Як уже зазначалося, Конституційний Суд не розглядає справи щодо конституційності правових актів НБУ (ст. 150 Конституції України, ст. 13 Закону „Про Конституційний Суд України”). До його компетенції належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

1) законів та інших правових актів Верховної Ради України;

2) актів Президента України;

3) актів Кабінету Міністрів України;

4) правових актів Верховної Ради АРК, а також офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

За зверненням Президента України або уряду Конституційний Суд України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносять до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість

Рішення та висновки Конституційного Суду рівною мірою є обов'язковими для виконання. Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду тягнуть за собою відповідальність за законом. [206] Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.О. Конституційний Суд України. - К.: Ін Юре., 1997. - С. 18. Тож можна погодитися з думкою Б.С. Ебзєєва про те, що всі рішення Конституційного Суду є джерелами права і мають матеріально-правову силу закону. [531] Эбзеев Б.С. Толкование Конституции Конституционным Судом РФ: теоретические и практические проблемы //Государство и право. - 1998. - № 5. - С. 7. Тобто, певною мірою, акти Конституційного Суду України можна віднести до джерел банківського права на рівні законодавчих актів, що регулюють загальні засади банківської діяльності.

У банківській діяльності також певне місце займають банківські правила та звичаї. Зазвичай, вони не закріплюються на рівні правового акту, і пов'язані із турботою банку щодо забезпечення інтересів його клієнтів. Банківська практика, вироблена в економічно розвинених країнах, закріплює банківські правила і звичаї в певні умовні акти, які називають стандартами банківської діяльності, що передбачають мінімальний обсяг і якість послуг, яким повинна відповідати діяльність усіх банків. Такі стандарти притаманні для законодавства Канади, Великобританії, Японії. Вони, переважно, стосуються визначення строків надання послуг, розгляду скарг клієнтів, виплати відсотків, обміну валюти, видачі гарантій тощо.

Для визнання правила або звичаю ділового обігу необхідними вважають такі умови:

1) правило поведінки повинно бути таким, що склалося, тобто достатньо постійним і визначеним;

2) воно повинно застосовуватися широко, а не мати вузькоспеціальний, приватний характер;

3) сфера застосування правила обмежена підприємницькими відносинами;

4) воно не повинно бути передбачено законодавством;

5) зміст звичайного правила не повинен суперечити моралі. [181] Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Экмалян А.М. Банковское право Российской Федерации. Общая часть. - С. 137.

У Франції, зокрема, звичаї та професійна практика утворюють правове джерело у відносинах між професіональними учасниками фінансового ринку. При цьому зміст звичаїв може визначатися у разі спору шляхом експертного висновку, який видає президент Французької асоціації банків. Так, К. Гавальда та Ж. Стуфлє зазначали, що банківське право складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються „торгівлею грошима”, та підприємств, що сприяють їхній діяльності. Тобто це право професійне. Його специфіка невідокремлювана від особливостей професії, основоположні характеристики якої й певні засоби стійкі щодо політичних, економічних та технологічних змін. [255] Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право. - М.: Финстатинформ, 1996. - С. 11.

Для деяких операцій звичаї та практику кодифіковано працівниками професійних органів. Зокрема, Палата міжнародної торгівлі виробила єдині правила та практику документарного акредитиву й положення про касові надходження. Також можна назвати Правила клірингових палат, які використовує Банк Франції при встановленні своїх відносин з банками, що звертаються до нього з проханням про рефінансування. В такому разі центробанк використовує техніку типових контрактів, умови яких встановлені за згодою із професіоналами. Французька асоціація банків розробила Декларацію про основні банківські послуги. [81] Исторический очерк Банка Франции. Специальное издание Банка Франции: Пер. с фр. - М., 1996. - С. 48-52.

В Україні банківських правил та звичаїв на рівні прийнятих стандартів немає. Тобто кожний банк сам для себе вирішує процедурні питання обслуговування клієнтів (наприклад, обслуговування VIP-клієнтів). Певною мірою це питання обговорювалося в Асоціації українських банків, хоч поки що немає реальних підстав для закріплення зазначених процедур на рівні стандартів. Для визначення стосунків у сферах, які не регулюються законом, банкіри виробили Моральний кодекс банкіра. - Див: [551] Мітюков І.О., Александров В.Т., Ворона О.І., Недбаєва С.М. Фінансові послуги України. Енциклопедичний довідник. Том 1. - К.: Укрбланковидав, 2001. - С. 121.

Підсумовуючи, можна дати таке визначення джерел банківського права - це система його зовнішніх форм, що регулюють суспільні відносини в сфері створення та функціонування банківської системи України, здійснення банківських операцій, а також організації та здійснення регулювання Національним банком, органами державної влади та банківськими об'єднаннями.

Розділ 2. Банківська система України як складова фінансової системи держави: поняття, структура, функції

2.1 Становлення банківської системи України у ХУІІІ-ХХ сторіччі

Будь-яке соціальне, економічне або правове утворення не можна якісно охарактеризувати, якщо не брати до уваги його розвиток в історичному розрізі. Тому абсолютно логічним є використання історичного методу дослідження і при розгляді такого питання як формування та функціонування банківської системи країни. Вона являє собою складний та багатофункціональний за своєю природою організм, що постійно перебуває в динамічному розвитку. Враховуючи те, що гроші є одним з основних інструментів банківської діяльності, і в той же час являють собою один з найстаріших об'єктів, відомих історії державного утворення, зрозуміло, чому їх поняття, форми існування, правові режими впливають на появу та розвиток кредитних установ, до яких відносяться і банки, не залежно від їх організаційно-правових форм та спеціалізації. Однією з визначальних характеристик держави є власна валюта. І тому цілком логічним є поява в Україні власних грошових знаків за часів утворення на її території стародавньої держави - Київської Русі. Формування її грошової системи датується ІХ- початком ХІІ століття. Початковою базою її обігу були західноєвропейські та арабські срібні монети, що в певній мірі відповідали грошово-ваговим нормам Русі. В кінці Х століття в обігу з'явилася гривня (слово “гривня” походить від обруча - прикраси із золота або срібла, що носилося на шиї (на загривну). Гривня важила 48 золотників (один золотник мав вагу 4,266 г срібла). Розрізнялися срібна гривня - вагова одиниця, що відповідала певній кількості (вазі) срібла, і гривня-кун - грошово-розрахункова одиниця, що виражала відоме число монет.

У Київській Русі ХІ ст. в обігу була київська гривня, що мала форму шестикутного бруска і важила біля 160 г. Крім того, в грошовому обігу в ХІІ ст. були новгородські гривні - довгасті срібні бруски з вагою біля 200 г. Оберталися також гривні чернігівські, литовські та інші.

На відміну від європейських країн, в Україні, яка у ХУІІ ст. входила до складу Російської імперії (за виключенням західних земель, які були частиною Австро-Угорщини), виникнення й розвиток банківської справи пов'язують з другою половиною ХІХ століття. Можна називати декілька причин такого стану, однак найбільш вагомою з них, певно, буде відсутність на протязі тривалого періоду капіталістичних засад функціонування промисловості на території Російської імперії, яка характеризувалася до середини ХІХ століття як феодальна держава. Поява банківських установ та банкірських будинків зв'язані зі зростаючими відтворювальними процесами виробництва за рахунок початкового накопичення капіталу, торгівлі, а в Росії - системи винних відкупів. Фінансова політика, що проводилась урядом із врахуванням зазначених особливостей, сприяла розвитку грошово-кредитних відносин, а звідси - і заснуванню спеціалізованих кредитно-фінансових установ. Вважається, що саме розвиток промисловості і торгівлі викликав поширення різного роду кредитних та асекураційних операцій, внаслідок чого, безпосередньо, і почали засновуватися банківські установи на приватному капіталі. [240] Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2-х т. Т. 2. 3-тє видання. Copyright by Ukrainische Freie Universitat und Ukrainischer Verlag, Munchen, 1976.- К.: Либідь, 1995. - С. 407.

Реформування кредитної системи в середині ХУІІІ ст. було пов'язане з переходом країни від феодалізму до капіталістичного господарства, яке вимагало обслуговування банківським капіталом. Державна форма власності на існуючі банки забезпечувала підтримку землевласника-кріпосника. Враховуючи територію Російської імперії, кількість кредитних установ абсолютно не задовольняла виникаючі потреби господарства. Називають декілька видів кредитних установ, що були казенними: підлягаючі зберіганню каси, накази суспільного піклування, державний позиковий банк, державний комерційний банк. [220] Фінансово-кредитна система України - Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ) /За ред. д.е.н., проф. І.В. Сала. - Суми: Слобожанщина, 2000. - С. 108. Отже, перехід від феодалізму до капіталізму породив необхідність реформування кредитної системи, і в першу чергу, створення центрального державного банку, або банку-банків, а згодом, при ліквідації кріпосництва, і банків органів місцевого самоврядування.

13 травня 1754 р. імператриця Єлизавета І підписала указ, який у Повному зібранні законів Російської імперії мав назву „Про заснування державного позикового банку, про порядок видачі із оного грошей та про покарання лихварів”. [94] Коломиец А. Финансовые реформы русских царей (от Ивана Грозного до Александра Освободителя). Очерки. - М.: НП „Журнал Вопросы экономики”, 2001. - С. 165. Він містив цілу програму регулювання грошово-кредитних відносин. Кредитна діяльність Монетної канцелярії припинялась. Натомість, були засновані два державних банки - в Москві для дворянства та в Санки-Петербурзі - для купецтва. Банк для дворянства з початковим капіталом в 750 тис крб був заснований у 1754 р. У 1786 р. на базі Банку для дворянства був створений Державний позиковий банк. У 1802 р. до нього був приєднаний Допоміжний банк для дворянства, створений у 1797 р. Діяльність зазначених банків опиралася, переважно, на наданні довгострокових кредитів під невеликі відсотки. Зокрема, Дворянський банк давав позички строком до 3 років в розмірі до 10 тис крб. В 1757 р. строк повернення позичок був збільшений ще на один рік, а в 1761 р. до 8 років. Діяльність Купецького банку виявилася менш вдалою, оскільки позички не поверталися позичальниками, і у 1782 р. банк був ліквідований. До того ж уряд із самого початку дивився на кошти банків як на джерело фінансування видатків, й ніякого відношення до господарства не мав. В 1758 р. рішенням Сенату 7 тис крб. із Дворянського та Купецького банків було спрямовано на утримання італійської комічної опери. Слід також згадати перші емісійні банки, що засновувалися на території Російської імперії - асигнаційні банки або банки для обміну державних асигнацій - перші 2 емісійних банки Росії, створені у 1769 р. в Петербурзі та Москві. У 1786 р. шляхом їх злиття створений Державний асигнаційний банк.

Як інший вид кредитної установи можна навести підлягаючі зберіганню каси, що були відкриті у 1772 р. при Петербурзькому та Московському виховних будинках. Ці установи приймали вклади видавали позики під заставу різних цінностей, а згодом - поміщицьких маєтків й кріпосних душ. Прибуток повинен був йти на утримання дитячих установ. Аналізуючи їхню діяльність, можна зробити висновок, що держава таким чином вирішувала скоріш соціальні питання, ніж сприяла розвиткові кредитної системи.

Окреме місце в становленні кредитної системи Російської імперії відіграв Державний комерційний банк, що був заснований згідно маніфесту 1817 р. й розпочав свої операції 1 січня 1818 р. на базі реорганізованих облікових контор. До його функцій входили: облік векселів і надання підтоварних позик, прийом вкладів, перевідні операції. Особливість його кредитних операцій полягала в тому, що розмір позик визначався не кредитоспроможністю позичальника і наявністю у нього відповідного забезпечення, а належністю купця до тієї або іншої гільдії. Фактично, уряд був зацікавлений у використанні ресурсів банку для підкріплення коштів скарбниці та надання підтримки поміщикам. З цією метою велика частина внесків Державного комерційного банку передавалася в Державний позиковий банк. Фактично він перетворився в депозитний банк, основна функція якого полягала в мобілізації коштів для кредитування кріпосницької держави і поміщицького землеволодіння. Ліквідація казених банків, як відмічав пізніше П.П. Мігулін, принесла „значну і дійсну шкоду у всіх відношеннях”. [235] Мигулин П.П. Русский государственный кредит 1769-1899. Т.1. - Харьков, 1903. - С. 243.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72