впливами.

Підкреслена вище складність природи неврозу повною мірою розкриває і

труднощів його визначення.

Невроз – психогенний (як правило, конфліктогенний) нервово-психічний

розлад, що виникає в результаті порушення особливо значимих життєвих

відносин людини, виявляється в специфічних клінічних феноменах при

відсутності психотичних явищ.

Невроз характеризується, по-перше, оборотністю патологічних порушень,

незалежно від його тривалості, що відповідає розумінню неврозу

И. П. Павловим як зриву вищої нервової діяльності, що може продовжуватися

дні, тижні, місяці і навіть роки; по-друге, психогенною природою

захворювання, що, згідно В. Н. Мясіщеву, визначається існуванням зв'язку

між клінічною картиною неврозу, особливостями системи відносин і патогенної

конфліктної ситуації хворого; по-третє, специфічністю клінічних проявів, що

складає у домінуванні емоційно-афективних і соматовегетативних розладів.[2]

Відсутністю психотичних симптомів, як це видно з приведеного визначення

неврозу, останній відрізняється від психозу, у тому числі психогенної

природи.

Варто торкнутися ще трьох понять: психогеній, граничних станів і малої

психіатрії. Н. И. Фелинская підрозділяє психогенії на неврози, з одного

боку, і реактивні стани – з іншого. Синонімами останніх автор вважає

психогенні і ситуаційні реакції. У граничні стани включаються донозологичні

невротичні розлади, невротичні реакції і стани, що клінічно оформилися,

психопатії, неврозоподібні і психопатоподібні порушення при соматичних

захворюваннях і деякі інші, що протікають головним чином на «невротичному»

рівні. [10] Що стосується поняття «мала психіатрія», то розглядати його як

синонім граничних станів невірно. Автор пропонує відносити до малої

психіатрії всі нозологічні форми, що у період хвороби знаходяться поза

психотичним станом (чи поза станам, що до нього може бути прирівняним),

підкреслюючи одночасно доцільність включення в цю групу розладів не тільки

малої інтенсивності, але і малої тривалості.

Твердження в радянській психіатрії таких клінічних категорій, як

невротичний розвиток, «придбана психопатія», «акцентуація характеру»,

ускладнило задачу розмежування неврозів і психопатій. Це стосується також

поняття «невроз характеру», «невротичний характер». Люди, що страждають

«неврозом характеру», здатні адаптуватися до середовища і, що особливо

істотно з погляду закордонних авторів, не роблять антисоціальних дій. У

зв'язку з тим що остання обставина не може служити критерієм при клінічній

диференціації, навряд чи має сенс користатися цим визначенням,

протиставляючи його і психопатіям, і неврозам із усіма труднощями, що

звідси випливають, у їхній диференціальній діагностиці.

На відміну від неврозу під психопатіями, як уродженими, так і

придбаними, варто розуміти постійний для особистості патохарактерологічний

стан, хоча і маючий свою динаміку.

О. В. Кербиковым (1962) основні критерії психопатій були позначені як

тотальность патологічних рис характеру, їхня відносна стабільність і більш-

менш виражена соціальна дезадаптація. [11]

Акцентуація характеру, на думку А. Е. Личко [11], – це крайні варіанти

норми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, унаслідок чого

виявляється виборча уразливість у відношенні визначеного роду психогенних

впливів при добрій і навіть підвищеній стійкості до інших.

Коли ж говорять про невротичний розвиток, то мають на увазі формування

характерологічних змін особистості в період неврозу чи після нього, що

можуть поступово переходити в ту чи іншу форму психопатії. На відміну від

психопатій при неврозах страждає лише частина особистості (парціальність);

зберігається критичне відношення до хвороби, відсутнє при психопатіях; при

неврозах визначальне значення набувають прижиттєві середовищні впливи.

1.2. Погляди на класифікацію неврозів

Різноманіття класифікаційних розподілів неврозів, пропонованих різними

авторами, відбиває насамперед відсутність єдиного погляду на їхню етіологію

і патогенез. У зв'язку з цим дотепер не припиняються спроби систематизації

неврозів з використанням різних критеріїв.

Найбільш розповсюдженим у вітчизняній літературі є груповання неврозів

переважно по клінічних проявах: неврастенія, істерія (істеричний невроз),

невроз нав'язливих станів і ін. (табл. 1 [11]). Неврози поділяються на

загальні і системні в залежності від характеру клінічного їхнього плину –

на невротичні реакції, невротичні стани (неврози) і невротичні розвитку.

Намагалися групувати неврози і по етіологічних ознаках: неврози

провини, фрустрації, агресії й ін.; інформаційні неврози (від недоліку

інформації і від надлишку її); неврози ситуаційні і реактивні; з

урахуванням генетичного критерію – конституціональні і реактивні

(придбані); за принципом убування ролі фактора середовища і зростання ролі

особливостей особистості.

Неврози виділяли по ознаці професії – неврози керівних кадрів, неврози

акторів і ін.; по конституції – атлетичні неврози і навіть по визначених

подіях у житті суспільства і місцеві виникнення неврозів – військові,

окопні і т.д.

Таке різноманіття класифікацій стає зрозумілим, якщо врахувати, по-

перше, наявність широкого спектра перехідних і змішаних картин (що саме і

типово для сучасної клініки неврозів) з неминучим кодуванням їх по

переважних клінічних проявах і, по-друге, те, що неврози являють собою

захворювання, у механізмах розвитку яких найтіснішим образом переплітаються

біологічні, психологічні і соціальні фактори, сам поділ яких на етіологічні

і патогенетичні в звичайному їхньому розумінні при неврозах особливо важко.

Більшість вітчизняних авторів виділяють три класичні форми неврозів:

неврастенію, істерію та невроз нав’язливих станів. [11] Сучасна

класифікація неврозів здебільшого враховує, крім клінічних форм неврозів,

також динаміку їх плину та в цілому те підґрунтя, на якому виник невроз.

ЧАСТИНА ІІ: ПОГЛЯД НА СІМ’Ю, ЯК ФАКТОР, ЩО СПРИЯЄ ВИНИКНЕННЮ НЕВРОЗІВ У

ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ

2.1 Дослідження сім’ї дітей з неврозами

При вивченні родини дітей з неврозами застосовується клініко-

анамнестичний метод, доповнений психологічним і соціально-психологічним

методами. Поділ їх умовний, тому що разом вони складають клініко-

психологічний метод вивчення неврозів.

При звертанні батьків хворої дитини до психотерапевта мова звичайно йде

про терапевтично резистентні випадки з багаторічним плином неврозу. Це

викликано не тільки відсутністю ефекту лікарської терапії і недостатньо

інтенсивної та спрямованою психотерапевтичною допомогою у відношенні

хворого, але і наявністю неврозу в одного чи декількох дорослих членів

родини, що сприяє захворюванню дитини і є перешкодою для його видужання.

При патологічному функціонуванні родини, одним з виражень якого є невроз

дитини, не завжди легко виявити первинне джерело невротичного захворювання,

тому що один з батьків може бути відсутнім на прийомі, а показання іншого

не завжди об'єктивні. Тому запрошують на прийом обох батьків. Цим

підкреслюється зацікавленість лікаря в контакті з усією родиною, а не з

окремими її «кращими» чи «гіршими» представниками. Відсутність одного з

батьків може вказати на проблемний характер сімейних відносин, коли один з

них ігнорує необхідність лікування дитини, не додає цьому належного

значення чи вважає інших членів родини відповідальними за положення, що

створилося. Жалкуючи з приводу відсутності батька чи матері, при наступних

візитах ми надаємо їм можливість по черзі приходити з дитиною на прийом.

Схожа установка створює додатковий стимул для відвідування лікаря тим з

батьків, який в перший раз був відсутнім. Прийом проходить у кабінеті, де

знаходяться іграшки і малюнки дітей, у невимушеній обстановці, створюваної

прийомом без халата, відсутністю медичної сестри і сторонніх облич, бесідою

в кріслах навколо столика.

Спочатку для бесіди запрошується мати, а батько залишається з дитиною в

холі, де маються іграшки і дитячі книжки. Саме чекання прийому виступає як

природний експеримент, коли виявляється невміння батьків зайняти дитини,

налагодити з ним взаємини, ефективність і непослідовність у ставленні. У

процесі нетривалої бесіди з матір'ю вдається скласти уявлення про основні

проблеми, пов’язані зі здоров'ям дитини і відносинами в родині. Після її

виходу в кабінет запрошується батько, що також викладає свою думку про

питання, які турбують його й інших членів родини. Бесіда з батьком менш

тривала, тому що немає питань, що стосуються раннього анамнезу.

Почергове вислуховування скарг обох батьків, як і роздільне одержання

від них анамнестичних зведень, має ряд переваг. Кожний з батьків поза

залежністю від відносин у родині може висловити думку про сформовану

ситуацію і розкрити деякі зі своїх особистих проблем. Таким чином, удається

скласти більш повне представлення про відносини в родині і про

індивідуальне розуміння її проблем. Можливість вільно поділитися деякими з

наболілих питань у впевненості, що співрозмовник зрозуміє і надасть

допомогу, має виняткове значення в плані створення в батьків

психотерапевтично орієнтованої мотивації, щирості і довіри в процесі

наступних діагностичних і психотерапевтичних зустрічей.

Після бесіди з батьком проводиться прийом хворого. Якщо дитина виявляє

страх і занепокоєння без матері, то бесіда заміняється ігровим контактом у

її присутності. Потім хворий залишається в холі в супроводі медичної сестри

чи один, якщо дозволяє його вік. У кабінет запрошуються і мати, і батько, і

лікар висловлює свою думку про стан дитини. Ціль спільної бесіди

складається в підкресленні актуальності ставлення батьків і можливості

надання допомоги дитині за умови співробітництва з лікарем. У бесіді

відзначається без деталізації взаємозв'язок стану дитини з загальною

емоційною атмосферою родини і позитивні сторони його особистості. Не

дається обіцянок швидкого лікування, скоріше навпаки, увага батьків

зосереджується на серйозності проблеми і на необхідності їх активної й

особистої участі в процесі психотерапії. Така постановка питання істотна,

тому що нерідко той чи інший член родини, звичайно батько, недооцінює

серйозність сформованої ситуації і сприймає симптоми неврозу в дитини як

такі, що не заслуговують уваги чи є проявом баловства і відсутності

дисципліни. Разом з тим важливо заспокоїти батьків, що нерідко почувають

себе в безвихідному положенні, і вселити в них віру в можливість

поступового сприятливого вирішення критичної ситуації в процесі спільного з

лікарем пошуку найбільш адекватних шляхів психологічного контакту з

дитиною, зміцнення його нервової системи і розкриття творчого потенціалу

росту.

У наступному батьки приводять дитину на прийом по черзі. Поки лікар

займається з ним, батько заповнює аркуші особистісних опитувальників. Серед

них адаптовані в інституті ім. В. М. Бехтєрєва опитувальник Айзенка, ММРІ,

методика «незакінчені речення», фрустраційна методика Розенцвейга;

опитувальник Кеттэла, форма С, а також ряд інших методик – опитувальник

Кеттэла, форма А; опитувальник Лірі; колірна методика Люшера; опитувальник

РАRІ і ін. Після рівнобіжного обстеження дитини і батьків за допомогою

опитувальників останні по черзі запрошуються на прийом для збору

діагностичної інформації у виді клінічної бесіди чи стандартизованого

інтерв'ю. Під час роздільних обстежень зачіпаються при необхідності питання

надання психотерапевтичної допомоги тому чи іншому з батьків. Одночасне

обстеження дітей і батьків створює кращі умови для розуміння останніми

взаємозалежного характеру проблем у родині, а також надає кількаразову

можливість для обговорення питань, що цікавлять, та надання індивідуальної

психотерапевтичної допомоги.

2.2. Прабатьківська сім’я, її вплив на батьківську родину

З боку дитини родину можна представити як сімох «я», тобто у виді семи

чоловік, з яких четверо утворять дві прабатьківські родини (бабуся і дідусь

дитини по лінії матері і батька), двоє – батьківську родину (мати і батько

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5