Взяття під варту - строки та порядок виконання

3

Вступ

У наш час юристу як ніколи потрібно мати силу, волю, мудрість, мужність та знання, щоб розумно відповідати добром на добро й справедливістю на зло. Час визначає необхідність постановки юридичної науки в першу чергу на захист прав і свобод людини, честі, гідності і репутації добропорядних громадян.

Право на свободу й особисту недоторканість є одним з найбільш суттєвих прав людини та громадянина. Охорона та захист прав і свобод людини і громадянина є наріжним каменем державної та соціальної політики України. Допустимість застосування запобіжного заходу - принципове положення згідно з яким втручання в сферу прав і свобод людини, застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, повинно допускатись лише у випадку крайньої необхідності, з метою забезпечення правосуддя, якщо цього не можливо досягти іншими засобами, а заподіяна запобіжним заходом шкода буде меншою, ніж відвернута. Цей принцип випливає із логічного аналізу співвідношення завдань кримінального процесу та його окремих інститутів. Він безпосередньо визнаний у Кодексі поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, де зазначається, що працівники правоохоронних органів, у тому числі і ті, що здійснюють розслідування, зобов'язані поважати і захищати гідність та права людини, застосовувати запобіжні заходи тільки у випадках крайньої необхідності і в тих межах, в яких це потрібно для виконання обов'язків.

"Тисячі шляхів ведуть до хибної думки, - зауважував Ж.Ж.Руссо, - до істини - тільки один[15;3]. Той хто наділений правами та владою, хто має бажання і волю, не повинен упустити свій шанс зробити таємне явним, не повинен зійти зі шляху. Готових рецептів у цій складній справі, особливо коли багато хто зацікавлений в приховуванні істини від правосуддя, немає і не може бути. В кожному окремому випадку шлях до істини один, а кращий дороговказ - знання, допитливість розуму, воля і досвід.

Саме ці якості дають можливість захищати честь, гідність та права людини у складному змагальному процесі. І саме змагальність повинна привести до об'єктивної істини при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Успішне виконання завдань кримінального судочинства щодо охорони прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону неможливе без застосування запобіжних заходів, у тому числі взяття під варту.

Крім того, взяття особи під варту не повинно суперечити Основному Закону України. Так ч.2 статті 29 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішення суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Аналізуючи судову статистику 2002 року, слід звернути увагу на те, що до судів вноситься значна кількість подань про обрання запобіжного заходу взяття під варту. За результатами розгляду ними було винесено 66 176 постанов, у тому числі 60 708 (91,7%)- про їх задоволення; крім того винесено 16 199 постанов за поданнями про продовження строків тримання під вартою (про задоволення - 15851, або 97,8%).

Отже, слід підкреслити що актуальність обраної теми полягає у дослідженні найсуворішого запобіжного заходу взяття під варту. Я намагатимусь дослідити як практику застосування тих чи інших норм, так і недоліки в процесі взяття під варту і продовження строків тримання під вартою. Слід також наголосити, що в процесі дослідження необхідно буде врахувати як інтереси слідчого, прокурора, суду, так і інтереси підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

1. Взяття під варту в системі інших запобіжних заходів.

Кримінально-процесуальне законодавство України передбачає такі запобіжні заходи:

1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);

2) особиста порука (ст. 152 КПК);

3) порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК)

застава(ст.154-1 КПК);

взяття під варту (ст. 155 КПК);

нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК);

віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст.436 КПК);

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, що застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165-2 КПК. Затримання - це певною мірою різновид запобіжних заходів, бо його основне призначення - запобігти ухиленню підозрюваного від слідства і суду, припинити його злочинну діяльність, запобігти фальсифікації доказів.

Цей перелік є вичерпним. Система різних запобіжних заходів, передбачена КПК, дозволяє органу дізнання, слідчим, прокурору, і судді (суду) індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості та характеру інкримінованого злочину, особи обвинуваченого чи підозрюваного. При цьому слід мати на увазі, що до них може бути застосовано тільки один з передбачених законом запобіжних заходів, а не кілька одночасно.

За аналітичними даними, в Україні щодо майже 70% обвинувачених обирається запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд; приблизно 20% їх беруться під варту, щодо 0,2% обвинувачених застосовується застава[16;42].

Взагалі запобіжні заходи застосовуються за наявністю достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений намагаються ухилитися від слідства і суду, або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжних заходів у кожному разі вирішуються особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором і суддею (судом) з урахуванням даних про те, що обвинувачений схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, що можуть бути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин тощо.

Оцінюючи тяжкість вчиненого злочину при обранні запобіжного заходу, слід зважити на обставини що обтяжують чи пом'якшують відповідальність (статті 66-67 КК ); ступінь суспільної небезпечності злочину в конкретних умовах місця і часу.

Особу обвинуваченого характеризують, зокрема, її минула діяльність, тяжкість інкримінованого злочину, наявність чи відсутність зв'язку з особами з антигромадською спрямованістю, наявність чи відсутність певних занять, постійного місця проживання, тощо.

Враховуються також вік, стан здоров'я, сімейний стан обвинуваченого.

Обрання запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, допускається, наприклад, за таких обставин:

а) підозрюваний був затриманий, строки затримання закінчуються, звільнення з під варти невиправдано через тяжкість вчиненого злочину та інші обставини, але пред'явити обвинувачення не є можливим, оскільки в строк, що залишився, неможливо забезпечити явку обраного підозрюваним захисника або перекладача;

б) для пред'явлення обвинувачення необхідно уточнити особу затриманого, хоч сам факт вчинення злочину саме даною особою не викликає сумніву;

в) затриманий тимчасово захворів на тяжку хворобу і не може брати участь у слідчих діях.

Відповідно до статті 155 КПК взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років.

Але законодавець не передбачив критеріїв визнання випадків винятковими. Це призводить до того, що слідчі органи не завжди належно мотивують відповідні рішення, а суди, в свою чергу, не звертають уваги на такий недолік.

Наприклад, слідчий Полтавського РУ УМВС України вніс до Полтавського районного суду Полтавської області подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо І, який обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.263 Кримінального кодексу України. Суд зазначене подання задовольнив. При цьому ні орган досудового слідства, ні суд не звернули уваги на те, що санкція даної норми передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк до трьох років, і не навели у процесуальних документах доводів про наявність виняткових обставин, які б давали підставу обрати щодо І. цей запобіжний захід[17;44].

Винятковими ж є ті випадки, коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Це можливо, наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв'язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість такого випадку має бути обґрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді [3;п.З].

До осіб обвинувачених у найбільш тяжких злочинів необхідно застосовувати запобіжний захід взяття під варту, причому за мотивом однієї лише небезпечності злочину, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки, крім виняткових випадків (стаття 155 КПК). До неповнолітніх, осіб літнього віку, тяжкохворих, вагітних жінок, матерів, що годують дитину, одиноких матерів, багатодітних батьків взяття під варту, як правило не застосовується.

Важливими елементами взяття під варту є законність та обґрунтованість застосування цього запобіжного заходу.

Під законністю взяття під варту слід розуміти точне дотримання органами дізнання, досудового слідства і прокурором усіх норм кримінально-процесуального законодавства (статті 148-150, 155-162, 165, 165-2, 165-3, 227 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України, тощо), Постанов Пленуму Верховного Суду, якими встановлений відповідний порядок застосування цього заходу.

Під обґрунтованістю обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту підозрюваного чи обвинуваченого слід розуміти наявність достатніх доказів, які містяться у наданих матеріалах, що є підставою для взяття під варту[1;36].

У постанові Пленуму Верховного Суду України відсутнє поняття законності та обґрунтованості взяття під варту підозрюваного та обвинуваченого на стадії досудового слідства[3].

З цього приводу можна приєднатися до обґрунтованої думки І. Кустова про те, що всі принципи кримінального процесу органічно поєднуються однією загальною вимогою забезпеченням законності і обґрунтованості вжитих заходів [4; 36].

До того ж заслуговує на увагу позиція тих фахівців, які вважають, що законність - це точне застосування норм матеріального права з дотриманням при розгляді справ усіх вимог КПК та інших законів.

Трохи забігаючи на перед слід зазначити, що кримінально-процесуальні документи, у тому числі акти прокурорського реагування, повинні суворо відповідати правовим нормам. Вони мають бути складенні законно і обґрунтовано, грамотно, логічно, вмотивовано, точно, стисло, без повторень та слів, що не мають змістовного навантаження, а також відповідним чином оформлені.

Обов'язковою умовою взяття під варту є впевненість прокурора в тому, що більш м'які запобіжні заходи не можуть забезпечити належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи засудженого. Приблизно такий висновок зробив А.Кітура, який далі підкреслив, що ст. 148 КПК чітко визначила підстави застосування запобіжних заходів, у тому числі взяття під варту [6;60],

При обранні цього запобіжного заходу обов'язковим є зазначення мети взяття під варту для можливого оскарження обвинуваченим цього запобіжного заходу.

Особливо це стосується взяття під варту до притягнення особи як обвинуваченої. Навіть при взятті обвинуваченого під варту слідчий, прокурор, суддя повинні припускати можливість спростування всіх або частини обвинувачень, а тим більше у разі арешту, пред'явлення обвинувачення. Обґрунтованість арешту - це достатність доказів, що є у кримінальній справі, які вказують на наявність встановлених законом підстав для застосування цього запобіжного заходу. За загальним правилом обвинувачений може бути взятий під варту лише після пред'явлення обвинувачення та допиту обвинуваченого. Отже, фактичні підстави для арешту, як правило, ширші ніж підстави для притягнення як обвинуваченого, оскільки до них додаються свідчення обвинуваченого. Після одержання і перевірки цих свідчень слідчий може відмовитися від наміру направити до суду подання про взяття обвинуваченого під варту.

Як правило, взяття під варту забезпечує досягнення одночасно всіх чотирьох цілей, зазначених у ч.1 ст.148 КПК, але може застосовуватись і для досягнення деяких з них (наприклад, лише для запобігання переховування обвинуваченого від слідства і суду чи лише для усування перешкод у досягненні істини у кримінальній справі).

Страницы: 1, 2, 3, 4