Недійсні угоди, які укладаються під впливом насильств, погрози, обману, мнимі та удавані угоди.

Угоди бувають одно -, двох або багатосторонніми. Двостороння угода називається договором. Залежно від способу укладання угоди поділяються на консенсуальні і реальні. За особливостями мети угоди поділяються на платні і безплатні, каузальні і абстрактні.

Важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій є строки, які встановлюються у цивільних правовідносинах.

Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:

1. За джерелами встановлення можна виділити строки (терміни) які визначаються:

а) законом (наприклад, авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті);

б) адміністративним актом;

в) угодою (договором);

г) рішенням суду.

Також є строки за ступенем самостійності учасників(імперативні і диспозитивні), за розподілом обсягу прав та обов'язків сторін (загальні й окремі).

Загальне значення має наділ строків за способами їх встановлення. Строк визначається закінченням періоду часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями, годинами.

Правовідносини прийнято поділяти на охороню вальні та регулятивні. У регулятивних правовідносинах встановлювані строки:

а) гарантійні;

б) оперативного захисту;

в) претензійні;

г) процесуальні;

д) позовної давності, яка визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: а) загальні і б)спеціальні. Останні ще називають скороченими.

Загальний строк позивної давності, встановлений тривалістю у природі незалежно від того, хто подає позов: громадянин, юридична особа, держава.

Спеціальні строки позивної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог (ст.72 ЦК України, ст.237, п.3 ч.1 ст.343, ст..350, ч.2 ст.366, ч.1 ст.343) - шість місяців. Строки давності (двомісячні) встановлено для позовів, що випливають з договорів перевезення.

Перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини, які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред'явити позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до:

а) зупинення перебігу давності (ст.78 ЦК України);

б) переривання її (ст.79);

в) відновлення пропущеного строку позовної давності (ч.2 ст.80,81).

Коли особа не має за законом можливості вчиняти юридичні дії, тоді виникає представництво. Це здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті.

Представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження. Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

Довіреністю визначається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. Вона має бути укладена тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди строковою угодою. У довіреності обов'язково має бути зазначена особа, якій вона видана. За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні, спеціальні та разові.

Письмова форма довіреності може бути посвідченою нотаріусом.

Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення.

Чинність довіреності припиняється внаслідок умов, які передбачені законодавством (ст..69 ЦК України).

При припиненні довіреності особа, якій її видано, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність (ст.70 ЦК України).

Тема 2. Право власності.

Власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ на встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними.

Зміст понять “власність” і “право власності” може мати різне значення, залежно від мети його вживання. Перше визначає його економічний зміст, друге - юридичний.

Право власності - це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки, щодо цього майна.

Суб'єктами права власності чинне законодавство визнає громадян (фізичних осіб), юридичних осіб, державу, народ України. Свої правомочності вони можуть здійснювати самостійно або через своїх представників чи спеціально утворювані органи.

Об'єкти права власності являють собою певні різновиди об'єктів цивільних прав, які законодавець часто називає “майно”. Коло об'єктів права власності значно розширило законодавство України. Такими визнані цінні папери, результати інтелектуальної праці та інш.

Право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження.

Право володіння є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю.

Право користування - це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб. Це право нерозривно пов'язане з правом володіння.

Право розпорядження - це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Всі юридичні факти, які утворюють правові відносини власності можна поділити на первісні і похідні.

До первісних способів права власності належать: створення нової речи (виробництво), переробка речі, володіння плодами, доходами, націоналізація, конфіскація, знахідка, скарб, безхазяйне майно.

Похідні способи набуття права власності пов'язані з переходом права власності як правило, з актом розпорядження майна, яке має місце з боку попереднього власника.

Припинення права власності у відгукувала і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас, зокрема договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо.

Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики.

Підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

Залежать:

а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;

б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;

в) знищення або викидання майна власником.

Не залежать від волі власника:

а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;

б) загибель майна внаслідок стихії або протиправних дій інших осіб;

в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

Законодавством України встановлені такі форми права власності, як право приватної власності, право державної та комунальної власності, право спільної власності, право інтелектуальної власності, право промислової власності та інш.

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певні права та обов'язки. Захист законних прав громадян є найголовніші завдання держави (ст.13 Конституції України).

Основні засоби захисту цивільних прав перелічуються у ст..6 ЦК України. Захист здійснюється шляхом:

- визнання цих прав;

- відновлення становища яке існувало до порушення права і припинення дій, які порушують право;

- компенсація моральної шкоди;

- припинення або зміни правовідносин;

- присудження до виконання обов'язку в натурі;

- стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків.

Основними способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (індикаційний позив) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негативний позив).

Також існують допоміжні речово-правові засоби захисту:

- позов про визнання права власності;

- позов про виключення майна з опису;

- позови про захист прав співвласника у разі виділу, наділу та продажу спільного майна; і зобов'язально-правові засоби;

- способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); способи захисту права власності в делікатних зобов'язаннях; повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Цивільне законодавство України має норми спеціальних засобів захисту. Це позови про визнання угоди недійсною і способи захисту права власності померлих та осіб, визначених безвісно відсутніми або оголошених померлими; способи захисту прав власників від неправомірного (ст..56 і 57 Закону України “Про власність”) чи правомірного (ст..48,51,52-54 Закону) втручання державних органів.

Тема 3. Зобов'язальне право.

В системі цивільного права України посідає важливе місце інститут зобов'язального права. Це право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, надання послуг, виконання робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.

Зобов'язання - це цивільні правовідносини. Вони можуть виникати :

а) між юридичними особами;

б) між юридичними та фізичними особами;

в) між фізичними особами.

Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язальна - боржника. У деяких зобов'язаннях один із суб'яєктів виступає виключно як кредитор, інший - виключно як боржник. Однак, здебільшого, кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу.

Зміст зобов'язальних правовідносин утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру. Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.

Зобов'язальні відносини виникають з обставин, передбачених законом у якості юридичних фактів. зобов'язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів);

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі та інш. (ст..4 ЦК України).

Під виконанням зобов'язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов'язків, що випливають із зобов'язань. Необхідною умовою належного виконання зобов'язання визнається виконання його особисто боржником. Боржник може покласти виконання обов'язку на третю особу (передоручення зобов'язання), а кредитор має право доручити третій особі право прийняти виконання (переадресування виконання).

Місце, в якому має бути виконане зобов'язання, визначається нормами, які регулюють даний вид зобов'язань. Іноді місце виконання може випливати із адміністративного акта. В ряді випадків місце виконання визначається виходячи із суті зобов'язання.

Коли жоден з наведених способів не дає змоги встановити в якому місці має бути виконане зобов'язання, застосовують загальні правила - місце проживання боржника (ст..167 ЦК України).

Строк виконання зобов'язання може бути визначений календарною датою або закінченням відповідного періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов'язково має настати.

При простроченні боржника, кредитор має право або вимагати виконання зобов'язання в натурі, або відмовитися від прийняття виконання. Можливо дострокове виконання зобов'язань.

Коли суб'єктами зобов'язання є кілька боржників або кілька кредиторів, з точки зору способу виконання зобов'язання поділяються на часткові та солідарні.

У частковому зобов'язанні кожен із боржників зобов'язаний надати кредиторові виконання лише у певній частці з тим, щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибув, але воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають на них обов'язок перед кредитором.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7