Джерелами конституційного права є сама Конституція України, законодавчі акти, інші закони та нормативні постанови Верховної Ради України (наприклад її Регламент), нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, також рішення Конституційного Суду України про відповідність Конституції України законів та інших правових актів.

Конституція розглядається, як основний головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу, політики, правового становища особи, державного устрою організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.

Термін “конституція” походить від латинського слова “constituto”, що означає “устрій”, “встановлення”.

Конституцію України визначають, як писану, жорстоку, реальну, унітарну. Вона має найвищу юридичну силу. Прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України був завершен процес становлення України, як суверенної держави.

Перший розділ Конституції України називається “Загальні засади” і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, поділяє їх на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні.

Демократизм держави визначається рівнем розвитку народовладдя. Проявами прямого народовладдя в нашій країні є вибори та референдум.

Згідно з теорією поділу гілок влади, прийняття нормативних актів вищої юридичної сили - Конституції, законів, покладається на законодавчу владу - парламент України - Верховну Раду.

Правозастосована влада, на яку покладається функція виконання рішень законодавчої влади, є виконавча влада. До органів державної виконавчої влади України належать: Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети, їхні органи на місцях, а також виконавчі органи місцевого та регіонального самоврядування.

По Конституції Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Особливе місце посідає судова влада. Її функцією є застосування прийнятих законодавчою владою законів та інших нормативних актів до конкретних умов, життєвих ситуацій і забезпечення верховенства права у житті суспільства, здійснення правосуддя.

Конституція України розглядає прокуратуру як організаційно самостійну державно-правову інституцію, що забезпечує додержання режиму законності в нашій державі.

Невід'ємною складовою частиною України є Автономна Республіка Крим.

Порядок внесення змін до Конституції України врегульовано у розділі XIII Конституції.

Розробка й прийняття Конституції України закономірно зумовлені якісними змінами, що сталися у житті нашої країни.

РОЗДІЛ III. ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА.

Тема 1. Основні засади адміністративного права.

Адміністративне право як складова частина правової системи держави характеризується насамперед тим, вона виступає регулятором особливої категорії суспільних відносин, а саме: відносин, які складаються у сфері державного управління. Термін “адміністративне” походить від слова “адміністрація” (латинською мовою - “управління”). Тому словосполучення адміністративне право можна трактувати як управлінське право. Норми адміністративного права забезпечують реалізацію соціально-економічних і політичних прав громадянина. Воно регулює суспільні відносини у сфері управління народним господарством, освітою, охороною здоров'я, наукою, культурою тощо.

Адміністративно-правові відносини поділяються на 3 основні групи:

1) відносини між органами державного управління і суспільними організаціями;

2) відносини між органами державного управління і державними підприємствами;

3) відносини між органами державного управління і громадянами.

Адміністративне право - це найоб'ємніша, наймобільніша, найнестабільніша і найскладніша з усіх існуючих юридичних галузей.

Особливість адміністративних правовідносин полягає в тому, що однією з сторін в них завжди виступає орган державного управління.

Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло участників. Суб'єктами адміністративного права є органи державної виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, адміністрація підприємств, установ, організацій, виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого самоврядування, громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни.

Суб'єктами адміністративного права є також суди і органи прокуратури. Суб'єктів адміністративного права можна поділити залежно від належності до державних структур (державні і недержавні), на суб'єктів колективних та індивідуальних, фізичних та юридичних осіб тощо.

Держава здійснює управління за допомогою правових актів державного управління. Це владні, підзаконні, втілені в установлену форму волевиявлення суб'єктів державного управління.

Правові акти різноманітні й великі за чисельністю. За юридичними властивостями усі правові акти державного управління поділяються на нормативні та ненормативні; за межами дії - діють на всій території без обмеження у часі, діють на всій території протягом певного терміну, діють без обмеження у часі на частині території, діють на частині території протягом певного терміну; за характером компетенції органів, які видають акти - акти загального, галузевого і функціонального управління.

Акти класифікуються також залежно від того, які органи їх видають. Для різних органів управління встановлені різні назви актів.

Президент України видає укази і розпорядження. Кабінет Міністрів України - постанови і розпорядження. Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції. Голови держадміністрацій - розпорядження, а керівники структурних підрозділів держадміністрацій - накази.

Тема 2. Адміністративні правопорушення і адміністративна відповідальність.

Правопорушення, як це випливає з самого терміну, є порушення права. Скоїти правопорушення - означає порушить право.

Адміністративне правопорушення - це противоправна винна дія, або бездіяльність, що посягає на державний або громадський порядок, державну власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління.

Адміністративне правопорушення має ознаки:

1) вчинок, тобто дія чи бездіяльність;

2) протиправність, тобто заборона нормам відповідного вчинку;

3) винність - наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до відповідного вчинку і його наслідків. Це умисел і необережність;

4) адміністративна карність.

Адміністративне правопорушення відрізняється від злочину меншим рівнем суспільної небезпеки.

У складі адміністративного правопорушення виділяють чотири чинники:

1) об'єкт - це те, на що спрямоване посягання;

2) об'єктивна сторона - це зовнішній прояв суспільно небезпечного посягання на об'єкт, що перебуває під охороною адміністративно-правових санкцій;

3) суб'єкт - осудна особа, що досягла певного віку (16-річного віку) і виконала описаний у законі склад адмінпроступку;

4) суб'єктивна сторона - психічне ставлення суб'єкта до вчиненного антигромадського діяння.

Специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення є адміністративна відповідальність.

Мета адміністративного стягнення є попередження більш серйозних правопорушень, а також ствердження неминучості покарання за скоєння правопорушення. Це зафіксовано в ст.23 КпАП.

Види адміністративних стягнень установлює ст.23 КпАП (попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація предмета, позбавлення спеціального права, виправні роботи, адміністративний арешт).

Адміністративні стягнення накладають у межах, встановлених нормативним актом, який передбачає відповідальність за вчинення правопорушення. При цьому беруться до уваги характер вчиненого правопорушення. Ступінь вини, обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність. Адміністративне стягнення можна накласти не пізніше як через 2 місяці з дня вчинення проступку. Стягнення є основні й додаткові.

Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення ( повний їх перелік міститься в розділі III ст..218-244КпАП) це:

1) адміністративні комісії при виконкомах районних, міських, сільських рад;

2) виконкоми селищних і сільських рад;

3) суди;

4) органи внутрішніх справ, державні інспекції.

РОЗДІЛ IV. ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА.

Тема 1. Загальні засади цивільного права.

Цивільне право, як самостійна галузь права, має відповідний предмет, метод цивільно-правового регулювання. Цивільне законодавство регулює майнові відносини та особисті немайнові відносини. Це є предмет цивільного права.

Цивільне право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Джерелами цивільного права є конституція України. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності в статтях 13,14 і 41. Статті 21,23,24,27,28,29,31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин. Однім з найважливіших законів є Цивільний Кодекс України, який був затверджений 18 липня 1963 року. В нього внесено зміни і доповнення. В 1993 році був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому містяться цивільно-правові норми. Елементом системи цивільного законодавства України є укази Президента, постанови і розпорядження кабінету Міністрів.

З питань цивільного законодавства приймають рішення голови місцевих державних адміністрацій. Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути організацій. Удосконаленню майнових відносин служать також акти Вищого арбітражного Суду України.

Норми цивільного права регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. Цивільно-правові відносини - це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Елементами цивільно-правових відносин є суб'єктивний цивільний обов'язок.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації).

Суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

Об'єктами цивільно-правових відносин є:

а) речі;

б) дії, у тому числі послуги;

в) результати духовної та інтелектуальної творчості у особисті немайнові блага.

Цивільно-правові відносини досить різноманітні і вони поділяються на види: регулятивні та охоронні, абсолютні, відносні та загально-регулятивні, активні та пасивні, речові та зобов'язальні, майнові та особисті немайнові відносини.

Підставами виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини.

Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які народжують цивільні правовідносини.

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямованні на встановлення, зміну або припинення цивільних справ або обов'язків.

Угоди - це вольові і правомірні дії. Щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольняти ряд умов. Вони називаються умовами дійсності угод.

До них належать умови:

а) про форму;

б) про сторони;

в) про зміст угоди;

г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.

Норма волевиявлення - це форма угоди.

Угоди можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Порушення умов закону про вчинення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною у тому разі, якщо це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (статті 180 та 191 ЦК України).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7