Украина ХХІ века: верховенство права или верховенство закона

Міністерство освіти та науки України

Національна академія прокуратури України

Інститут підготовки кадрів

Україна ХХІ століття: верховенство права чи верховенство закону?

Денисов Олег Олександрович

І курс

6 група

Київ 2007р.

Зміст

Вступ

Основна частина

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

В сучасній Україні постало питання, що покласти в основу української правової системи: верховенство права чи верховенство закону? Чи можна поєднати ці два принципи в одному явищі? Як вони співвідносяться між собою? Чи можна знайти компроміс, який дозволить побудувати правову державу у ХХІ столітті?

Автор вважає, що в самій ідеї верховенства закону є багато проблем, але все ж таки саме цей принцип може допомогти зробити простий вибір між тиранією та беззаконням, на користь правової держави.

На думку автора державі властиві три стани: тиранія, беззаконня, панування права. Тиранія має місце тоді, коли держава приймає курс на утвердження верховенства права, саме в такій ситуації державний апарат починає приймати рішення обґрунтовуючи їх «справедливим правом», що в результаті приводить до зловживань та встановлення тиранії. Беззаконня, має місце тоді, коли держава навпаки, взагалі відмовляється від того, щоб діяти за принципом верховенства права і в результаті, державному апарату, навіть не треба пояснювати, чому було прийняте саме таке рішення, не дивлячись на те, що воно прямо суперечить принципам справедливості. Ну і нарешті, стан панування права досягається лише при умові функціонування держави за принципами верховенства закону, адже тільки чітко закріплені норми можна або виконувати або порушувати. Можливо такий погляд є дещо суперечливим, саме його аргументації - присвячена основна частина цієї роботи.

Крім того ця робота більшим чином спрямована на пошук саме такої відповіді, що допоможе встановити у державі стабільність, адже саме стабільність є найціннішою та найнеобхіднішою ознакою, без набуття якої подальший розвиток нашої держави - неможливий.

Основна частина

Чи можливе "верховенство закону" взагалі? Адже для того, щоб закон діяв, необхідно забезпечити його виконання. А коли його виконання доводиться забезпечувати, то цілком можливо, що вершити правосуддя буде не закон, а ті, хто забезпечує його виконання. А для того, щоб правоохоронці суворо дотримувалися законності, вони в свою чергу повинні повністю підкорятися не тільки силі закону, а й ще суворішій силі, яка сама собою може бути незаконною. Саме намагання забезпечити верховенство закону призводить до створення все могутніших потенційних тиранів.

Конституція визначає ухвали Конституційного Суду обов'язковими для виконання всіма, то як же можна чинити опір цьому Суду в ім'я дотримання Конституції? Одна можлива відповідь на це запитання така: право тлумачення -- це ще не право вносити поправки. Таким чином, якщо Конституційний Суд намагався внести поправки до Конституції під виглядом простого тлумачення її статей, то вірність конституційному порядку вимагатиме чинення опору таким рішенням Суду.

Можна сформулювати цю думку дещо по-іншому. Якщо ми скасуємо поліцію та суди для того, щоб залишити людей "не під ким, окрім Бога і Закону", ми тим самим відкриваємо шлях беззаконню. Але якщо ми надаємо поліції або судам чи їхнім зверхникам повне право забезпечення є певні тертя з правопорядком, як, зрозуміло, й з відсутністю правопорядку.

Єдиним принциповим способом усунення цієї суперечності, що внутрішньо притаманна ідеалу законності або верховенства закону, є надання найвищим правоохоронцям, які водночас цілком безсторонні і мудрі, прав, щоб вони безпомилково застосовували закони. Закон може мати верховенство, може цілком узгоджуватися з правопорядком тільки тоді, коли вершителі доль, ті, кому довірено відправляти правосуддя, мають непохитний намір і здатні слідувати тільки закону. Саме через побоювання відсутності порядку, держави впадають у спокусу сподівання на безпомилковість і непогрішність застосування верховенства права судовими органами. Вони довіряють всю свою правову систему одному "верховному" чи "конституційному" суду, який підпорядковується об'єктивним науковим юридичним знанням та мудрості тлумачення законів. Здається, що і тиранії, і беззаконня вдається уникнути завдяки безстороннім експертам, які беззастережно зобов'язують всіх інших безумовно підкоритися їхнім безпомилковим тлумаченням закону, на основі верховенства права. Надавати абсолютної законної влади будь-якому одному вищому суду - це означає помилятися, причому тоді, коли у всьому світі, самі судді все менше й менше дотримуються думки, що право є наукою, а не політикою. Всевладні політики -- це можливі майбутні тирани. Проте альтернативою монізму (відсутність плюралізму) не має бути беззаконня. Такою альтернативою може бути правовий плюралізм. Право офіційного тлумачення закону не слід зосереджувати в одному місці або ж відміняти повністю -- його можна розподілити або ж збалансувати. Скажімо, у багатьох країнах є не один апеляційний суд найвищої інстанції, а кілька. Як буде показано далі, у деяких правових системах світу існують цей та інші цілком прийнятні компроміси. Ті держави, де розробляються нові конституції або вдосконалюються старі, не повинні відчувати, що є тільки один шлях -- надання необмеженого права тлумачення законів одному суду чи іншій подібній інституції.

Існує два теоретично можливих правових способи обмеження повноваження будь-якого вищого суду: принцип "розподілу повноважень" не дозволяє суду переглядати тлумачення закону певними іншими органами, тоді як принцип "стримувань і противаг" дозволяє певним органам, за якими здійснює нагляд суд, самим здійснювати "зустрічний" перегляд рішень цього суду. Обидва підходи або ж певне поєднання цих підходів передбачає компромісне вирішення, що зменшує ймовірність тиранії і водночас дозволяє запобігти неприйнятного ризику виникнення безладу.

Чому краще підкорятися законам та діяти за умови його верховенства? На думку відразу спадає щонайменше чотири причини. По-перше, без верховенства закону не може бути верховенства "вищого закону" (права). Ті, що визнають непозитивне природне право, що існує "до держави" і вимагає поваги до основних прав людини, обов'язково підтримують ідеал "верховенства закону". Треба відзначити, що тиран, не обмежений законом і не поважає прав людини, але чи поважає він право? По-друге, без верховенства закону не може бути демократії та й навіть істотних елементів демократії. У будь-якому, за винятком зовсім вже надзвичайно малого, політичному організмі не можна вирішувати кожну окрему суперечку більшістю голосів. Тільки тоді, коли більшість людей може встановити загальні правила, які будуть правильно застосовуватися поліцією та судами в кожному окремому випадку, з'являється надія на те, що народ може вдало урядувати. Як і у випадку вищого закону, верховенство закону необхідно для права народу, хоча знову ж таки його зовсім недостатньо, тому що недемократичні диктатори здатні нав'язати свою волю через конституцію та законодавчі акти.

По-третє, верховенство закону забезпечує приватну особисту та економічну свободи. Заздалегідь визначаючи те, як державні службовці боротимуться із злочинами та вирішувати цивільні суперечки, принцип верховенства закону дозволяє людині планувати своє життя та капітальні витрати. Навіть недемократичний режим, який зневажає основні права людини, гарантує певну ступінь приватності і намагається дотримуватися своїх власних раніше встановлених норм, не змінюючи їх заднім числом. По-четверте, верховенство закону надає легітимності уряду і таким чином сприяє його стабільності. Вищезазначені цінності (права людини, демократія та особисті свободи) є головною причиною того, що люди готові толерантно ставитися до того, що ними керують, і навіть виступати за це. Уряд, який зневажає верховенство права, підриває не тільки ці три групи цінностей, а й своє власне існування. Збереження держави є ще однією причиною необхідності дотримуватися верховенства закону, а не покладатися на розум політичних лідерів.

Оскільки ми дуже зацікавлені у верховенстві закону, ми хочемо, щоб він адекватно й ефективно застосовувався, а його дотримання належним чином забезпечувалося. Приватні особи можуть через помилку або із злим умислом не завжди дотримуватися закону, якщо ніхто не буде стежити за дотриманням ними закону. Подібним же чином президент або законодавець, незважаючи на свою клятву поважати конституцію, може, переймаючись певною політичною метою, неправильно витлумачити або й зігнорувати цей правовий документ. Зазвичай, суди мають функцію забезпечення того, аби такі особи все ж таки підкорялися закону, скажімо, через застосування права переглядати та відміняти законодавчі акти або вибіркового проголошення їх неконституційними. А через те, що самі суди можуть умисно чи випадково помилково тлумачити закон, їхні ухвали часто розглядаються та переглядаються вищим судом, а ухвали останнього -- ще вищим, і так аж до верховного суду, чиє тлумачення є остаточним.

Для того, щоб забезпечити однаковість результатів і не розглядати суду, доцільним видається встановити тлумачення закону цією найвищою інстанцією остаточним не тільки стосовно сторін у конкретному процесі, а й стосовно всієї правової системи. Цього можна досягти або через застосування сильного ("горизонтального") варіанту stare decisis ("зобов'язуючого прецеденту"), згідно з яким немає сенсу знову слухати старі справи, тому що найвищий суд ніколи не визнає своїх помилок і ніколи не змінює свого рішення, або ж через юридично зобов'язуючї винятком самого суду, повинні дотримуватися тлумачень закону, зроблених найвищим судом, а не своїх власних уявлень та розумінь закону. Останнє можна назвати слабким (або "вертикальним") варіантом stare decisis. У Сполучених Штатах Америки Верховний суд проголосив цей принцип лише 1958 року, коли було чітко зафіксовано, що його тлумачення Конституції є законом країни. В Україні майже такий самий результат досягається конституційною нормою, згідно з якою Конституційний суд "здійснює офіційне тлумачення Конституції України та законів України" і таке тлумачення "є обов'язковим до виконання на всій території України, остаточним і оскарженню не підлягає".

Хоч у щойно згаданому правовому контексті це може видаватися доречним, саме поняття "тлумачення, обов'язкового до виконання" є досить-таки дивним. Скажімо, у літературному контексті воно б видавалося зовсім недоречним чи й безглуздим. У відкритому суспільстві всі були б обурені проголошенням офіційного, зобов'язуючого тлумачення, скажімо, Шекспіра, незалежно від того, як високо там цінується чесність та мудрість тлумача. А причина тут досить проста. Сама ідея тлумачення включає поняття повідомлення і заразом поняття вірності тому, про що повідомляється. Хоч ми знаємо, що будь-яке тлумачення або повідомлення містить певним чином дібрані відомості і аналізує сприйняття сенсу, саме елемент вірності першоджерелу робить відмінним тлумачення від оригінального твору, першоджерела. Інакше кажучи, тлумачення цінне не тим, чим воно є, а насамперед тим, що цінним є те, що тлумачиться. Тлумачення -- це вторинна інформація, до якої ми звертаємося, коли не в змозі адекватно зрозуміти першоджерело. Але якраз тому, що для нас важливе першоджерело, для нас є важливим й виправлення помилок у вторинному тексті, якщо ми маємо засоби і можливість зробити це. Отже, робити вторинний текст, вторинне джерело інформації юридично зобов'язуючим -- це означає заявити, що для нас уже не є важливим точне й адекватне розуміння першоджерел, у нашому прикладі, власне самих творів Шекспіра. Але ж, згадаємо, що вторинний текст цінний тільки тим, що важливим для нас є першоджерело. Отже, немає жодного сенсу у "зобов'язуючому тлумаченні". Якщо зобов`язуюче тлумачення закону є необхідним для громадського порядку, то таким воно стало все-таки відносно недавно. Власне кажучи, в історії європейського (за винятком англійського) права неодноразово відкидалася ідея про те, що ті, хто застосовують закон, повинні намагатися слідувати чиємусь тлумаченню закону, а не самому закону. Простіше кажучи, в Європі вже давно добре зрозуміли, що суди можуть помилятися у своїх тлумаченнях законів та інших правових документів. Але згідно з досить дивною доктриною "зобов'язуючого тлумачення" подібні міркування такі ж безглузді, як, скажімо, заяви про те, що законодавчі акти парламенту є хибними. Юридично зобов'язуюче тлумачення -- це вторинне джерело, вторинний текст, що перетворюється на першоджерело. Це сам закон. А тому він не може бути помилковим.

Можна поки що стисло викласти цей аргумент так. Верховенство права -- значний і цінний ідеал. Для того, щоб забезпечити першу частину цього ідеалу -- "верховенство", для того, щоб зробити так, аби закон був понад усе, доцільним на перший погляд видається повністю довірити забезпечення законності якомусь найвищому суду. Але якщо таку довіру не буде виправдано, то виникає досить загрозлива можливість врядування без закону, тобто судовий деспотизм. І в Європі, і в Америці робляться досить-таки надзвичайні зусилля уникнути такого наслідку, залишаючи можливість юридичного протесту, юридичної незгоди з тлумаченням закону. Але якщо вивищення "верховенства" над "законом" приховує в собі загрозу, то чи не ймовірна також загроза вивищення "закону" над "верховенством"? Якщо вірність громадян керівникам дозволяє уникати безладдя ціною можливої тиранії, то вірність громадян закону дозволяє уникати тиранії ціною можливого безладдя. Що, скажімо, буде, якщо раптом велика кількість німців-радикалів дійдуть висновку, що чинний законний режим є взагалі неконституційним?

Страницы: 1, 2, 3, 4