Турбота А.Шептицького про добробут українського народу ставала особливо відчутною в екстремальних умовах. Так, у 1914 р. з початком І світової війни, Митрополит надіслав до віденського двору текст меморандуму в якому запропонував проект основ державного устрою Укаїни через розв'язання триєдиного завдання, яке включало військовий, правовий та церковний аспекти.[225,С.124] Основна частина “меморандуму” торкалась проблеми організації церкви в умовах нових політичних реалій в Україні. Нагадаємо, що митрополит орієнтувався на центральні держави і вважав за можливе, при умові поразки царської Росії, об'єднання всіх українських земель в межах Австро-Угорщини, а відтак і проголошення Патріархату Української Церкви через об'єднання української греко-католицької та православної церков. Єдність української церкви могла бути збережена лише за умови звільнення кліру від примусового обов'язку політично-поліційної діяльності, піднесення рівня кліру та збереженні східного обряду та народних звичаїв та традицій.[225,С.125]

Меморандум А.Шептицького відробразив основні тенденції української суспільної та політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ ст. , а саме, її консервативного напрямку, представниками якого були С.Томашівський, В.Липинський, В.Кучабський. [204,С.15,76] Представників консерватизму в політичній думці України єднало усвідомлення необхідності побудови української держави на основі монархічного устрою.[205,С.109] При цьому значне місце в структурі держави відводилось церкві. Зокрема, В.Липинський писав: “Тільки релігія і церква в стані своєю владою духовною,.. примусити сильніших та здатніших вживати свою більшу силу та здатність нетільки на себе а й для добра слабких. І тільки вона, обмеживши владу сильніших обов'язуючими всіх законами громадської моралі, в стані привчити слабших авторитет влади визнавати”.[147,С.19-20] На відміну від В.Липиинського, А.Шептицький не тільки констатував роль церкви в період державотворення, а й пропонував конкретні кроки на шляху реорганізації її в Україні. Саме, проголошення Патріархату могло б стати визначальним чинником національно-політичної консолідації української нації. На думку Г.Гладкої: ”зазначена особливість дає підстави визначити державотворчу концепцію Митрополита... як клерикально-консервативну”.[85,С.59]

Зміст “меморіалу” А.Шептицького до Австрійського уряду щодо проблем реорганізації Укаїни відкриває нам реалізм і прозорість митрополита у підході розв'язання державно-правового та церковно-канонічного статусу української держави та Церкви.

Після закінчення І світової війни, найвпливовішою організацією західних українців, без сумніву, була греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн. віруючих, об'єднаних у 3 тис. парафій. [240,С.380] Вона заснувала низку жіночих товариств, молодіжних організацій, власну політичну партію Українську католицьку політичну партію.[240,С.380] УГКЦ в період 20х-30х років справляла неабиякий вплив на суспільно-політичне життя західних українців, які псля оформлення Версальської системи опинились під владою Польщі. За таких умов митрополит А.Шептицький звертається до українського духовенства, пропонуючи йому програму праці, метою якої було піднесення та розвиток галицьких українців у польській державі. Митрополит неодноразово вказував на необхідність гармонійної і тісної співпраці між церквою і народом. Така співпраця була не лише особливо корисною, а й конче потрібною. Саме вона давала механізм опору польській владі. Таким чином, греко-католицька церква поставила перед собою завдання надзвичайної ваги виховати справжніх ідеалістів-поборників, які благо спільноти і цілого народу ставили б вище від своїх особистих амбіцій чи групових інтересів.

УГКЦ не тільки живо цікавилась всіма проявами національно-громадського життя, а й заохочувала віруючих до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Саме на передодні виборів до громадських рад 1927 р., Митрополит вже вкотре звернувся до свого народу, розуміючи, що для католицького українського населення Галичини оцінка церквою кандидатів на виборні посади є важливим суспільним фактром.[76,С.58] Особливим способом відчувати свою профетичну харизму, А.Шептицький акцентує на пріорітеті морального критерію у ставленні виборців до політичних процесів. Від результатів виборів, на думку Митрополита: “залежить в кожній громаді правильний розвій життя нашого народу, відносини громади до Церкви і народу”.[18,С.460] Митрополит у своєму зверненні, що виконання громадського права є одночасно і християнським обов'язком. “Тому пригадаємо Вам передовсім, пише А.Шептицький, що кожний християнин є зобов'язаний уживати горожанських прав, які дають йому закони. Є зобов'язаний тому, бо при виборах іде о важну річ для віри і о важну річ для народу. Гріхом є бути обоятним на потреби віри і народне добро”.[18,С.460] закликаючи вірних зробити вибір згідно засад християнської моралі та сумління Мтрополит вказує на те, що: “обов'язком кожного християнина свого виборчого права так ужити, щоб вийшло на добро цілої громади. В совісти віддаючи на когось голос, виборець відповідає за ціле поступання того, кого вибирає”.[18,С.460]

Необхідно вказати, що таке розуміння демократичної процедури виборів чітко відображає позицію А.Шептицького у ставленні проблеми насильства у політиці. У 30-х роках він енергійно протестував проти компанії пацифікації, яку проводив польський уряд. В умовах жорстоких репресій проти українців, Митрополит звертався до українського народу з пастирським листом, у якому засуджує дії польської влади та висуває надію на можливість нормалізації відносин між українцями та поляками в Галичині. У цьому листі з приводу пацифікації А.Шептицький писав: “З глибоким одначе жалем і болем переживаємо події, з якими з точки справедливості ніяк не можемо погодитись; за винних, ще не висліджених, розтягається вину на весь народ, на клир, на інтелігенцію, на селянство... безправно уживається фізичної сили на нищення культурного й господарського дорібку людей... навіть священників немилосердно в деяких випадках бито, не вагаючися перед народом так до краю понижати й топтати їх духовне достоїнство й авторитет”.[37,С.466-467]

Варто вказати, що власне у 30х роках ХХ ст. , в умовах посилення гніту польського санаційного режиму, значно зросла роль Організації Українських Націоналістів (ОУН). Український інтегральний націоналізм, головним ідеологом якого виступав Д.Донцов, не опирався на ретельну обгрунтовану систему ідей, а, швидше, грунтувався на низці ключових понять, основна мета яких полягала у спонуканні людини до дії. На противагу до легальних партій УНДО та Української Радикально-Соціалістичної партії які, фактично були найвпливовішими в Галичині, і з якими Митрополит А.Шептицький узгоджував свої плани, спрямовані на оборону народу, ОУН практикувала незалежну конспіративну роботу, спрямовану на повну легацію польської окупаційної влади.[220,С.484] При цьому націоналісти, маючи значний вплив на молоде покоління, прагнули відірвати його від реальної парламентарної політики і спрямувати на нелегальні методи боротьби. Провідники і ідеологи національно-визвольного руху розраховували на підтримку та допомогу УГКЦ у справі консолідації населення Галичини, формування у ньому християнського націоналістичного світогляду. І це не випадково, адже, як відомо, більшість керівників проводу ОУН в Західній Укаїні, серед яких: С.Бандера, Я.Барановський, В.Охримович, І.Гриньох, З.Лещинський та ін., були вихідцями з греко-католицького духовенства.[86,С.291] Зрозуміло, вони дивились на церкву як на духовний центр національного опору, джерело його християнської моральності. Адже, діяльність УГКЦ, як зазначає Б.Завадка: “була водночас і підйомною у процесі націовставання і заборолом перед політикою спольщення, яку проводив окупаційний режим”.[113,С.270] Однак, можемо констатувати, що підтримуючи ідею національно-визвольного руху, УГКЦ не могла мовчати на предмет засобів боротьби, що зводились, в основному, до терору, який був спрямований не лише проти зовнішнього ворога, а й проти українців, які визнавали необхідність нормалізації укаїнсько-польських взаємин. Так, 25 липня 1934 р. у Львові було вбито директора української академічної гімназії Івана Бабія.[94,С.199] В результаті цього злочинного акту націоналісти втратили, до певної міри, популярність серед українського населення. Легальні організації, серед яких: Укаїнська Християнська організація, Українська Католицька Нанродна партія, Український Католицький союз, Українське національно-державне об'єднання одностайно засудили діяльність націоналістів. Оцінку злочинних дії, що ніяк не узгоджувалась з приципами християнства і попирала 5-ту заповідь “Не убий!” недвозначно висловив А.Шептицький. “Та подія тим сумніша, писав Митрополит, що того страшного злочину супроти одного заслуженого патріота й через те проти народу допустився українець”.[32,С.479] У своїй відозві до народу з приводу вбивства І.Бабія, Митрополит засудив деструктивних націоналістів і наголосив на тому, що насильницькі дії не узгоджуються з християнською мораллю, а відтак, не можуть бути виправдані церквою. “Якщо хочете зрадливо вбивати тих, що протиставляться, писав А.Шептицький, прийдеться вам убивати усіх вчителів і професорів, що працюють для української молоді, всіх батьків і матерів укаїнських дітей, всіх настоятелів і провідників виховних українських інституцій, усіх політиків і громадських діячів. А передовсім прийдеться вам скритовбивствами усунути перешкоди, які у вашій злочинній і глупій роботі ставляє Духовенство разом з Єпископами”.[8,480-481] Однак, діяльність екстримальних націоналістів не припинялась, в супереч побажань та настанов Митрополита щодо її припинення.[291,С.103]

Двадцяте століття увійшло в історію людства як таке, що народило ряд антихристиянських, антигуманних ідеологій, серед яких: фашизм та комунізм. Обидві, у своїх формах, стали серйозною загрозою для Цервкви та свободи особистості, як найвищої цінності християнства. Політична ситуація 30х років змусила Ватикан до необхідності виступити на захист прав людини. Тогочасний папа Пій ХІ в особливій енцикліці “Non abbiamo bisogno” (1931 р.) засудив принципові положення італійського фошизму. Через шість років в енциклії “Міt brenneder Sorqe” від 14 березня 1937 р. папа виступив з осудом другого варіанту фашизму-націонал-соціалізму; [154,С.338] відкидає всі доктрини, які оголошують расу, націю чи правлячу еліту найважливішими людськими вартостями. 19 березня 1937 р. Пій ХІ видає нову енциклію “Divini Redemptoris”, [154,С.339] у якій виступає із запереченням комуністичної ідеології, яка відкидає вище духовне покликання людини, що пояснюється тоталітарним і принциповим матеріалізмом марксистсько-ленінської доктрини, яка різко суперечить християнському вченню.

Перед фактом радикальної зміни відносин з цивільною владою напередодні ІІ світової війни опиняється і Українська Греко-Католицька Церква. З початком вторгнення радянських військ у Галичину, окупаційні сили принесли з собою суспільний лад, який базувався на офіційній доктрині атеїзму та суворо обмежував соціальну роль Церкви. Остання опинилась перед загрозою самого свого існування і як інституція громадянського суспільства, і як релігійна громада. Всі ці фактори спонукали Митрополита А.Шептицького, у новому соціально-поліптичному кліматі, звернутися до невідкладних соціальних проблем і шукати оптимальних шляхів їх вирішення. У формулюванні Шептицького, суспільне питання трактується як заклик до особистого сумління. Мотивацією такого заклику є християнське розуміння любові з огляду суспільства.[286,С.250] З метою впровадження цього християнського принципу в суспільну акцію Церкви, Митрополит наголосив на необхідності правильної поведінки духовенства та вірних, що мала базуватись на солідарності, рівності, знанні та розважливості.[136,С.254] Ще 13 грудня 1939 р. у Спільному Пасторському Посланні Митрополита та єпископів УГКЦ звучить попередження перед наступом більшовизму: “Появляються фальшиві пророки, які нужду і терпіння міліонів, брак праці, хотять використати для своїх цілей. Вони ширять серед робітництва полум'я ненависті і бунту та зміряють до суспільного перевороту. Нам загрожує більшовизм і всі нещастя і терпіння, які потягає за собою”. [38,С.470] Логічне продовження ця теза знаходить у Пастирському посланні А.Шептицького “Осторога перед загрозою комунізму”, датованою “2 серпня 1936 року. Митрополит, звертаючись до українського народу, пише: “Хто допомагає комуністам у їх роботі, навіть чисто політичній зраджує Церкву... Хто допомагає комуністам у приведенні їх планів спільного т.зв. народного чи людового фронту зі соціалістами чи радикалами, загрожує свій народ... Хто допомагає комуністам у якій-небуть їх акції, та осбливим способом у зоргнізованні т.зв. народного чи людового фронту, той зраджує справу вбогих, терплячих і кривджених у цілому світі”.[29,С.486-487] Таким чином, у підкоренні режимові або примиренні з комунізмом Митрополит вбачав розклад суспільства і соціальних вартостей.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25