На початку травня 1941 року Улас Самчук отримав перепустку до Генерального губернаторства, дійсну до 30 червня [43,с.137]. 9 травня 1941 року він їде в Берлін, де наступного дня має «відчит при повній залі» [43,с.137]. 11 травня 1941 року в Берліні Улас Самчук зустрічається з керівником ПУНу Андрієм Мельником [43,с.138]. Під час зустрічі обговорювався розкол в ОУН, можливість написання Уласом Самчуком біографії Є.Коновальця. Сподіваємося, що ця зустріч стала визначальною щодо ролі Уласа Самчука в організації, як одного з провідників в життя плану пропагандивної акції ОУН(м). «Маючи досвід Закарпаття, де ми розгорнули широко закроєну акцію пропаганди, - писав Улас Самчук, - ми планували ще ширше розгорнути її тепер» [43,с.140].

16 травня 1941 року Улас Самчук прибув до Кракова [43,с.141]. На травень-червень 1941 року Культурна референтура(КР) ПУНу запланувала ряд його виступів на території Генерального губернаторства, головною темою яких були справи «на конче політичні і не конче безпосередньо партійні, а скорше національно-освідомлювальні, роз'яснювальні, ситуаційні. Не заторкувалися справи організації, особливо її розколу, ніколи не нападалося на противників по організації, а звичайно і з особливою силою підкреслювалася важливість національної єдности і національної мети» [43,с.142].

Відбулось 2 відчити Уласа Самчука у Кракові (22 травня і 14 червня), у Варшаві(28 травня), Ярославі (17 червня), Празі (28 червня). Планувались також виступи у Холмі, Грубешові, Томашові і Криниці, але у зв'язку з початком війни Німеччини і СРСР здійснені не були [43].

Штаб ОУН(м) у цей час знаходився у Кракові, на вулиці Зеленій, де працювали О. Ольжич, М. Сціборський, О. Сеник-Грибівський, Р. Сушко, М. Капустянський, З. Книш, Ю. Вассиян. На цій же вулиці містився Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем та штаб ОУН(б). Улас Самчук, разом з Оленою Телігою, зробили спробу налагодження контактів з політичними опонентами. Так, вони відвідали штаб-квартиру ОУН(б) і мали розмову з С. Ленкавським [17с.110-111]. Ці заходи здійснювались, скоріше, за їх власною ініціативою, ніж за завданням ПУНу. Улас Самчук згадує, що прийняли їх холодно: «Ніякого привіту, ніякої чемности, усмішки. Ніхто не запросив нас сідати». Досить довго вони з О. Телігою чекали на появу С. Ленкавського, який категорично заперечив можливість будь-яких переговорів. На застереження про небезпеку остаточного розвалу націоналістичної організації він відповів: «Розвалимо - побудуємо нове». «Я побачив живий і приклад нашого політика того часу, - підсумовує Улас Самчук, - кандидата як не на українського Сталіна, то в кожному разі на якогось Ріббентропа» ,[43,с.111].

В середині липня 1941 року члени КР ПУНу склали кістяк похідних груп ОУН(м), що вирушили з Кракова в Україну. Улас Самчук з Оленою Телігою, перейшовши нелегально 16 липня 1941 року тимчасовий кордон по р.Сян, прибули до Львова [17,с.86-94]. Там на той час зібрались інші члени похідних груп ОУН(м).

23 липня 1941 року в будинку Спілки українських письменників і журналістів відбувся вечір на тему «Українська духовність на переломі», в якому взяли участь Улас Самчук і Олена Теліга. Організатором вечора виступав Микола Голубець, головував на ньому Василь Пачовський. З боку ОУН(м) це була спроба розпочати публічний діалог з політичними опонентами, однак присутні на вечорі члени ОУН(б) влаштували У.Самчуку і О.Телізі обструкцію [9,с.122].

Момент для налагодження співпраці двох частин ОУН був сприятливим ще й тому, що після появи меморандуму А. Розенберга №1 від 2 квітня 1941 року, у якому йшлося про майбутнє утвердження в Україні «власного національного життя» [11,с12], суттєво змінилась тактична настанова ОУН(б) щодо впливу зовнішніх союзників на розвиток ситуації в Україні. І. Патриляк, публікуючи інструкцію «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», оцінює її появу, як дуже важливий поворотний момент, який спричинився до еволюції поглядів молодих керівників Революційного проводу від повного несприйняття будь-якої іноземної допомоги до визнання значного впливу можливих союзників на розвиток ситуації в майбутньому» [15,с.78].

Точкою дотику між ОУН(м) і ОУН(б) могло стати також вирішення різноманітних фахових проблем. Остап Тарнавський, пишучи про намагання запустити в кінці літа 1941 року в рух електростанцію у Львові, пізніше визнав, що «на цьому конкретному прикладі ми побачили, наскільки мав рацію письменник Улас Самчук, коли на першому літературознавчому вечорі (23 липня 1941 року) підкреслював потребу кадрів» [1,с.10].

Оскільки основу тактики ОУН(м) становила організація пропагандивно-видавничої справи, у Львові в кінці липня 1941 року відбулось обговорення складу редакції майбутньої газети, яка мала видаватись в Києві. Він мав такий вигляд: головний редактор - О. Ольжич, його заступник - У. Самчук (передовиці, репортажі), літературний редактор -- О. Теліга (рецензії, жіночі справи), театральний редактор - М. Демо-Довгопільський, редактор мистецтва - М. Михалевич, львівська редакція - О. Штуль, Б. Нижанківський, Сахман та ін.[44,с. 96-97]. Однак у намічені плани досить швидко довелось вносити зміни.

16 липня 1941 року в головному штабі А. Гітлера відбулось засідання керівників Третього рейху (за участю Розенберга, Ламмерса, Кейтеля, Герінга і Бормана), на якому обговорювалось майбутнє новоприєднаних до Німеччини територій на Сході Європи [44,с.212-515]. 17 липня А.Гітлер декретом створив міністерство Рейху для окупованих територій Сходу і поставив на чолі нього Альфреда Розенберга, компетенція якого поширювалась на всю територію СРСР, за винятком земель, приєднаних до Генерального губернаторства або безпосередньо до Рейху чи переданих іншим державам.

1 серпня 1941 року Галичина була включена до складу Генерального губернаторства (дистрикт (округ) Галичина). 19 серпня на підставі німецько-румунського договору територія між Дністром і Бугом (в т.ч. Північна Буковина і частина Одещини і Вінничини) - так звана «Трансністрія» - перейшли у володіння Румунії. 20 серпня з інших українських земель утворено рейхскомісаріат «Україна» з центром у Рівному [17,с.60]. На 1січня 1943 року територія Рейхскомісаріату складала 339275,33 км2, що дорівнювало Італії з островами та Албанії. Населення становило 16910 тис. чол.[17,с.61]. Тобто, найбільша частина території України і найзначніша кількість її населення виявились зосередженими в однойменному Рейхскомісаріаті. Нацистська окупаційна політика свідомого дроблення українських земель внесла корективи у плани ОУН(м). Перший і, як виявилось, найголовніший неофіційний друкований орган було вирішено видавати у Рівному. Окрім того, це місто ставало, за словами О. Штуля-Ждановича, «найважливішим переходовим пунктом у транспорті на схід. Через нього транспортувались люди, література і все інше» [17,65]. З 1 вересня 1941 року у Рівному почала виходити газета «Волинь», редактором якої був Улас Самчук, а видавцем і головним керманичем -- Степан Скрипник.

Улас Самчук прибув до Рівного зі Львова з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем [44,с.117-130], де той 2-3 серпня 1941 року від імені уряду УНР і президента Андрія Лівицького вів переговори про співпрацю з ОУН(м) в особі М. Сціборського, О. Сеника-Грибівського та інших членів політичного штабу (з ОУН(б) переговори не вдались). Контакт з ОУН(м) Т. Бульба-Боровець встановив «за допомогою земляка і приятеля п. О.Ждановича». 5серпня 1941 року, як подає отаман, було укладено договір, з якого виходило, що ОУН(м) могла мати свій вплив на політичну та стратегічно-тактичну лінію керованої Т. Бульбою-Боровцем УПА тільки як рівноправний консультант з дорадчим голосом. До УПА зголосилось 10 старшин і підстарший ОУН(м), які поїхали з Т. Бульбою-Боровцем на «лісовий фронт» [44,с.128-129,160-161]. Факт переговорів Т. Бульби-Боровця з представниками ОУН(м) засвідчує у своїх спогадах член ОУН(б) Роман Петренко. Він пише також про поїздку Уласа Самчука з Тарасом Бульбою-Боровцем зі Львова до Рівного на початку серпня 1941 року [44,с.49].

1.2. Легітимність української періодики 1941-1944 років

Коли розглядати проблему легальної української періодики 1941-1944 років хронологічно, то можна виділити два основних періоди її існування: перший - з кінця літа - початку осені 1941 року до весни 1942 року; другий - з весни 1942 року до початку 1944 року.

Характерними рисами першого періоду були:

1. Явочний (переважно) шлях заснування українських видань, чому сприяли похідні групи ОУН. Щодо «Волині», то вона, на відміну від інших видань, з'явилась цілком «законним» шляхом після отримання С.Скрипником дозволу на її видання у рейхсміністра східних територій А.Розенберга [16;Р- 280;5; 100; Р-280;8; 33];

2. Відносно безцензурний (до розпорядження Е.Коха від 20 листопада 1941 року про «Тимчасове зарядження охорони порядку в пресових справах») період існування. Опубліковане розпорядження було лише 22 січня 1942 року, далі мав минути якийсь час, поки воно було взяте до виконання, тому про початок переведення попередньої цензури «Волині». Улас Самчук вперше робить запис у щоденнику 4 лютого 1942 року [43].

Борис Ширяєв, який за німецької окупації редагував одну з найбільших на Північному Кавказі російських газет, свідчить, що німецька цензура стосувалася лише військового матеріалу [44,с.62]. О.Тарнавський пише про Галичину, що у перші тижні після приходу німецької влади, «по всіх місцевостях, де радянська влада видавала місцеві газети, також почали виходити локальні газети. Німці їх толерували, поки вони не виявляли на своїх сторінках ніяких протинімецьких поглядів» [1,с.10].

Таке становище української преси дозволяло відводити левову частку газетної площі публікаціям, присвяченим національним справам (у «Волині»- близько 75 відсотків), і друкувати ризиковані матеріали, наприклад, про маніфестацію у Рівному 31 серпня 1941 року націоналістичної молоді під гаслами «Україна для українців», «Хай живе Бандера - вождь України», про боротьбу «Поліської Січі» Т. Бульби-Боровця, некрологи про смерть визначних членів ОУН В.Робітницького [1,с.7], М. Сціборського, О. Сеника-Грибівського [1,с.8] та ін. До друку був підготовлений навіть декалог українського націоналіста [16;Р-280; 8; 23]. Враховуючи дані факти, не можна погодитись з думкою В.Коваля, що спільною рисою українських видань, які в різний час виходили на окупованій території, є суто пропагандистське спрямування й одноманітність матеріалів, що відповідало планам і завданням видавців нацистських-пропагандистських служб, які ставили метою «дезінформацію населення». В.Коваль також вважає, що читати ті 160 газет, які виходили впродовж 1941-1944 років в Україні, могло «порівняно обмежене коло людей», оскільки один примірник газети припадав приблизно на 17 жителів рейхскомісаріату [11,с.10]. Звідси незрозуміле, на який часовий відтинок має проектуватись пропорція «1 примірник на 17 жителів»: один день, один тиждень, один місяць чи весь період окупації? Зокрема, тільки «Волинь» нараховує з вересня 1941року по січень 1944 року 233 числа, що при середньому тиражеві в 30 тисяч примірників, дає загалом близько 7 млн. примірників за 2,5 роки, тобто 1 примірник на 2 жителів рейхскомісаріату.

Що ж до оцінки Степана Пінчука, який називає «Волинь» «субокупаційною» газетою, то на жаль, він не розшифровує, що саме вкладає в цей термін (газета, що виходила за часів окупації, чи газета, залежна від окупантів), як також не наводить ніяких доказів такого її становища [11,с.11];

3. Досить високий рівень і авторитет ряду видань, що зумовлювалось переважно кваліфікованим редагуванням та залученням до співробітництва - безпосереднього чи заочного - цілої плеяди талановитих авторів (у «Волині»- У. Самчука, Є. Маланюка, О. Теліги, Ю. Клена, Ф. Дудка, Т. Осьмачки, О. Ольжича-Кандиби, Ю. Горліс-Горського, І. Керницького, Н. Хасевича та ін.). Як зауважила І. Захарчук серед опублікованих у часописові творів цих авторів переважають «твори з пристрасним, героїчним пафосом», що мало на меті «пробудити національну та громадську гідність краян» [44,с.94].

4. Ліберальне ставлення до національної преси з боку німецької військової, а згодом, частково, і цивільної адміністрації, що було як політичним розрахунком щодо залучення підтримки українців проти Москви, так і наслідком суперечностей у тактиці вирішення «українського питання» серед керівників Третього рейху (А. Розенберг - з одного боку, Е.Кох - з іншого).

На згаданій вже нараді у головному штабі А.Гітлера 16 липня 1941 року навіть він порадив дозволити видання газет в Україні, «щоб мати можливість впливати на місцеве населення». Зрозуміло, що фюрер мав на увазі «кишенькові», лояльні щодо окупаційного режиму газети. Окрім того, вже на другий день, 17 липня, Берлін наказав припинити публікацію всіх видань, що з'явились самостійно. Після цього наказу німецькі органи влади тільки у Львові закрили до двадцяти друкарень, якими користувалась ОУН(б) [21,с.126-127].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7