2. Відмежування необхідної оборони від перевищення її меж

2.1 Поняття необхідної оборони

Частиною 3 ст. 27 Конституції України передбачає право кожної людини захищати своє життя, здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Ст. 41 Конституції зазначає, що «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю (!) власністю…» і гарантує непорушність права власності. А ч. 5 ст. 55 гарантує законність можливості захисту своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань будь-якими засобами, незабороненими законом [2].

Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом права та інтересів особи, яка захищається або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Звідси випливає, що необхідна оборона - це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності обстановки.

Право на необхідну оборону є природнім, невідчужуваним правом людини. Тобто, ніхто інший не може перешкоджати громадянинові в законному здійсненні права на необхідну оборону. Кожен громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або службових осіб для відвернення чи припинення посягання. Наявність цього права також не пов'язана із можливістю звернутися за допомогою [3].

Конституція України встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» [2]. Тож право на оборону визнано Основним законом одним із фундаментальних прав людини.

Стаття 36 КК визначає ознаки необхідної оборони:

1) мета оборони;

2) об'єкт заподіяння шкоди;

3) характер дії того, хто захищається;

4) своєчасність оборони;

5) співрозмірність.

Метою необхідної оборони є захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається або іншої особи, або суспільних інтересів чи інтересів держави від суспільно небезпечного посягання. Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка захищається, переслідувала цю мету (її досягнення не є обов'язковим). В іншому випадку, її дії будуть протиправними.

Об'єктом заподіяння шкоди є права та інтереси особи, яка посягає. Коли осіб, які посягають, декілька, то особа, яка захищається може заподіяти шкоду, як одному з тих, хто посягає, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб не підлягає під ознаки необхідної оборони і розглядається, наприклад, за правилами крайньої необхідності або тягне за собою кримінальну відповідальність.

Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною. Тобто, може виражатися лише в діях, на що прямо вказано в ч. 1 ст. 36 КК. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка захищається, так і використання різних видів знарядь, предметів, пристроїв тощо.

2.2 Умови правомірності необхідної оборони

Дії особи, яка захищається, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання. Тобто, захист визнається виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, що потребує негайного відвернення чи припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану тягне відповідальність на загальних підставах.

У той же час особа, яка захищається, перебуваючи під впливом посягання, нерідко продовжує оборону й тоді, коли посягання вже закінчене або припинене. У цьому разі оцінка шкоди тому, хто посягає залежить від того, чи усвідомлювала особа, яка захищається, що в застосуванні захисту вже відпала необхідність.

Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу, як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання. Для особи, яка захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні заходів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, то слід вважати, що вона перебувала у стані необхідної оборони. Отже, якщо особа, що захищалася, добросовісно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіяння в такій ситуації шкоди тому, хто посягає повинно визнаватися своєчасним.

Поняття співрозмірності оборони характеризує межі необхідної оборони. Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК заподіяна тому, хто посягає шкода повинна бути необхідною і достатньою в даній обстановці для відвернення або припинення посягання. Із ч. 3 ст. 36 КК випливає, що заподіяна тому, хто посягає тяжка шкода (тобто, смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом взаємопов'язаним обставинам:

1) небезпечності посягання;

2) обстановці захисту.

Таким чином, заподіяння тому, хто посягає смерті або нанесення йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода відповідала небезпечності посягання і обстановці захисту [3, с. 99].

Небезпека посягання визначається:

1) цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямоване посягання;

2) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку того, хто посягає;

Вирішальним є ступінь небезпечності посягання, що й визначає межі допустимої шкоди при необхідній обороні. Тут існує пряма залежність: чим небезпечніше посягання, тим більші межі допустимої шкоди. Очевидно, що заподіяння тяжкої шкоди тому, хто посягає, співрозмірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпечність (наприклад, при захисті життя, здоров'я, власності тощо).

Заподіяна шкода тому, хто посягає повинна бути співрозмірною не тільки з небезпечністю посягання, але й з обстановкою захисту. Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів особи, яка захищається і особи, яка посягає.

Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для відвернення чи припинення посягання.

При розгляді справ даної категорії суди повинні з'ясовувати чи мала особа, яка захищається, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами і заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання [4, c. 1]. Суд повинен врахувати не тільки відповідність чи невідповідність засобів захисту і нападу, а й характер небезпечності, що загрожує особі, яка захищається, а також обставини, що вплинули на реальне співвідношення сил нападаючого і того, хто захищається, а саме: місце і час, несподіваність нападу, непідготовленість для його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні дані, та інші обставини. Саме це може свідчити про обстановку захисту, яка в одних випадках складається явно на користь того, хто захищається (відносно сприятлива обстановка для того, хто захищається) або навпаки - на користь того, хто посягає (несприятлива обстановка для того, хто захищається).

Таким чином, відносно сприятливою обстановкою захисту для особи, яка захищається, слід вважати таку, при якій особа, яка захищається, має і усвідомлює явну перевагу над особою, яка посягає.

Несприятливою обстановкою захисту є така, при якій реальні можливості по відверненню суспільно небезпечного посягання були відносно рівними, а тим більше, поступалися можливостями того, хто посягає. У такій обстановці особа, яка захищається, щоб успішно відвернути посягання, змушена заподіювати нападаючому тяжку шкоду. Така шкода є виправданою, тому що тільки вона виступає як необхідна і достатня для успішного відвернення посягання.

Отже, необхідна оборона - це діяння, яке оцінюється як суспільно корисне. Адже завдання шкоди тому, хто посягає, компенсується запобіганням подальшої злочинної поведінки особи, а отже, відверненням шкоди, яку міг нанести закінчений злочин. Випадки застосування необхідної оборони мають також великий профілактичний вплив. Водночас, частина випадків необхідної оборони знаходиться в межах суспільно прийнятих діянь. Так, позбавлення життя озброєного нападника буде знаходитися в межах необхідної оборони. Якщо той, хто захищався, міг реально уникнути цього посягання, то рівень вказаного правомірного діяння також можна оцінити, як суспільно прийнятий. Під перевищенням меж необхідної оборони розуміється умисне заподіяння тяжкої шкоди тому, хто посягає, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Тож її ознаками є:

1) наявність стану необхідної оборони;

2) явна, очевидна невідповідність захисних дій характеру і ступеню суспільної небезпечності посягання;

3) явна, очевидна невідповідність захисних дій обстановці вчинення посягання [5, c. 70].

Лише при їх наявності матиме місце перевищення меж необхідної оборони.

Тож, необхідна оборона - це правомірна поведінка особи, спрямована на захист своїх прав та інтересів або прав та інтересів інших осіб, спричинена неправомірними діяннями іншої особи (осіб).

Перевищенням меж необхідної оборони є неправомірна поведінка особи, спрямована на захист своїх прав та інтересів або прав та інтересів інших осіб, зумовлена неправильним, помилковим сприйняттям обстановки.

3. Відмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони від суміжних злочинів та від незлочинних діянь

Враховуючи специфіку аналізованого складу злочину, необхідно провести відмежування від злочинів, що мають подібний склад. Зокрема, із такими злочинами, як умисне вбивство (ст. 115 КК), умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК) та умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК).

У судовій практиці відносно рідко, але виникають питання розмежування злочинів, передбачених ч. 1 ст. 115 КК та ст. 118 КК.

Основною відмінною ознакою є відсутність потреби оборони при умисному вбивстві.

Важче вирішувати питання про розмежування кваліфікації вбивства за ст. 118 КК чи ч. 1 ст. 115 КК, якщо воно було вчинене у бійці. За загальним правилом вбивство, вчинене в бійці кваліфікується за ч. 1 ст. 115 КК. Але існують і випадки, коли воно кваліфікувалося як вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або навіть у стані правомірної оборони.

Перш за все, бійка - це взаємне нанесення ударів. А для необхідної оборони або перевищення її меж є характерним неспровоковане побиття - нанесення однією особою побоїв іншій. Хоча при захисті не виключається взаємне нанесення ударів, але тоді головною ознакою буде те, що потерпілий є ініціатором бійки. Мотивом вбивства у бійці при перевищенні меж необхідної оборони є захист власних прав та законних інтересів, інших осіб, держави або суспільства. Мотивом для вбивства у бійці є хуліганські наміри.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця має спільні ознаки із злочином, передбаченим ст. 116 КК. Об'єктом злочину у обох випадках є життя особи. Потерпілим - особа, що вчиняла щодо винного неправомірні дії. Основними відмінностями є те, що, відповідно до ст. 116 КК, потерпілий вчиняв щодо винного:

1) насильство;

2) систематичне знущання;

3) тяжко образив суб'єкта цього злочину.

При перевищенні меж необхідної оборони:

1) наявність суспільно небезпечного посягання;

2) дії потерпілого були неправильно оцінені винним [8, с. 276].

Страницы: 1, 2, 3, 4