме по собі не може мати ступенів: воно лише є, або його немає. Немає більшого або меншого ступеня заподіяння. Слідство завжди дорівнює своїй причині, однорідне з нею, /що відзначають такі відомі юристи як проф. А.Л.Ременсон, проф.В.Н Кудрявцев, Т. В. Церетелі/, тому що є проявом причини. Застосовувана проф. А.Н.Трайніним термінологія може викликати уявлення, ніби їм припускається існування малих причин із великими слідствам.

Виходячи з їхнього положення про нерівноцінність чинників причинно-слідчого зв'язку, у тих випадках, коли дія особи, хоча і було однією із необхідних умов суспільно небезпечного наслідку, але зіграла незначну роль у його виникненні, ця дія може бути не прийнята до уваги кримінальним правом. У такому випадку основне завдання полягає в тому, щоб установити, яка ступінь сприяння суспільно небезпечному наслідку має значення для кримінального права.

III. Поширеним є розподіл причин на безпосередні й опосередковані. Безпосередні причини - дії /бездіяльності/ особи і наслідку не мають між собою вчинків інших осіб або інших незалежних сил. Опосередковані причини - дії, що знаходяться в більш віддаленому зв'язку з наслідком.

З класифікації, причин випливає і класифікація причинних зв'язків. Багато авторів звертаються до даного питання, що практично вирішується ними однаково./наприклад, проф. В.Н.Кудрявцев, М.Лисов і ін./

I. По засобі впливу на об'єкт:

1. безпосередня - прямий і найближчий зв'язок, де немає ніяких посередніх ланок;

2. опосередкована - злочинні наслідки викликаються діями інших осіб, чи інших сил.

II. 1. пряма - розвиток подій відбувається без приєднання інших незалежних сил, без втручання інших людських вчинків;

2. відгалужена.

III. По характеру причини і слідства:

1. проста - одна причина й одне слідство;

2. складна - визначені дії особи взаємодіють, перехрещуються з іншими обставинами.

Проти будь-якої класифікації причинних зв'язків у кримінально-правовій літературі виступає Г.В.Тимейко: "Нам рекомендується, що причинний зв'язок у кримінальному праві не може бути простий або складний, найближчий або віддалений, прямий чи віддалений, безпосередній або опосередкованій. Причинний зв'язок, що відбиває об'єктивний процес впливу визначеного чинника /причини/ на реальну навколишню дійсність... , завжди залишається один. Ми можемо говорити лише про своєрідність процесу заподіяння, а не про види і різновиди причинного зв'язку". Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. - М.: Госюриздат, 1957. С.170.

Дійсно, причинний зв'язок у кримінальному праві один, тому, не відкидаючи дану класифікацію, треба відзначити, що вона розуміє розподіл причинних зв'язків не самих по собі, а по характері їхнього прояви зовні.

Класифікація причинних зв'язків по характеру їх прояву є втіленням четвертого основного положення діалектичного матеріалізму: залежність характеру причинного зв'язку від супровідних обставин /тобто умов/.

Розподіл причин і умов має істотну наукову і практичну цінність. Всіма авторами, що досліджують проблему причинного зв'язку в кримінальному праві, відзначається відносний характер розходження причин і умов: повна причина містить у собі й умови, отже, умови в широкому змісті також виступають у якості причини. Без умов причини не могли б мати місця або були б іншими. Проф. В.Н.Кудрявцев вважає, що умови - це другорядні причини злочинних наслідків. Він же пише про значення розмежування умов і, причин: "Якісні розходження між окремими обставинами, у сукупності викликавшими злочинний результат, важливі як для рішення питання про межі кримінальної відповідальності, так і особливо для визначення мір покарання винним особам". Кудрявцев В.Н.Объективная сторона преступления. - М.: Госюриздат, 1960. - с.190. Дійсно, якщо в широкому змісті умови і можна вважати причинами події, то не підлягає сумніву, що ці "причини" не можуть відігравати роль визначальних, головних чинних чинників. Отже, розходження між умовами, з одного боку, і не головними, другорядними причинами, з іншого, іноді таке, що стирається. Тому, проф. В.Н.Кудрявцев і ототожнює ці поняття, убачаючи між ними в основному, лише термінологічну різницю. Розходження це може мати значення лише при оцінці даного конкретного випадку. /Виходячи з цього, було б неправильним вважати причиною смерті травму в усіх випадках, коли смерть пов'язана з її заподіянням/.

У основі цього розходження лежить два критерії німецького марксистського філософа Г.Кребера: генетичний /причина породжує слідство, а умова цьому лише сприяє, забезпечуючи можливість дії причини/ і діалектичний /причина протилежна умовам по своїй мінливості, тобто усталеності/.

За якими ж ознаками у даному конкретному випадку розрізняти причини й умови? У юридичній літературі по цьому питанню немає визначених думок.

Найбільше чіткою є позиція проф. В.Н.Кудрявцева, що вбачається правильною. Він вважає, що при визначенні причин настання шкідливого результату й умов не можна виходити з упередженої установки, що причиною завжди є поведінка обвинуваченого, а умовою - поведінка потерпілого, вчинки інших людей, дії сил природи. Цей чисто візуальний підхід до розмежування причин і умов не має змісту і може призвести до невірних висновків. У дійсності причиною шкідливого наслідку, що наступив, може бути не поведінка обвинувачуваного, а дія стихійних сил природа /наприклад, обвал перекриття в шахті при виконанні робіт/, поведінка потерпілого і т.д. Суспільно-небезпечні дії обвинувачуваного не завжди безпосередньо заподіюють злочинний результат; вони можуть тільки створювати умови для його наступного настання /це, проте, не виключає кримінальної відповідальності даної особи/. Особливо характерно в цьому відношенні злочинна бездіяльність, що у більшості випадків є створенням "сприятливих" умов для дії інших сил, що безпосередньо заподіюють злочинний результат. Крім того, варто враховувати, що і серед дій декількох обвинувачуваних, що спільно заподіяли злочинний результат /наприклад, у співучасті/, також можуть бути причина й умови.

К.Флоря дає таке поняття причини й умови: причина -вирішальна, основна ланка в системі причинно-слідчих залежностей, та рушійна сила, що викликала настання результату, визначила його характер і основні риси; умова - це сукупність тих явищ, що самі по собі не можуть безпосередньо породити дану подію, але супутні причинам і впливаючи на них, забезпечують визначений їхній розвиток, необхідний для виникнення слідства. У цілому, він правильно визначив сутність .даних явищ.

Отже, необхідно конкретно аналізувати ці події, із тим щоб виявити дійсне співвідношення чинних сил. І лише при такому аналізі може бути забезпечена належна індивідуалізація відповідальності кожної з осіб, чия діяльність вплинула на виникнення злочинного результату.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7