При розробці законопроекту було опрацьовано світовий досвід діяльності центральних банків держав, в першу чергу з унітарним режимом. Особливу увагу було приділено Закону Іспанії „Про автономію Банку Іспанії”, прийнятому в 1994 році урядом Іспанії. Експерти Світового банку вважають цей акт зразком законодавчого акту, найкраще сумісним із законами Європейського Союзу. Згідно з положеннями цього закону, Банк Іспанії є спеціальною інституцією, підпорядкованою уряду в загальних рамках, однак він має повну автономію у сфері монетарної політики для того, щоб краще захищати мету цінової стабільності, визначену в самому законі.

Термін „автономія” у назві закону означає три моменти: 1) уряд не може мати заборгованості перед Банком Іспанії, оскільки це позбавить банк його ініціативи щодо грошової емісії; 2) Банку Іспанії не дозволяється отримувати прямі інструкції від уряду щодо проведення банком монетарної політики; 3) автономія вимагає, щоб термін роботи керуючого банком був досить довгим і приводи для його звільнення були чітко визначені. [56] Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Національний Банк у системі влади. - К., 1997. - С. 20-21.

Прийнятий 20 травня 1999 р. Закон України „Про Національний банк України” визначив правовий статус центрального банку, закріпив його завдання та функції, визначив межі компетенції, порядок проведення банківського регулювання та банківського нагляду. Європейські експерти після проведення науково-технічних експертиз цього акту дійшли висновку, що український закон про центробанк відповідає європейським стандартам щодо визначення незалежності центробанку та його ролі в проведенні грошово-кредитної політики і може бути прикладом для інших європейських країн, які повинні ще привести своє національне законодавство у відповідність з європейськими банківськими директивами. Норми зазначеного закону ми розглянемо далі при аналізі правового статусу Національного банку України.

Водночас, характеризуючи цей Закон, доцільно зупинити увагу на питаннях, що потребують подальшого законодавчого врегулювання або конкретизації. Зокрема, нормативно-правовий акт, який регулює правовий статус органу державної влади, повинен визначати межі компетенції посадових осіб такого органу, а також види та міру відповідальності за порушення чинного законодавства (в тому числі шляхом перевищення своєї компетенції або виходу за межі закону). Вітчизняне законодавство досить часто містить відсилкові норми до загальних нормативно-правових актів (зокрема, КпАП України, КК України тощо). Однак, якщо проаналізувати норми основного законодавчого акту, що визначає правовий статус НБУ (Закону України „Про Національний банк України”), ми побачимо, що саме питання відповідальності не прописано чітко. Те саме стосується й інших законів, які врегульовують статус інших органів державної влади. Крім того, межі компетенції центробанку (і в першу чергу його керівних органів) є досить розмитими, що також ускладнює встановлення факту перевищення посадових обов'язків службовцем банку та необхідність застосування відповідальності.

Фактично, в Законі є тільки три статті, які тією чи іншою мірою згадують про застосування відповідальності, і то вони мають досить суперечливий характер. Наприклад, ч. 7 ст. 13 містить положення, що членам Ради Національного банку забороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв'язку із здійсненням ними їх повноважень відповідно до Регламенту. Однак, по-перше, члени Ради НБУ згідно з ч. 14 ст. 10 Закону здійснюють свої функції на громадських засадах, тобто вони не належать до посадових осіб центробанку. По-друге, положення ст. 13 містить лише заборону розголошувати інформацію певного виду, однак не визначає відповідальність за розголошення такої інформації. Зокрема, в п. 6.8 розділу УІ Регламенту Ради НБУ зазначено, що члени Ради НБУ несуть персональну відповідальність за прийняті ними в межах своєї компетенції рішення, підготовлені, завізовані чи підписані документи, збереження секретної та конфіденційної інформації відповідно до чинного законодавства [659] Регламент Ради Національного банку України. Затверджено рішенням Ради НБУ від 22 грудня 2000 р. № 4. - К., 2000. - 13 с. . Однак, аналізуючи чинне законодавство України, ми доходимо до висновку, що за тих обставин, за яких члени Ради НБУ обрані до зазначеного органу і працюють в ньому, вони можуть бути хіба-що відкликані з Ради парламентом або Президентом відповідно до адресності призначення.

У п. 8 ст. 19 закріплено, що Голова НБУ одноособово несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку. Тут виникає питання, по-перше, як узгодити компетенцію Ради НБУ, рекомендації якої мають, фактично, обов'язковий характер, і одноособову відповідальність Голови НБУ, який є членом зазначеного колегіального органу і за процесуальними ознаками не може впливати на прийняття рішення Радою НБУ. По-друге, яку відповідальність законодавець мав на увазі - дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну? Фактично, виникає колізія - відповідальність може наставати за дії, за які відповідальність може наставати за формальними ознаками, однак відсутній такий визначальний елемент складу правопорушення, як суб'єктивна вина, оскільки Голова НБУ, підписуючи нормативні акти Правління НБУ згідно зі своїми посадовими обов'язками, може бути змушений виконувати рішення колегіального органу (Ради НБУ), з якими він не погоджується. На сучасному етапі діяльності центробанку це питання має чисто теоретичний характер, однак ситуація може коли-небудь перейти з гіпотетичної перетворитися на реальну, а норм права, які б дійсно могли врегулювати зазначену колізію, немає. Тим більше, що в Конституції України (ч. 2 ст. 60) зазначено, що за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Ще одна підстава для застосування юридичної відповідальності, однак уже для службовців НБУ, вказана в ст. 66 Закону „Про Національний банк України”, в якій йдеться про заборону розголошення останніми інформації, що становить службову таємницю або має конфіденційний характер і стала відома їм у зв'язку з виконанням службових обов'язків, і в разі припинення роботи в Національному банку, крім випадків, передбачених законодавством України. Відповідно до ст. 64 зазначеного Закону службовці Національного банку є державними службовцями, і до них застосовуються норми Закону України "Про державну службу".

Однак у Законі „Про державну службу” закріплено особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців (ст. 14), що застосовується за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. [602] Закон України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. N 3723-XII //Відомості Верховної Ради України, 1993 р., N 52, ст.490. - з наступними змінами та доповненнями. І в такому разі до службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу як попередження про неповну службову відповідність та затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. У разі порушення законодавства про державну службу особи, винні у такому порушенні, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством (ст. 38). Отже, законодавець знову використовує відсилкову норму.

Щодо застосування цивільної відповідальності, то її може бути застосовано до державного службовця як до фізичної особи за спричинення матеріальної або моральної шкоди на загальних підставах, визначених нормами ЦК України. Згідно зі ст. 14 КпАП України посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов'язані з недодержанням встановлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких належить до їх службових обов'язків. Складом злочину, передбаченого ст. 232 КК України, є розголошення комерційної таємниці. Відповідно умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, карається штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Отже, стверджувати, що в українському банківському законодавстві виписана на належному рівні відповідальність посадових осіб, є недоречним.

Слід зауважити, що проблема виписування правових норм, що встановлюють відповідальність центробанку, стоїть не лише перед вітчизняним законодавством. У РФ згідно з ч. 2 ст. 34 Закону „Про Центральний банк РРФСР (Банк Росії) центральний банк несе відповідальність за невиконання своїх обов'язків за угодами в порядку, встановленому законодавством РРФСР. І можна погодитися з позицією доктора юридичних наук Г.А. Тосуняна, який зазначає, що в такому формулюванні таку норму статті застосувати на практиці досить проблематично, а також, що „норми спеціального банківського законодавства Росії часто не узгоджуються з нормами конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального, фінансового та податкового законодавства”. [180] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. - М.: Дело ЛТД, 1995. - С.149.

Як приклад країни, де посадове право у центробанку зайняло помітне місце, можна навести Федеративну Республіку Німеччину і її Федеральний банк. Окрім закону про Федеральний банк ФРН, його статуту, можна назвати і Статут персоналу Федерального банку ФРН, і Закон про статус федеральних службовців, і Федеральну дисциплінарну постанову тощо (не кажучи вже про десятки актів, які регулюють питання навчання, підвищення кваліфікації, забезпечення необхідних умов на робочому місці, фінансування витрат на відрядження, премії, підвищення окладів тощо). [241] Посадове право у Федеральному банку ФРН. В 3 ч. - К., 1998.

Відповідно до Закону про статус федеральних службовців (§ 61) державний чиновник, навіть після закінчення правовідносин з державною установою, повинен зберігати таємницю щодо інформації, яка стала йому відома під час службової діяльності. [743] Закон ФРН про статус державних службовців в редакції від 27 лютого 1985 р. /Посадове право у Федеральному банку ФРН. Ч.1. - С. 43, 53. Це не стосується повідомлень у службовому листуванні чи фактів, що є загальнодоступними або за своїм значенням не потребують збереження таємниці. Однак незмінним залишається обумовлений законом обов'язок державного чиновника давати свідчення про злочини, а також у разі загрози для безпеки вільного демократичного суспільного ладу дбати про його збереження. Відповідно до § 78 цього закону, якщо державний чиновник навмисно або через грубу недбалість порушує свої обов'язки, він має компенсувати збитки, що були заподіяні внаслідок цього порушення, працедавцю, завдання якого він виконував. Якщо збитки спричинили кілька чиновників разом, вони несуть відповідальність як солідарні боржники. Термін давності для пред'явлення претензій становить три роки з моменту, коли працедавець отримав відомості про збитки та особу, яка повинна їх відшкодовувати, незалежно від цих відомостей, за десять років з моменту скоєння вчинку. Отже, для вітчизняних нормотворців залишається широке поле для правової творчості.

Повертаючись до аналізу спеціальних законів у сфері банківської діяльності, слід зауважити, що протягом 1999-2000 рр. за ініціативою USAID було розроблено ряд законопроектів, що визначили правовий статус комерційних банків та позабанківських кредитно-фінансових установ. Зокрема, в червні 1999 р. в Пущі-Озерній було проведено семінар за темою: “Закон про комерційні банки та його роль в забезпеченні умов ефективної банківської діяльності в Україні” під егідою ВРУ, НБУ, Світового банку та USAID. У жовтні 2000 р. в Києві відбувся семінар, на якому розглядали законопроект “Про кредитування”.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72