Перетворення конфуціанства в жорстку консервативну схему, що мала наперед готова і строго фіксована відповідь-рецепт для будь-якого випадку, виявилося дуже зручним для організації управління величезною імперією. Патерналістська оболонка вміло камуфлювала жорстку руку урядово-бюрократичної держави з його добре налагодженою системою державного контролю над суспільством. Правителів імперії реформоване конфуціанство цілком влаштовувало, але воно накладало на них і певні зобов'язання перед конфуціанською доктриною - зобов'язання, що мали характер гарантії лояльності.

Спираючись на стародавні уявлення про Небо і вищу небесну благодать де, конфуціанство виробило постулат, згідно якому правитель одержував божественний мандат (мін) на право управління країною лише постільки, оскільки він був добродійним - в конфуціанському сенсі цього слова. Відступаючи від прийнятих норм (виразом чого були свавілля власті, економічний занепад, соціальна криза, хвилювання і т. п.), правитель втрачав де і право на мандат. Більш того, Мен-цзи сформулював навіть тезу про право народу на повстання проти недобродійного правителя і про насильницьку зміну мандата (гэ-мін - цим терміном і нині в Китаї позначається поняття «революція»), і ця теза завжди служила суворим застереженням імператорам, які намагалися відхилятися від конфуціанської норми. На варті норми пильно стояли конфуціанські учені-чиновники -нащадки жерців-чиновників шаньсько-чжоуського Китаю, що втілювали єдність і злиту вищої адміністрації і релігійно-ідеологічної влади. Відтворення цих учених-чиновників перетворилося в конфуціанському Китаї в одне з найважливіших завдань державного значення.

Конфуціанське виховання і освіта. Починаючи з епохи Хань конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою і суспільством, але і піклувалися про те, щоб конфуціанські норми і ціннісні орієнтири стали загальновизнаними, перетворилися на символ «істинно китайського». Практично це привело до того, що кожен китаєць по народженню і вихованню повинен був перш за все бути конфуціанцем. Це не означало, що кожен був знайомий зі всією сумою конфуціанських істин. Це означало інше: з перших кроків життя кожен китаєць в побуті, в обігу з людьми, у виконанні найважливіших сімейних і суспільних обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями. І навіть якщо з часом він засвоював дещо інше і ставав, наприклад, даосом, буддистом, навіть християнином - все одно, хай не в переконаннях, але в поведінці, звичаях, манері мислення, мові і багато в чому другом, часто підсвідомо, він залишався конфуціанцем.

Виховання починалося з сім'ї, з малоліття, з привчання до культу предків і норм сяо, до строгого дотримання церемоніалу в сім'ї і особливо на людях, в суспільстві. У простих селянських сім'ях конфуціанська освіта часто цим і обмежувалося; у заможніших сім'ях дітей учили грамоті, знанню письмових канонів, класичних конфуціанських творів. При цьому слід відмітити, що багато пасажів з Шуцзін і Шицзін, вислови з Луньюй і тим більше заповіді і норми Ліцзі розповсюджувалися усно. Їх знали все, грамотні і безграмотні, знали з дитинства. Зрозуміло викладені конфуціанцями, вони перетворилися на афоризми, деколи в трюїзму, і зробилися надбанням маси, яка легко сприйняла цю писану норму, що відповідала стародавнім традиціям, надавши їй значення Великого Закону.

Відповідно сильно зросли авторитет і соціальний статус грамотіїв. У країні виник небувалий культ письменності, ієрогліфа, культ конфуцианські утворених моралістов-вчених, вчених-чиновників, здатних читати, розуміти і тлумачити відображену в священних книгах мудрість. Шар грамотіїв-інтелектуалів, що зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту і управління, зайняв в Китаї місце, яке в інших суспільствах займали дворянство, духівництво і бюрократія разом узяті.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була орієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Хороше знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловами мудреців і, як вершина, уміння писати твори, що у вільному стилі висловлювали і коментували мудрість стародавніх, - така була програма навчання в китайській школі, казенній і приватній. Впродовж тисячоліть саме це вважалося в Китаї наукою, тоді як всі дисципліни негуманітарного циклу, і особливо природознавство, не вважалися гідними серйозної уваги: адже вивчення всіх інших дисциплін, включаючи математику, в кращому разі давало людині певні пізнання, але ніколи не надавало йому привілеїв. Вивчення ж священної конфуціанської науки відкривало перед будь-яким шлях вгору, забезпечувало можливість зробити кар'єру, добитися почестей, влади і багатства.

Дати сину освіту і вивести його «в люди» - мрія кожної сім'ї в Китаї, але здійснити її було нелегко. Слід було вивчити декілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою уміти розбиратися в складних стародавніх текстах, з їх малозрозумілою письмовою мовою. На це йшли довгі роки наполегливої праці, та і давалася грамота далеко не всім. Слід відмітити, проте, що облагодіяти і вивчити бідного, але здатного родича вважалося справою честі всієї рідні і обіцяло їй у разі успіху немало вигод, що звичайно стимулювало добродійність. В результаті найбільш удачливі, здатні і усидливі учні, досить сил, що мали, завзятість, уміння і терпіння, могли оволодіти всією сумою знань, необхідних на конкурсних іспитах.

Система іспитів і стан Шеньши. Витоки системи конкурсного відбору сходять до чжоуському Китаю: правителі царств були зацікавлені у висуненні відповідних кандидатів на посаді чиновників, про що є згадки в джерелах. Дійшовши влади в епоху Хань (III в. до н.е. - III ст. н. э.), конфуціанці перетворили конкурсні іспити на головний, а пізніше фактично в єдиний шлях, який давав можливість увійти до складу правлячої еліти, належним чином підготовленою для управління країною у дусі традиційних конфуціанських принципів. Починаючи з епохи Тан (VII-Х ст.) екзаменаційна система виглядала - з численними варіаціями - приблизно таким чином.

Підготовлені до іспиту на нижчий ступінь - сю-цай -випускники шкіл, а також самостійно вивчаючі канони претенденти щорічно з'їжджалися в центр, повіту, де під пильним наглядом високопоставлених чиновників проводився іспит. У спеціально обладнаному приміщенні поодинці і під строгим контролем кожен іспитується протягом двох-трьох доб повинен був без книг і допомоги, по пам'яті, написати невелику поему, твір з приводу якої-небудь події в давнину, а також трактат на відвернуту тему. Конкурс був звичайно суворий, а квота жорстка: ступінь одержували 2-3 %, рідше 5 % що іспитувалися, які тим самим завойовували бажане право іспитуватися на другий ступінь, що високо цінувалося, - цзюйжень. Тут вимоги були ще жорсткіші, хоча круг питань залишався тим же.

Успішно пройшли через ці випробування могли тримати іспит на вищий ступінь - цзіньши, раз, що проводився в столиці, на два-трі роки. За проведенням його стежили вищі сановники і сам імператор. З тих, хто одержав третій ступінь, черпалися кадри для заміщення ключових постів в системі бюрократичної адміністрації. Перед ними майже автоматично відкривався шлях до високих посад, шани, слави і багатства. Ті, хто мав лише два ступені, цих прав не отримували, але і вони користувалися високим престижем, були кандидатами на другорядні посади, робили чималий політичний вплив в межах свого повіту, володіли різними джерелами кредиту, особливо з боку торговців, яким завжди лестили знайомство, спорідненість або хоч би зв'язки з високопоставленими обличчями. Навіть володар одного тільки нижчого ступеня, яких в країні було немало, відчував увагу і пошану з боку сусідів і рідні, їх готовність зважати на його думку і користуватися його радами і допомогою з боку місцевих властей.

Всі володарі ступенів (частково також і величезна маса їх претендентів) складали в старому конфуціанському Китаї особливий стан шеньши. Стан шеньши завжди грав в Китаї роль пануючого привілейованого класу, хоча ніколи не було класом в точному сенсі цього слова.

Кожен, хто проникав в шар шеньши, тим більше одержував хоч би один вчений ступінь, набував соціальних і вельми відчутних матеріальних привілеїв. Тому шеньши були багатими людьми, переважно землевласниками (гроші в Китаї майже завжди вкладалися в придбання земель). Проте багатство саме по собі не забезпечувало приладдя до стану, хоча сину багатого було легше здобути освіту і опинитися у рядах шеньши. Крім того, характерна для багатих сімей практика - велика кількість синів і відсутність принципу майорату, із-за чого навіть найзначніше майно вже в третьому поколінні обчислювалося лише сотими його долями і ставало практично невеликим, - призводила до того, що шар шеньши завжди був мобільний. Одні, удачливіші і наполегливіші, вливалися в нього, інші, що одержали в спадок невелику частину майна батька або діда і не самі досягли успіху в ученні і здачі конкурсних іспитів, виявлялися за його межами. Ні конфуціанство як пануюча ідеологія, ні система політичної адміністрації імперії від цього жодною мірою не страждали. Навпаки, регулярне природне оновлення шару шеньши за рахунок наполегливих, здатних і честолюбних нових його членів сприяло тому, що ключові позиції в китайській імперії звичайно опинялися в руках учених-конфуціанців, що дійсно навикнули в своїй справі, для яких непорушність існуючого ладу була гарантією їх особистого успіху і процвітання.

Конфуціанство і формування китайської національної культури

Конфуціанці в історії Китаю. Конфуціанці і обрані з їх числа чиновники звичайно ефективно управляли всією величезною імперією за винятком тих періодів, коли Китай знаходився в стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди криз з персоною силою виявлялася вельми характерна закономірність: хабарництво і корупція, що ніколи не зникали, але в періоди ефективного функціонування центральної влади що знаходилися в певних рамках і офіційно вельми строго переслідувалися, розцвітали пишним кольором. Це звичайно бувало додатковим чинником, що сприяв поглибленню кризи. Але саме в періоди занепаду і розвалу імперії в середовищі чиновництва і шеньши завжди відшукувалися популярні діячі, які знаходили в собі мужність піти проти течії і різко викривали пороки сучасного їм суспільства. При цьому вони керувалися не тільки інтересами страждаючого народу; набагато більш вони були стурбовані нелегким завданням врятувати готовий звалитися порядок вічних і священних принципів конфуціанської держави.

Заклики цих «чесних чиновників» (як вони офіційно іменуються в китайській конфуціанській історіографії) звичайно не заважали кризі йти своєю чергою. Проте їх діяльність зовсім не була даремною. Деякі з них приєднувалися до повсталих селян і навіть ставали во главі руху, а у разі його успіху - радниками нового імператора. Крім того, сам факт соціального протесту з боку конфуціанців в сувору для Китаю годину немало сприяв процвітанню і популярності конфуціанства в цілому. По-перше, своїми викриттями і участю в народних повстаннях вони як би практично реалізовували тезу про добродіяння імператора і зміну мандата: негідний правитель, що довів країну до катастрофи, втрачав владу, яка при їх допомозі і участі потрапляла до рук гідного. По-друге, після смерті чесних чиновників, особливо якщо вони ставали жертвою репресій з боку правителя, діяння і особи їх обростали легендами, а ці легенди підтримували в народі культ мудрих і добродійних, справедливих і дбайливих конфуціанських учених-чиновників.

Культ цей завжди був дуже помітний в Китаї. Не аристократ або священик, не дворянин-лицар або офіцер-дуелянт, а саме учений-чиновник, грамотей-вчений завжди був соціальним ідеалом в старому Китаї. Вся спрямованість соціальних устремлінь, весь імпульс життя, всі особисті бажання кожного честолюбного китайця концентрувалися на цьому: у численних новелах і романах, драмах і віршах основна сюжетна лінія майже завжди так чи інакше була пов'язана з темою бідного студента, який завдяки терпінню, праці, старанням і здібностям подолав всі перешкоди, успішно склав іспити, одержав посаду і опинився на вершині шани, слави і багатства. При цьому йшлося не просто про письменність, утворену і причетності до влади. Мудрість шеньши спиралася кінець кінцем на священні конфуціанські канони, які в своїй сумі вважалися скарбницею обожнюваних істин. Кожен причетний до цих істин навіть зовні, за формальними ознаками, різко відрізнявся від простого народу.

Культ форми в конфуціанстві. Поняття «китайські церемонії» зачіпає життя і побут кожного китайця - рівно настільки, наскільки кожен китаєць в старому Китаї був причетний до конфуціанства. У цьому сенсі церемоніальні норми можна було б зіставити з релігійними: подібно тому, як в рамках інших релігій всі деталі ритуалу звичайно бували відомі лише присвяченим з числа духівництва, знання всього комплексу церемоній було привілеєм учених-чиновників і шеньши.

Серед цього освіченого шару ретельне дотримання всіх церемоній і деталей етикету, регламенту у вчинках, рухах, одязі, прикрасах, виїзді і т.п. не тільки було природною і обов'язковою відмітною ознакою, але і вважалося умовою престижу, критерієм утвореної. Підкресленим дотриманням всіх умовностей і формальностей шеньши прагнули як би зайвий раз позначити ту межу, яка відокремлювала їх від безграмотної маси китайців, знайомих з церемоніалом лише в найзагальніших рисах. Шеньши і чиновники особливо довго і ретельно дотримували траур по померлих предках (на час трауру по батьках чиновник на два з гаком роки йшов у відставку із збереженням дарування і права повернутися на посаду після трауру). Вони вважали справою своєї честі влаштувати пишні похорони, що коштували іноді цілого стану, - всього цього вимагав їх статус, престиж, претензія формально відрізнятися від простого китайця, для якого вся церемонія обмежувалася спрощеними обрядами.

Культ форми породив в середовищі конфуціанських шеньши дивне переплетення відчуття сильної самоповаги з показним самоприниженням. Норми поведінки припускали принизливий тон обох сторін по відношенню до себе («Я, нікчемний, насмілююся потурбувати...», «Як Ваше дорогоцінне прізвище?», «Ваша негідна слуга сподівається...» і т. п.). Проте така форма спілкування не означала, що співбесідники - навіть якщо їх поза, уклони, жести, міміка відповідали самопринизливому тону - дійсно рахують себе нікчемними. Навпаки, у всіх них, як правило, було загострене почуття власної гідності, а найстрашнішою нестерпною образою, катастрофою для будь-якого з них була «втрата особи» - публічне приниження, викриття, звинувачення в чомусь негідному, не відповідному його чину, положенню, освіті, вихованню. Публічне звинувачення, наприклад, в хабарництві, шахрайстві на іспитах і т.п. було для чиновника або шеньши, незалежно від покарання, що вважалося за це, моральною смертю.

Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу, наприклад молитви в християнстві і ісламі, аскеті або медитації в індуїзмі і буддизмі. Більш того, ні в одній з розвинених релігійних систем, навіть в ісламі з його обов'язковою щоденною п'ятикратною молитвою, життя людей не закутувалося такою густою павутиною обов'язкових церемоній. І справа навіть не тільки в тому, що регламент сковував можливості людини - виховання допомагало пристосуватися, людина звикала і виконувала церемоніал автоматично, не замислюючись. Справа в іншому: чим щільніше була мережа обов'язкового церемоніалу, тим більше наближалася людина до стану автомата. Ні вільного волевиявлення, ні сміливості і безпосередності у відчуттях, ні прагнення до цивільних прав - все це заміщалося, витіснялося жорсткою тенденцією до конформізму, до повного і автоматичного дотримання детально розробленої і століттями апробованої форми. І лише порушення відрегульованого життя, кризи часом примушували країну і народ здригнутися, проте і в цих випадках справа, як правило, обмежувалася лише відновленням порушеного порядку, реабілітацією похитнула було структури з її культом зовнішньої форми.

Конфуціанство - регулятор життя Китаю. Конфуціанська централізована держава, що існувала за рахунок ренти-податку з селян, не заохочувала надмірного розвитку приватного землеволодіння. Якщо посилення приватного сектора переходило допустимі межі, це вело до значного зниженню доходів скарбниці і розладу всієї адміністративної системи. Виникала криза, і у цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів і їх чиновників за погане управління. Криза долалася, але найчастіше супроводжуюче його повстання розвіювало в прах все, що було досягнуто приватним сектором: про яку гарантію прав приватних власників могла йти мова в дні, коли країна була в полум'ї війни, а влада здійснювалася селянськими вождями або загарбниками, іноплемінників, що експропріюють всіх і вся? Після кризи центральна влада в особі нового імператора і його оточення ставала сильнішою, а приватний сектор повинен був починати все наново.

Приблизно таку ж роль грало конфуціанство і в соціальних процесах. Центральної влади в Китаї завжди протистояли різні могутні клани і корпорації: ремісничі і торгові об'єднання, земляцтва, секти, таємні суспільства і т. п., які в якійсь мірі нейтралізували і обмежували всемогутність центральної адміністрації. Вони були засновані все на тих же конфуціанських принципах строгого патерналізму, залізної дисципліни і строгого церемоніалу (не дивлячись на те, що багато хто з цих корпорацій, особливо секти і таємні суспільства, найчастіше був даосько-буддійським, а не конфуціанськими). Тому в періоди криз і повстань, коли центральна влада слабшала і фактично сходила нанівець, вони грали важливу роль як у виконанні функцій місцевої влади і захисту елементарного порядку, так і як місцева основа, на якій порівняно легко відроджувалася нова влада з конфуціанством як її незмінна ідеологічна і організаційна опора.

Нарешті, конфуціанство виступало і як регулятор у взаєминах країни з Небом і - від імені Неба - з різними племенами і народами, що населяли мир. Конфуціанство підтримало і піднесло створений ще в шаньсько-чжоуськоє часу культ правителя, імператора, «сина Неба», що управляє Піднебесним від імені великого Неба. З часом склався справжній культ Піднебесної, Серединної держави, що розглядалася як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, осереддя істини, мудрості, знання і культури, реалізація священної волі Неба. Звідси був тільки крок до розділення всього світу на цивілізований Китай і некультурних варварів, що населяли околиці, що животіли в темноті і неуцтві і черпали знання і культуру з одного тільки джерела - з центру світу, з Китаю. Будь-яке прибуття до Китаю іноземців завжди розглядалося як визнання сюзеренітету сина Неба, як готовність прийняти культурні цінності великого Китаю. Багато сусідів Китаю - гуни, то ба монголи, маньчжури, - що спорадично завойовували Серединну імперію і що навіть засновували свої династії, з часом незмінно окитаївалісь, що укріплювало в китайцях свідомість переваги їх культури. Варварам-завойовникам, що опинилися на імператорському троні, завжди доводилося - за відсутністю альтернативи - приймати конфуціанську систему адміністрації, і це теж як би підтверджувало концепцію про вічність і досконалість конфуціанства і китайської імперії, що регулювалася їм, китайської цивілізації.

Чи релігія конфуціанство? У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство грало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута їм на перший план і ретельно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральне удосконалення індивіда в рамках корпорацій і в межах строго фіксованих, освячених авторитетом старовини норм була, по суті, еквівалентом тією сліпою і забарвленою містикою, деколи навіть екстазом віри, яка лежить в основі інших релігій. Ця заміна була логічною, природною саме в Китаї, де раціональний початок ще в давнину відтіснив емоції і містику, Вищим Божеством вважалося строге і орієнтоване на чесноту Небо і де як великий пророк виступав не віровчитель, схильний до бачень і одкровень (будь то Ісус, Мойсей, Мухаммед або Будда), а мудрець-мораліст Конфуцій.

Не будучи релігією в повному розумінні слова, конфуціанство стало великим, ніж просто релігія. Конфуціанство - це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів - словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації. У певному значенні можна сказати, що саме завдяки конфуціанству зі всім його культом старовини і консерватизмом китайська держава і суспільство не тільки проіснувало понад дві тисячі років у вигляді, що майже не мінявся, але і придбало таку гігантську силу консервативної інерції, що революційне XX століття, що начебто покінчило з конфуціанством як офіційною ідеологією і що активно розвінчав цю доктрину, поки що далеко не має права вважати себе таким, що переміг всі висхідні до конфуціанства і консервативні традиції, що харчуються його соками. Більш того, у світлі сучасних процесів трансформації і вестернізації Сходу багато що в цьому сенсі виглядає якраз навпаки. Протягом двох з гаком тисяч років конфуціанство формувало розум і відчуття китайців, впливало на їх переконання, психологію, поведінку, мислення, мову, сприйняття, на їх побут і устрій життя. У цьому сенсі конфуціанство не поступається жодною з великих релігій миру, а де в чому і перевершує їх. Конфуціанство помітно офарбувало в свої тони всю національну культуру Китаю, національний характер його населення. Воно зуміло стати незамінним, причому ця його незамінність зовсім не залишилася у минулому. Річ у тому, що багато вихованих конфуціанством рис національної вдачі (і не тільки самих китайців, але і всіх тих, хто так чи інакше історично був причетний до конфуціанської цивілізації) - соціальна дисципліна в поєднанні з умінням у разі потреби задовольнятися малим і не ремствувати; працьовитість і любов до знань, до збагнення нового і умінню використовувати це нове в ім'я зміцнення сталого старого; постійний імпульс до самовдосконалення і змагальності в прагненні зайняти вище в порівнянні з іншими положення; фортеця соціально-сімейних зв'язків, що переростає в міцність зв'язків ділових в сучасному світі, та і багато що інше - активно сприяли тому феномену, який проявив себе спершу на початку століття (феномен Японії), а потім в післявоєнний час, коли конфуціанське орієнтовані країни Далекого Сходу і Південно-східної Азії стали одна за одною вражати мир своїми успіхами.

Список використаної літератури

1. Васильєв Л.С. «Істория релігій сходу»

2. Ю.Ф. Борунков, И.Н. Яблоков, М.П. Новиков «Основи релігіоведення»

3. В.І. Гараджа «Релігіоведення»

4. І Н. Яблоков «Релігіоведення»

Страницы: 1, 2, 3