Края ямки нижньої порожнистої вени з’єднані між собою сполучнотканинною

зв’язкою нижньої порожнистої вени (ligamentum venae cavae inferioris).

Печінка майже повністю одягнута черевним покривом та може таким чином

вважатися органом, розташованим мезоперитонеально. Очеревина покриває її

діафрагмальну, внутрішньоостну поверхні і нижній край. Найбільша непокрита

очеревиною ділянка розташована на задній поверхні там, де печінка

безпосередньо прилягає до задньої стінки живота; вона має ромбовидну форму.

Друга ділянка знаходиться в місці розташування жовчного міхура,

безпосередньо не покриваючи тканину печінки. Розглянувши більш детально

поверхню печінки ми ще раз переконалися у великій складності та

багатофункціональності цього органу. Прилягаючи до поверхні печінки інші

органи залишили на ній чимало вдавлень та борозен, що дає змогу розпізнати

ту чи іншу частину.

2. Гістологічна будова печінки.

1.2.1. Значення функцій печінки в гістологічній будові.

Величезний об’єм печінки, а також значна маса крові, яка звичайно

знаходиться в печінці (до 0,5 л.) вказує на інтенсивність фізіологічних

процесів, що відбуваються в ній..Виконують їх в печінці одноманітні за

будовою мілкі тканинні комплекси - печінкові частки, вперше описані

Мальпігі в 1666 р. в його відомій праці “De viscerum structura exarcitatio

anatomica”, а більш детально описав Кирнанім в 1833 р. Кожна частка

складається з тканинних елементів органу та може розглядатися як

елементарна чи мініатюрна печінка. Наприклад, маленька печінка лише

відрізняється від величезної печінки слона не стільки особливостями будови

часток, скільки їх кількістю. Це говорить про те, що печінкова частка

розглядається як елементарна частка печінки. Якщо розглянути печінку зі

сторони гістологіі, то вона покрита тонкою міцною сполучнотканинною

капсулою, яку часто, за автором, називають глиссоновою. Подібно до інших

залоз, печінка складається із паренхіми та строми. Паренхіма представлена

епітеліальними клітинами ентодермального походження, які називаються

печінковими клітинами, чи гепатоцитами. Строма має мезодермальне походження

і складається із сполучної тканини звичайного типу.

При вивчені гістології печінки, мабуть, саме головне –це пам’ятати, що

вона не тільки одночасно є і екзокринною і ендокринною залозою, печінка

унікальна ще й тим, що в ній не існує “розподілу праці” між клітинами, що

виробляють ендокринний та екзокриний секрет. Всі її паренхіматозні клітини

(гепатоцити) виробляють обидва вида секреторних продуктів. Таким чином

паренхіма повинна бути побудована так, щоб кожен гепатоцит контактував би

як з протоком, що відноситься до системи виведення екзокринного секрету

(жовчі), так і з кровоносною судиною, в яку він виділяв би свій ендокриний

секрет.

1.2.2. “Класична” печінкова частка.

Перш ніж пояснити, яким чином це відбувається, потрібно описати

утворення, що має назву класичноі печінкової частки, тому що саме частки

побудовані таким чином, що забезпечується вироблення і виведення як

екзокриного так і ендокриного секрету. Взагалі описано два типа печінкових

часток, але спочатку була описана саме класична печінкова частка, тому саме

її мають на увазі, коли використовують термін печінкова частка. У людини

частки не відокремлені сполучнотканинними перетинками, тому щоб їх

побачити, навіть під мікроскопом, важливо знати декілька орієнтирів. Для

цьго розглянемо печінку у свині(додаток 1). Частки печінки свині

відокремлені одна від одної сполучнотканинними перетинками,завдяки цьому ми

бачимо, що частки печінки мають форму шестикутника. А вмісцях, де сходяться

верхівки трьох часток сполучна тканина знаходиться в великій кількості і

при уважному вивченні в ній помітні на розрізі гілки ворітної вени,

печінкової артерії, жовчного протоку. Це скупчення гілок чотирьох

трубчастих систем разом із сполучною тканиною, в котрій всі вони

знаходяться, утвоює так звану ворітну зону чи ворітний тракт. Саме такі

ворітні зони (портальні зони) є і в печінці людини, і хоча вони не

з’єднанні сполучнотканинними перетинками, вони є орієнтирами печінкових

часток. З’єднавши портальні зони уявною лінією ми отримаємо межі часток.

Крім портальних зон ще одним орієнтиром печінкової частки є центральна

вена, якій відповідає вісь багатогранної частки, і по якій кров витікає по

чатсткі.

Як вже зазначалося, печінка людини покрита тонкою сполучнотканинною

капсулою,яка в своєму складі має колагенові волокна і небагаточисельні

фібробласти, капсула в всвою чергу покрита шаром мезотеліальних клітин. В

воротах печінки сполучна тканина капсули продовжується,подібно стовбуру

дерева, в тканину органу. Всередині печінки це сполучнотканинне дерево

галузиться дуже сильно і у всіх напрямках.

Розглянемо більш детально трубчасті утворення в портальних трактах

(Додаток 2). Сама найбільша трубочка, яку можна побачити в кожній гілці

сполучнотканинного дерева - це гілка ворітної вени. Кровозабезпечення

печінки здійснюється артеріями, артеріальна кров приноситься в печінкову

тканину гілками печінкової артерії, які теж проходять в портальних трактах.

Таким чином, кров із системи ворітної вени і печінкової артерії приноситься

із воріт по гілкам сполучнотканинного дерева.

Дві іші трубочки, здійснюють виведення речовин із печінки. Одна з них

жовчний протік, що складається із епітеліальних клітин; по ньому

екзокринний секрет паренхіматозних клітин виводиться із печінки. Мілкі

протоки, що лежать в гілках сполучнотканинного дерева, зливаються один з

одним на шляху із печінки і в кінці кінців в “стовбурі№ дерева

відкривається в печінковий протік. Четвертий вид трубочок, який є в кожній

гілці сполучнотканинного дерева і має дуже тоненьку стінку-це лімфатична

судина. Лімфатичні судини в різних гілках теж зливаються в стовбурі дерева

і виводять лімфу з печінки. Таким чином, кров від периферії частки йде до

центру, де потрапляє в центральну вену. На відміну від ворітної вени і

печінкової артерії, які приносять кров в печінку, ситема вен, що відводять

кров із неї, не знаходяться в складі сполучнотканинного дерева, більш того

по всій печінці дві системи кровоносних судин, відокремлені одна від одної.

Тому центральні вени печінки є орієнтиром для встановлення центра частки.

За допомогою двох орієнтирів- центральна вена, що в поперечному розрізі має

вигляд кола; та портальні тракти, що знаходяться навколо центральної вени,

які з’єднавшись уявними лініями і дають нам контурчастки. Визначивши межі

частки печінки, ми можемо розглянути їх внутрішню будову (Додаток 3).

При малому збільшенні видно, що клітини паренхіми, гепатоцити,

розташовуються неправильними рядками, які галузяться і, направляючись від

периферії частки, сходяться до її центральної вени. Між цими неправильними

рядами гепатоцитів розташовуються світлі щілеподібні простори, що

представляють собою синусоїди (кровоносні капіляри) печінки. Саме, мабуть,

складне завдання гістології це відтворити трьохмірну структуру розташування

гепатоцитів та синусоїдів. Адже кожен гепатоцит повинен контактувати з

канальцем, що відводить продукт його екзокриної секреції до жовчного

протоку в портальному тракті, і одночасно цей же гепатоцит повинен

торкатися хоча б одного їз синусоїдів-для того, щоб продукт його ендокриної

секреції виводився в кровотік.

При великому збільшені (Додаток 4) видно, що клітинна мембрана майже

кожного гепатоцита хоча би де небудь, але всеж контактує з чи двома

синусоїдами. Почнемо з того, що кожен гепатоцит виділяє свій екзокриний

секрет в каналець, що має назву жовчного капіляра. Він представляє собою

щілину між клітковими мембранами двох чи декількох сусідніх гепатоцитів.

Жовчні капіляри здатні утворювати неперервну систему, якщ тільки є

неперервний ряд клітин довжиною не менш двох гепатоцитів. Гепатоцити завжди

об’єднані в структури, які мають назву трабекули.

Кожна трабекула повинна складатися за товщиною чи шириною не менш ніж

з двох клітин, з тим щоб по трабекулі між двома клітинами міг проходити

неперервний жовчний капіляр. Крім того, трабекули, побудовані із

гепатоцитів, всередині частки повинні анастомозувати один з одним для того,

щоб жовч із жовчних капілярів відтікала в жовчний протік, що лежить в

портальному тракті. Відповідно всі синусоїди, що знаходяться між

анастомозуючими трабекулами,повинні з’єднуватися один з одним, щоб кров, що

тече по ним, збиралася в центральну вену частки. Потрібно ще відмітити, що

печінкові трабекули, що галузяться та анастомозують, в цілому орієнтовані

від периферії частки радіально до її центру, тобто до центральної вени.

Слід зауважити ще й на тому,що кров і жовч рухаються в різних

напрямках (Додаток 5 ). Кров із ворітної вени і печінкової артерії

портального тракту попадає в синусоїди, що лежать між трабекулами

гепатоцитів, і вцих синусоїдах вона змішується і тече в напрямку

центральних вен. Жовч, що секретується гепатоцитами в жовчні капіляри

трабекул, рухаються по жовчному капіляру до жовчного протоку, що лежить в

портальному тракті. Тому в тканині між портальними трактами і центральними

венами кров і жовч рухаються в протилежних напрямках. При різних ураженнях

печінки важливо вияснити, яка саме частка уражена, і потрібно знат, які

частини частки, володіють “найкращим”, а які “найгіршим”

кровозабезпеченням. Для цього потрібно ввести таке поняття як ацинус-

підрозподіл тканини печінки на структурні одиниці (Додаток 6). Тобто ацинус

це ще менша ніж частка структурна одиниця.

Але хоча ацинус складає 1/3 розмірів класичної частки, він не є її

частиною, тому що в його склад входять частини двох сусідніх часток. Тому

ацинуси можна вважати самостійними структурними одиницями цього органу,

тобто печінка складається з ацинусів, а не з часток.

Відомо, що ті частини печінкових трабекул, які розташовуються ближче

всього до центральних вен, контактують з кров’ю самої низької якості-тому

що, щоб досягти центральної вени, кров повина пройти по синусоїду, довжина

якого як найменше дорівнює відстані від портальної зони до центральної

вени. Проходячи по синусоїду, кров віддає кисень і накопичує вуглекислий

газ. Паренхіматозні клітини, розташовані в безпосередній близькості до

центральних вен, таким чино забезпечуються кров’ю з самим низьким вмістом

кисню і поживних речовин, в порівнянні з клітинами, що розташувалися ближе

до портальних зон. Крім того, кров в цьому відділі характеризується

найбільшим вмістом вуглекислого газу та інших кінцевих продуктів обміну.

Бічні відгалудження печінкової артерії та ворітної вени утворюють основу

печінкових ацинусів. Більш мілкі гілочки відводять кров в синусоїди,

забезпечуючи самою “свіжою” кров’ю будь-які ділянки паренхіми. Клітини, що

лежать ближче до основних судинних стовбурів ацинуса, кровозабезпечуються

найкращим чином по відношеню до всіх інших його частин. Цю ділянку, яку

вчений Раппапорт називає зона 1 ацинуса, має на зрізі більш менш овальну

форму, паренхіма печінки, що оточує зону 1 на зрізі має приблизно округлі

межі і позначається зоною 2. Після зони 1 ця зона кровозабезпечується краще

інших відділів ацинусу. Зовнішня частина останього, що має не правильну

форму і доходить до центральних вен, називається зоною 3; вона отримує

менше крові, ніж будь-яка інша частина ацинуса. Взагалі то ацинус в тій чи

іншій мірі нагадує ромб, а його межі сходяться до центральної вени.

1.2.3. Клітини печінки та їх ультраструктура.

Після того, як ми розглянули загальну внутрішню будову печінки,

розглянемо будову деяких її складових частин. Почнемо, наприклад, із

синусоїдів: вже давно було встановлено, що вистилка початкових синусоїдів

відрізняється від вистилки звичайних капілярів тим, що її утворюють два

різних вида клітин. Клітини одного виду-відносно тонкі та плоскі, що

нагадують ендотеліальні клітини звичайних капілярів, а ось клітини іншого

виду-значно більш крупніші. На зрізах вони часто мають зірчастий вигляд,

від чого і отримали назву зірчастих клін Купфера-на честь дослідника, чи

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5