Конкретно-історичне тло еволюції протестантських спільнот в Україні спричинило до формування в їхній архітектоніці певних спільних рис. Це специфічний тип організації, яка ґрунтується на строго фіксованому і неформальному членстві, суворій дисципліні, ригоризм. психологія винятковості, несхожості; особливі претензії на істинність, обраного шляху; жорсткий контроль громади за усіма сферами життєдіяльності віруючих, обов'язковість усіх її приписів для всіх членів-збереження елементів "критичної дистанції" щодо "світу"; наявність яскраво виражених ознак групової самосвідомості, психології, пам'яті спрямованість на спасіння світу через поширення власного віровчення і навернення до нього інаковіруючих та невіруючих. Такі ознаки (реформати Закарпаття та інші ранні протестанти під цей опис не підходять) давали дослідникам підстави відносити спільноти, що розглядаються, до релігійно-соціальних організацій сектантського типу [69;28] І хоча, скажімо, Союз євангельських християн-баптистів або Церква Адвентистів сьомого дня вже досить давно практично подолали деякі з вищезгаданих характеристик, церковні ідеологи усвідомлюють їхню реальну наявність у своїх громадах. "У наші дні, дні благословенних можливостей і змін, особливо боляче усвідомлювати, що деякі сектантські прояви у нашій церкві не дають змоги їй повною мірою здійснювати своє служіння" [89;65], - пише адвентистський автор. "Очевидно, знадобиться чимало часу, поки ми признаємося собі у тому, що традиції, які склалися у помісних церквах. і дух євангельського вчення - не ідентичні поняття, - розмірковує) баптистський богослов. - Жодна християнська деномінація не уникне різноманітних традиційних нашарувань. Засмучені обличчя, замкнений спосіб життя, зневажене ставлення до етики, відторгнення культур спадщини - все це є серйозною перепоною для багатьох людей, шукають істину" [25;3].

На початок 2003 року в Україні офіційно функціонувало 6827 протестантських організацій; протестантами було створено 43% (65) духовних навчальних закладів країни і близько 35% всіх недільних шкіл. 39,4% загальної кількості протестантських громад належить до євангельських християн-баптистів (переважно це громади українського об'єднання ЄХБ - 2272); 27,4% - до п'ятидесятницьких течій, найбільшим з-поміж яких є Союз ХВЄ України - 1367 грамад; 13% - до свідків Єгови; 14% - до Уніонної конференції АСД. Всі інші протестантські громади (реформати Закарпаття, методисти німецькі) українські і шведські лютерани, пресвітеріани та ін.) разом складають 6,2% загальної кількості протестантських громад. Найбільш насиченими протестантськими спільнотами в Україні п Волинські і Північні області (відповідно 11 і 15 % із всіх протестантських громад країни, Поділля і Степ - по 9% [82;55-56]. Протестантські громади не є надто численними. В середньому нараховують приблизно 100 членів. Причому, якщо громади у великих містах часом мають понад 1000 членів (у Союзі ЄХБ таких громад в середині 90-х рр. було вісім), то в багатьох селах Північно-Східної та Центральної України діють дуже нечисленні громади, переважно з літніх і похилого віку віруючих, які підтримують відповідний рівень духовного життя не в останню чергу завдяки опікуванню міських громад.

Отже, питома вага протестантів у загальній масі вірних різних церков України набагато менша ніж питома вага створених ними громад у загальноукраїнській конфесійній конфігурації. Скажімо, якщо порівняти офіційні, датовані першою половиною 1990-х рр. повідомлення Всеукраїнського Союзу ЄХБ, Уніонної конференції АСД України та верховного архієпископа УГКЦ, то на одну баптистську громаду припадає 82 члени, на одну адвентистську - 106, [126;24] а на одну парафію Івано-Франківської єпархії УГКЦ - згідно з церковною (хай і серйозно завищеною) статистикою - 1448 вірних, Львівської архієпархії - 1844, Тернопільської - 1899. У 1985 р. на 10 тис. міського населення України припадало 29 членів протестантських громад, на 10 тис. сільського - 43.

У наступні роки ситуація, звичайно, змінювалася, але не радикально. Наприклад, упродовж чотирьох років (1994-1997 рр.) кількість громад ВСО ЄХБ зросла на 579, тобто майже в півтора рази. Збільшення ж членів братства було менш динамічним - з 105807 до 120346, тобто 20%. Отже, в 1999 р. на одну баптистську громаду припадало вже менше 67 членів церкви. Причому в деяких областях кількість членів навіть зменшилася (Харківська, Кіровоградська, Черкаська і Тернопільська). Серед причин називають перехід до інших конфесій та еміграцію [32;15].

Дещо швидшими темпами зростала Церква Адвентистів сьомого дня. Із січня 1991 р. тут почав втілюватися план загальної євангелізації, який передбачав подвоєння кількості членів церкви в 1995 р. порівняно з кінцем 1990 року. У 1990 р. церква АСД нараховувала в Україні 16478 членів, у липні 1993 - 31401, в 1995 - 45702 і в середині 1996 р. - 52593 члени [1;29-32].

Але водночас протестантизм є чи не найдинамічнішим чинником конфесійної ситуації в Україні. У протестантських громад неухильно зростає число тих, хто прийняв водне хрещення, кількість відлучених, які повертаються в громаду, стабільно перевищує число померлих і виключених за нехристиянську поведінку. Треба однак, мати на увазі, що за радянських часів уявлення про кількість протестантів в Україні було суттєво аберованим. Насамперед більшість п'ятидесятників, усі члени громад Ради церков ЄХБ, свідків Єгови діяли в неофіційному режимі, що унеможливлювало підрахунки кількості цих спільнот. До того ж, з огляду на можливі і зовсім не гіпотетичні неприємності, пресвітери досить часто не вносили до списків громад тих віруючих, які були студентами, службовцями, усіх тих, кому приналежність до релігійної організації могла зашкодити на підприємстві, установі чи у навчальному закладі. Можна стверджувати, що стрімкий ріст кількості протестантів у країні не в останню чергу зумовлений оприлюдненням анонімної релігійної діяльності. Зростання чисельності протестантів відбувається значною мірою за рахунок вихідців з протестантських родин. Треба також зазначити, що переважна більшість тих, кого свого часу було відлучено від громади, зрештою повертаються назад. Протягом останніх 25 років, наприклад, у Союзі ЄХБ понад 90% усіх відлучених було знову прийнято у громади, а у середині 60-х рр. кількість прийнятих з відлучених перевищувала щорічне число власне відлучених.

Вважається, що постання нових релігійних рухів, у тому числі й неохристиянських, має під собою потужне соціокультурне підґрунтя -- задоволення шляхом участі в них низки соціальних, психологічних та духовних потреб. "Традиційні" церкви видаються багатьом надто інтегрованими до суспільства, політизованими, навіть секуляризованими, недостатньо есхатологічними. Тоді перевага віддається нечисленним групам "обраних", які протистоять суспільству з його вадами та проблемами, прагнуть врятувати світ.

Спрощена доктрина й прозора мораль, наголос на особистому виборі, особистому духовному зусиллі віруючого дають усвідомлення самобутності й особистої цінності, часто підвищують рівень духовного та морального життя.

Секти та рухи культистського типу, в тому числі християнські, дають доступні відповіді на глобальні питання людського буття та теології, практикують менш стереотипні богослужіння, простішу символіку, спираються на активність мирян. Нарешті, вони працюють серед найрізноманітніших соціальних груп, особливо соціально й психологічно уражених.

Серед нових протестантських спільнот вирізняється Собор незалежних євангельських церков України (на початку 1996 р. налічував близько 40 громад у різних регіонах країни), що складається з недавніх членів євангельсько-баптистських, п'ятидесятницьких, пресвітеріанських громад. Абсолютна більшість прихильників Собору -- молоді віруючі, часто з вищою освітою. Біблійні класи, гуртки молоді, місії цієї спільноти спрямовані на євангелізаційну, філантропічну та культурно-освітню діяльність.

Крім того, останнім часом з'являються течії "нового протестантизму". "Нового" для України, бо він не є подібний до євангельського руху, що виник тут у середині XIX ст., не пов'язаний історично з протестантизмом у Західній Україні першої третини XX ст. До неопротестантизму належать, наприклад, харизматичні церкви: Церква Повного Євангелія, Християнська місія "Еммануїл", Церква "Філадельфія", Новоапостольська церква, Церква Христа, такі рухи, як Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква єднання Муна та ін. В Україні 150 осередків Церкви Повного Євангелія, 67 громад інших харизматичних течій, понад 39 громад мормонів тощо. Офіційна статистика налічує близько 450 дрібніших громад та центрів протестантського напряму [15;304].

Отже, відмова від опозиційності й самоізоляції, легалізація громад, процес їхнього укрупнення, формалізація внутрішніх зв'язків, інституціоналізація, а також урахування багатьма лідерами об'єктивних суспільних реалій -- все це складові сучасного етапу еволюції протестантизму в Україні.

2. Протестантизм та церковно-державні відносини

Сьогодні в оновленій Україні, яка здобула незалежність, відбувається активний процес формування громадянського суспільства і розбудови демократичної соціально-орієнтованої держави. Велике значення має і Церква в розрізі її відносин із суспільством і державою.

Пріоритетна роль у концепції правової держави належить принципу верховенства закону у всіх сферах життєдіяльності держави і суспільства. Для християн залишається і буде основним законом їх земного буття Священне письмо. Його доктрини святі, його заповіді обов'язкові для виконання та дотримання, його твердження не змінні і все сказане в ньому істина для християн. Прикладом цього є Божі Заповіді: "Не вбивай!", "Не крадь!", "Не свідчи не правдиво на ближнього свого" [85;161].

Україна ніколи не була незалежною державою, і не мала своєї моделі державно-церковних відносин. Але, релігія - явище суспільне, отже, Церква і держава - два суспільних інститути [4;16].

Питання взаємовідносин церкви і держави - питання надзвичайної важливості та складності, питання, рішення якого багато визначало і визначає хід світової історії.

Церква визнає державу не тільки як явище, але і необхідну форму співжиття. Вона вважає державу необхідною для співжиття людей, для захисту людей від нападу зовнішніх ворогів і для підтримки внутрішнього порядку в співжитті. Вона визнає за державою належні їй права законодавства у її справах, права управління і суду за порушення його законів. Вона наставляє християн віддавати цивільній владі все належне: податки і повинності, коритися їх розпорядженням, виявляти їм повагу і пошану [8;172].

Сьогодні, коли в Україні втілюються в життя демократичні засади громадянського суспільства, гостро постало питання врегулювання відносин Церква-держава-суспільство. В 1991р. було прийнято Закон "Про свободу совісті та релігійні організації", переглянуто Закон ще УРСР та внесено зміни, однак цим не було знято всього комплексу проблем щодо даного питання. Це й призвело до необхідності вироблення Концепції державно-церковних відносин на засадах Конституції України та принципах демократичного розвитку суспільства.

Сьогодні питання державно-церковних відносин постає надзвичайно гостро, оскільки Україна уже має певний "досвід" як незалежна держава, а тому потребує своєї моделі для врегулювання всього спектру питань даної проблеми, які виникають в нових соціальних умовах.

Питання державно-церковних відносин в умовах демократизації суспільних відносин є актуальним і в різні часи досліджувалося багатьма науковцями, такими як, А.Колодний, А.Черній, М.Бабій,, В.Бондаренко, К.Щоткіна, В.Яворський та інші.

Оскільки Україна здобувши свою незалежність, заявила про ДЕМОКРАТІЮ, як шлях свого подальшого розвитку, тому й нового змісту набув принцип свободи совісті ст. 35 Конституції.

Протягом останніх років відбулися кардинальні зміни у ставленні суспільства до релігії і Церкви, а також в аспекті міжконфесійних та державно-церковних відносин, у розвитку українського суспільства. Це стало причиною перегляду Закону від 1991 р. та розроблення проекту Закону "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті..."". Співробітник Центру правових та політичних досліджень "СІМ" В.Яворський, зазначає, що "в юридичному забезпеченні прав осіб, пов'язаних із їхніми релігійними переконаннями, слід розрізняти дві сторони: право вірити та право сповідувати. Перше, є абсолютним і повинно бути захищеним без будь-яких винятків. Друге, повинно, очевидно, містити низку обмежень. При цьому, в другому випадку фундаментальним є доступ людей до організаційної форми першого рівня, за допомогою якої можна сповідувати релігію. Тому питання утворення релігійних організацій першого рівня є найважливішим і повинно розглядатися у дусі статті 11 Конвенції (свобода об'єднань та асоціацій), яка захищає існування суспільних організацій від невиправданого втручання з боку держави [Справа Європейського суду з прав людини: Hasan and Chaush v. Bulgaria В Україні важливість отримання певного правового статусу збільшується, оскільки тільки таким чином релігійне утворення може утримувати культові будівлі, друкувати та поширювати літературу, запрошувати представників іноземних організацій, організовувати публічні акції та отримувати статус неприбутковості, так само як і займатися благодійністю. Все це неможливо в Україні .без реєстрації релігійного утворення, без статусу юридичної особи" [183].

В наш час на новому етапі суспільного розвитку, пов'язаному із формуванням громадянського суспільства та правової держави, потребує розробки та впровадження нових концептуальних засад державно-церковних відносин. Закон України "Про свободу совісті..." від 1991 р. не мав відповідної бази, проект якої сьогодні розроблений, але ще не прийнятий [68;51].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27