p align="left">Релігійна група -- мало чисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих усередині релігійної спільноти, об'єднаних певним інтересом; моно, полі конфесійні об'єднання, створені для проведення релігійних заходів. У первісних суспільствах до релігійної організації на-лежали всі члени роду, племені. Тоді ще не існувало ознак, за якими можна було розглядати релігійну групу як окрему соціальну спільноту. Адже в культових діях брали участь усі члени первісної спільноти. То був стан так званої «при-мітивної релігії», якій була притаманна міфологічна сві-домість, ще не здатна відокремити природне від сакраль-ного (священного). Соціальній організації релігії передував соціальний роз-виток суспільств, передусім процес соціальної диференціа-ції. Релігійна група як прообраз соціальної спільноти впер-ше виокремилася в ранньокласовому суспільстві, коли по-стала потреба впливу на думки людей, управління ними, обґрунтування надприродного походження влади. Тоді в первісних релігійних групах з'явилися організатори куль-тових дій: чаклуни, шамани, які згодом утворили жрецьку корпорацію -- професійну групу, яка оформилася як соці-альний прошарок, стан. Однак жрецька корпорація ще не мала достатньої кількості системоутворюючих ознак, на під-ставі яких її можна класифікувати як релігійну організа-цію, а заодно і як соціальний інститут. Одним із найсуттєвіших чинників інституалізації ре-лігії (формування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, куль-тових особливостей, необхідність встановлення певних сто-сунків з оточенням. Водночас надмірна централізованість релігійних організацій живила рухи, які не мирилися з жорсткими правилами певної релігійної спільноти, дома-галися права на реалізацію власних уподобань. Таких від-ступників від домінуючих поглядів, правил називали єре-тиками. Головною метою релігійні організації вважають фор-мування у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це дося-гається виробленням систематизованого віровчення, фор-муванням системи його захисту та виправдання, культо-вою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв'язків із світ-ськими організаціями, державними органами. Релігійна організація є складним соціальним інститу-том. Серед різноманітності релігійних організацій окрес-люються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація. Церква -- релігійна організація зі складною, суворо централізо-ваною та ієрархізованою системою взаємодії священнослужите-лів і віруючих. Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв'язків зі світсь-кими соціальними спільнотами, владою. До атрибутів церк-ви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснована на ієрархічному прин-ципі система управління. Відносини в ній будуються на основі канонічного права -- сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах (канонах). Зде-більшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не вимагає обов'язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви. Церква є складною системою, у ній чітко підлагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем. їй властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження завдяки спеціальним обрядам (на-приклад, хрещення) стає членом церкви. Залежно від належності громадян суспільства до пев-ної церкви, визнання віруючими церкви цінностей су-спільства визначають організаційний устрій церкви, в яко-му виділяють: універсальну церкву, яка охоплює всіх членів су-спільства, задовольняє більшість їх індивідуальних потреб; еклесію -- «універсаль-ну» церкву в стані закостеніння, нездатну адекватно реа-гувати на динаміку інтересів і потреб своїх членів. Найчастіше такими є національні церкви, діяльність яких відчутно узалежнена від інтересів нації. Нерідко во-ни намагаються злитися з державою. До основних функцій церкви належать вироблення, збереження та передавання релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей. Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, не-рідко -- компромісам, прагне охопити всіх людей, то секта постає як група обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дис-ципліни. Секта -- течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій. Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви ча-стини віруючих та священнослужителів. їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від традицій-них обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної док-трини (істинного шляху до спасіння). Сектантство супроводжує всі релігії, протестуючи про-ти консерватизму внутріконфесійного життя, водночас стимулюючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опозиційна релігія, пристанище від-ступників. Утворення секти зумовлюють політична, соці-альна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутріцерковними справами. Сектантська громада є специфічним організаційним утворенням погляду, відрізняється особливостями внутрі-шнього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними свої релігійну доктрину, культ, спосіб життя. У ставленні до суспільства, більшість громадян якого сповідують традиційну релігію, одні секти не прагнуть кон-фронтації з ним, хоч і бачать його вади, інші активно про-тидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад. Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Бо-жої (харизми). Харизматичний культ -- різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий). Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні пра-вослав'я, католицизму. Засновники і керівники їх оголо-шуються Богом або посланцем Бога чи іншої надприрод-ної сили. Такі організації здебільшого є мало чисельними. Їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, міс-тицизму, ізоляціонізму, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище есканізму -- нама-гання втекти від суспільства, знецінює для них вартість земного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Нерідко це проявляється в міграції за кордон чи у віддалені місця своєї країни. Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вва-жають деномінацію. Деномінація -- перехідний тип ре-лігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спря-мованості еволюції має риси церкви та секти. Вона ще зберігає в собі немало рис секти (суворий контроль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світ-ського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. З церквою її зближує централізація, ієрархіч-ний принцип управління, визнання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих. У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на церкви, а від церков на сектантські угруповання. Розкол у християнстві Головною причиною розколу були особливості соціально-еко-номічного та соціально-політичного становища церкви на за-ході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивали-ся досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежни-ми. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існу-вала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, за-лежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольсько-го патріарха за владу над усією християнською церквою. Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувала-ся гостра богословська полеміка між західним та східним духів-ництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським па-пою і константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучи-ли один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними. Ще від свого зародження християнство не було ідео-логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ-ливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії. Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релі-гійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. хри-стиянська церква розкололася на дві частини -- Схід-ну, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костян-тин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турка-ми), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужо-земних) племен. Православ'я -- одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церков-ного центру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утво-рення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визна-чилися в Олександрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення , взаємозалежності між вказаними територіями. Наявність серед єдиновірного населення двох політич-них центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігій-ного центру. Константинопольський патріарх був наділе-ний титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, ми-ряни за заступництвом перед імператором. Усе це живи-ло намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії -- незалежності від Риму. Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискою хрис-тиянства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який зробив би їх вищими над єпископами ін-ших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, по-в'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III--IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титу-лом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві по-винна Західна церква. Між церквами виникли й богословські суперечки: схід-на дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна ствер-джувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» -- і від Сина). Східна церква не визнавала і при-чащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала це-лібат (безшлюбність) священнослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впли-ву обох церков. У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий кон-флікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візан-тійського патріарха Михайла Керуларія. У відповідь со-бор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Си-мвол віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве. Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православ-ною (лат. -- ортодоксальний). Розкол у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізова-ної влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі рим-ських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква бу-ла політично більш незалежною та централізованою. Особ-ливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній дог-матиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які сто-літтями існували між християнськими церквами. У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католи-цизму відокремилися протестантські церкви. Так у хрис-тиянстві виникли три основні течії: православ'я, католи-цизм і протестантизм. Багато священнослужителів і мирян вважають ці роз-коли історичною недоречністю. Саме на цих засадах ви-ник на початку XX ст. екуменічний рух, метою якого є об'єднання християн-ських церков, він має багато своїх прихильників серед про-тестантів, православних, католиків. У 1995 р. підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходить-ся в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань. Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква). Висновок. Становлення нової держави, а саме цей процес триває зараз в Україні, майже завжди супроводжується кризовими явищами, які охоплюють всі сфери людського буття і особливо соціально-економічну; вони впливають на масову свідомість населення і, в першу чергу, на релігійно-духовне життя народу. Проблеми сього-дення ставлять перед суспільством розв'язання питань суспільно-політичного життя нашої країни, її національного відродження, яке відбувається в сучасних суперечливих умовах, і тому інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії в Україні, зрос-тає. Українська нація знаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тих духовних орієнтирів, які могли б зняти соціаль-но-психологічну напругу в суспільстві. Відродження української культури вимагає і відродження орга-нічно пов'язаної з важливими історичними традиціями народ-ного життя релігії, як духовного феномена В Україні розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфе-сійних конфліктів на основі конституційних положень приципу свободи совісті і відповідного законодавства про правове регу-лювання діяльності релігійних організацій . Література. 1) В.І.Лубський .”Релігіезнавство”, К. «Вілбор»,1997 2) Крівєлєв.І.А.”Історія релігії” 2 т,М.,1975-1976 3)А.А.Радугин. “Введение в религиоведение”,Москва, 1996.
Страницы: 1, 2
|