Зміст і еволюція поняття мотивації

1. Перспективне планування

1.1. Особливості стратегічного планування

У стратегічному менеджменті планування змін можливостей поєднується із

плануванням стратегій.

На думку відомого вченого-маркетолога Ф.Котлера, формальне планування

реалізує 6 принципів.

1. Змушує керівників постійно мислити перспективно.

2. Дає можливість для більш чіткої координації зусиль, що

здійснюються.

3. Веде до встановлення показників діяльності для наступного контролю.

4. Змушує підприємство чіткіше визначати свої задачі та пріоритети.

5. Робить підприємство більш підготовленим до випадкових змін.

6. Більш наочно демонструє взаємозв'язок обов'язків усіх посадових

осіб.

Планування — поняття багатоаспектне. В сучасній літературі воно

розглядається з різних точокх зору: як одна з функцій менеджменту (в

класичній теорії управління), як вибір зі кількох альтернатив за умовою

невизначеності (концепція прийняття рішень у кібернетичному розумінні), як

складова поведінки підприємства, зумовленої впливом зовнішніх і внутрішніх

організаційних факторів (поведінкова концепція прийняття рішень).

У теорії і практиці склалися різні види планування:

рективне, індирективне, регулятивне, індикативне, довгострокове,

стратегічне.

У країнах з розвинутою економікою застосовується ринкове

(маркетингове), ділове (планування бізнесу), ринкового стратегічне

планування.

Стратегічне планування (рис.) включає розробку стратегій і основних

методів їх реалізації, створення і підтриманні стратегічної відповідності

між цілями підприємства, його га тенційними можливостями і шансами у

підприємницькій сфері.

Головна відміна між довгостроковим (іноді його називаю корпоративним)

і стратегічним плануванням полягає трактуванні майбутнього. В системі

довгострокового плащ вання прийнято, що майбутнє можна передбачити екстрапі

ляцією існуючих тенденцій зростання. У стратегічному план ванні

відкидається припущення, що майбутнє обов'язково пі винно бути кращим за

минуле, як і придатність мето, екстраполяції для передбачення майбутнього.

1.2. Стратегічне управління підприємством

Стратегічне управління підприємством включає визначей ня місії,

формування стратегічних цілей і задач, порівняльні аналіз сильних і слабких

сторін діяльності підприємства його конкурентоспроможності, оцінку існуючих

і перспективних напрямків підприємницької діяльності, вивчев зовнішнього

середовища, визначення можливих напрямів конкретних задач бізнесу, розробку

стратегічних планів стратегічного управління.

Для реалізації стратегій залежно від конкретних умов використовуються

такі моделі: внутрішньофірмового управління у спокійному зовнішньому

середовищі; управління в умовах динамічного й різноманітного ринку,

перетворення науково-технічного прогресу на постійно діючий фактор

розвитку, модель, що пристосована до спонтанних, раптово виникаючих загроз

і можливостей у зовнішньому середовищі.

Нині дедалі більшого значення набуває вибір моделі стратегії

підприємства в умовах зростаючої конкуренції. Розробленню ефективної

стратегії переваг на ринку повинні передувати ретельний аналіз

конкурентоспроможності підприємства, оцінка зовнішніх і внутрішніх

факторів. Така оцінка може бути здійснена за допомогою аналізу сильних і

слабких сторін, а також за допомогою визначення ринкових можливостей і

загроз (ССМЗ). При цьому можливість розглядається як зовнішня умова, що

являє собою значну перспективу до поліпшення позиції підприємства відносно

конкурентів, а загроз — як зовнішня умова, що спричиняє підрив ринкових

позицій підприємства.

При аналізі можливостей і загроз враховуються елементи загального

становища підприємства на ринку, які потенційно чи очевидно впливають на

здатність підприємства досягти своїх стратегічних цілей: технологічні,

економічні, юридичні, політичні, соціокультурні та міжнародні. Враховуються

також головні елементи завдань підприємства на ринку, в тому числі

спеціальні зовнішні, з якими стикається підприємство у своїй діяльності:

споживачі, конкуренти і постачальники.

Водночас дані про сильні і слабкі сторони підприємства доповнюють його

внутрішні характеристики. Так, дані про сильні сторони підприємства

характеризують його потенціал до підвищення конкурентоспроможності. Йдеться

про високу компетентність персоналу, відповідні фінансові ресурси, навички

в конкуренції, належний імідж серед покупців, визнання на ринку,

незалежність від сильного тиску конкурентів, професійну організацію

реклами, невисоку собівартість тощо. Слабкі сторони підприємства — це

внутрішні характеристики, Які позбавляють його потенціалу до стратегічних

переваг над конкурентами. До цих сторін можна віднести: відсутність чіткої

стратегії спрямованості, обмежені потужності, низьку прибутковість,

відсутність думаючих і талановитих менеджерів, Недосконалу стратегію

введення нової продукції, занадто вузьку спеціалізацію, слабку мережу збуту

тощо.

2. Зміст і еволюція поняття мотивації

1.1. Поняття і роль мотивації в менеджменті

Домінуюча функція менеджменту включає вплив на інших для того, щоб

спонукати виконавців здійснювати роботу у напрямі досягнення намічених

цілей. Важливим аспектом цієї функції є мотивація, великий інтерес до якої

викликаний підвищенням ролі суб'єктивних факторів у суспільному

виробництві, ускладненням умов трудової і позатрудової діяльності,

збагаченням і розвитком самої особистості.

Мотивація — це процес спонуковування людини або групи людей до

досягнення цілей організації і включає в себе мотиви, інтереси, потреби,

захоплення, мотиваційні установки або диспозиції, ідеали і т. п. У широкому

розумінні мотивація іноді визначається як детермінація поведінки взагалі.

В процесі праці у людей цілеспрямовано формується заінтересоване

відношення до неї та її результатів, оскільки мотивація посилює бажану

поведінку людини, дає напрямок поведінки і грунтується на внутрішніх і

зовнішніх факторах або на мотивах і стимулах. Мотив — це усвідомлена

спонуковуюча причина, основа, підстава до якоїсь дії чи вчинку. Мотив є

суб'єктивним явищем, усвідомленням вчинків, які у кінцевому підсумку

перетворюються у постановку цілі, що спонукає людину до дії внаслідок

трансформації зовнішнього спонуковуючого фактора (стимулу) і його

усвідомлення індивідом.

До мотивів відноситься комплекс спонукань, що діють з повною силою на

протязі тривалого періоду часу, а також обов'язок, прагнення виконати

доручене завдання, надавати допомогу колезі тощо.

Мотиви можуть класифікуватися за різними ознаками. Так, у залежності

від стимулюючої сфери, вони можуть бути поділені на мотиви матеріального і

морального порядку. У свою чергу, моральні можна поділити на: а) ідейно-

політичні (стимули, що діють в усьому суспільстві) і б) моральні стимули,

що викликають певні відносини у даній групі людей (почуття колективізму,

товариськості, взаємодопомоги в процесі роботи та ін.).

Велику групу мотивів становлять спонукання, які стимулюються самим

змістом трудового процесу: почуття задоволення від творчого напруження сил,

естетичне задоволення від добре зробленої речі і ін.— тобто змістовні

мотиви праці. Механізм дії подібних факторів розкривається у теорії "У" Мак-

Грегора.

Стимул також розглядається як спонукання до дії, спонуковуюча причина

поведінки, Але, на відміну від мотиву, спонукання викликається зовнішніми

факторами, які поділяються на матеріальні (винагороди за працю) і моральні

стимули: визнання заслуг індивіда, справедливе відношення до нього,

створення у людини почуття особистої причетності до успіхів організації,

творчі, психологічні та ін.

Слід зазначити, що моральні стимули можуть викликати й негативні

наслідки: кар'єризм, користолюбство і т. п. У той же час матеріальні

стимули здатні породжувати високоморальні спонукання, бажання працювати

більше, якісніше, надавати допомогу іншим.

Справа в тому, що у різних людей у різному співвідношенні знаходяться

рухомі сили і регулятори поведінки: 1) інстинкт; 2) інтереси; 3) потреби.

Спонукає ті чи інші дії людини прагнення до самозбереження, гордість,

честолюбство, амбіція, допитливість, симпатії, потяг до влади, комфорту

тощо.

Інстинкт (харчовий, оборонний, статевий і стадний) являє собою першу,

нижчу форму спонукання людини до дії.

Інтереси — це вибіркове відношення особистості до певного об'єкта,

цілеспрямоване прагнення, потреба, які викликані сукупністю соціально-

економічних умов життя людини, колективу, суспільства. Цілеспрямована

поведінка людини спонуковується великою сукупністю інтересів. Можна

виділити такі інтереси: матеріально-житлові зручності, гастрономічні

вироби, одяг тощо; духовно-пізнавальні інтереси, інтереси до літератури,

мистецтва; соціально-суспільні інтереси — до громадської, організаційної

роботи і ін.

Інтереси — соціально-реальні причини дій, звершень, що формуються у

соціальних груп у зв'язку з відмінностями у становищі і ролі у суспільному

житті.

Інтереси розглядаються як форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує

потреби особистості в усвідомленні цілей діяльності і цим сприяє

орієнтації, ознайомленню з новими фактами, більш повному і глибокому

відображенню дійсності. Суб'єктивно інтерес виявляється в емоційному

забарвленні, яке супроводжує процес пізнання, в увазі до об'єкта інтересу.

Задоволення інтересу не веде до його згасання, а викликає новий інтерес, що

відповідає більш високому рівню пізнавальної діяльності. Інтерес у динаміці

свого розвитку може перетворюватися у схильність як прояв потреби у

здійсненні діяльності, що викликає інтерес. Розрізняють безпосередній

інтерес, що викликається привабливістю об'єкта, і опосередкований інтерес

до об'єкта як засобу досягнення.

В інтересах знаходять найбільш узагальнений вираз актуальні потреби

тих чи інших соціальних груп.

Інтереси виникають на основі потреб, але не зводяться до них. При

поглибленні і ствердженні інтересів вони можуть стати стійкими потребами.

Потреби — це необхідність (нужда), яку відчуває людина у певних умовах

життя і розвитку. Усвідомлюючись, вони проявляються у формі мотивів

поведінки людської особистості, соціальної групи, суспільства в цілому.

Потреби — вихідний пункт діяльності людей. Вони виникають разом із

народженням індивіда, розширюються в міру його росту і розвитку, відповідно

до чого урізноманітнюється його поведінка. При вивченні мотиваційної сфери

особистості важливе значення має проблема формування і розвитку потреб.

У суспільстві повинні цілеспрямовано формуватись і виховуватись

потреби, розширюватися діапазони інтересів людини. Спостереження

переконливо показують, що важче всього управління індивідами з обмеженим

колом інтересів, цілей й життєвих ідеалів. Задоволення виникаючих потреб

здійснюється у процесі мотивації, яка грунтується на використанні наявних

або створенні нових мотивів.

Ефективно управляти можна лише за таких умов, коли є чіткі уявлення

про потреби, мотиви діяльності виконавця, про його позицію, ціннісну

орієнтацію тощо. Але слід мати на увазі, що людина не завжди усвідомлює

свої спонукання (цілі, потреби, ідеали, направленість своєї особистості і

т. п.). Людина не завжди добре знає себе і не в змозі давати собі точну

самооцінку. Тому сократівська вимога: "Пізнай самого себе" і понині

залишається актуальною.

Мотивація виникає із незадоволених потреб і дій, що дають їй поштовхи,

якщо вони успішні і задовольняють ці потреби. Деякі потреби, такі як 'їжа,

задовольняються лише на деякий час. Інші потреби, такі як потреба в дружбі,

можуть задовольнятися на тривалий час, але можуть залишитися незадоволеними

інші потреби. Тому завжди важливо з'ясовувати, які специфічні потреби дають

поштовх виникненню мотивації у даної людини, у даний час.

Страницы: 1, 2, 3, 4