Теорія і методологія дослідження управління

Реферат на тему

Теорія і методологія дослідження управління

Важливою складовою теорії є поняття, в яких зосереджено наше наукове знання про природу і сутність явища, відображені характерні закономірності й зв'язки. Поняття - це форма наукового мислення, форма пізнання реальної дійсності. Через систему понять виражається зміст теорії. Без чітких, науково обґрунтованих понять немає і не може бути наукової теорії. У цій системі виділяються категорії, що є максимально широкими, фундаментальними поняттями, що концентрують знання про найсуттєвіші сторони і властивості об'єкта, який досліджується, його закономірні зв'язки і відносини. Поняття не можуть бути раз і назавжди дані, вони постійно розвиваються, вдосконалюються при заглибленні у пізнання дійсності. Тільки оволодівши науковими поняттями, дослідник може науково осмислити процеси реальної дійсності, зрозуміти тенденції, перспективи їхнього розвитку. Серед управлінських понять і категорій є такі, які генетично походять з інших галузей знань, особливо філософії, кібернетики, психології, соціології, етики, моралі тощо.

При цьому важливо враховувати зауваження Гегеля, що «та дефініція, з якої якась наука починає абсолютно з самого початку, не може містити нічого іншого, крім певного коректного вираження того, що як відоме і загальновизнане уявляють собі як предмет і мету цієї науки». Природа поняття гнучка, весь час у русі, синтезується у більш глибокі і змістовні поняття.

Для понятійного апарату, дефініцій теорії управління характерні нечіткість, невизначеність, надмірна дискусійність, що негативно впливає на розвиток науки і суспільної практики (вище наводився приклад щодо визначення поняття «державне управління»). Хоча ми й усвідомлюємо, що поняття має відносний характер і будь-яке визначення віддзеркалює предмет не повністю, частково, однобічно, однак це не применшує значення наукової теорії, створення якої є не самоціллю, а методологічною основою практичної діяльності людей, її визначення не надумані, а детерміновані життям, практикою.

Ідеальне є матеріальним, пересадженим у людську голову і перетвореним у ній. Йдеться про конкретні реалії, й процес пізнання рухається від абстрактного, однобічного до конкретного, до внутрішньої єдності наших знань про той чи інший предмет. «Хто мислить абстрактно?» - запитав Гегель сам у себе і відповів: «Неосвічена людина. Той, хто мислить абстрактно, не може і не хоче помітити взаємозв'язок різноманітних аспектів предмета, що розглядається; конкретність об'єктивної реальності не лежить на поверхні, а є результатом багатоетапного аналізу і наступного синтезу, вона є синтезом багатьох визначень і у підсумку є єдністю різноманітного. Таким є науковий шлях пізнання явищ і процесів об'єктивної дійсності».

Об'єктивність пізнання є одним із наріжних положень філософії Гегеля. «Оскільки думка прагне скласти собі поняття про речі, то це поняття, а отже, і його безпосередні форми - думка і висновок не можуть складатися з визначень і відносин, що чужі зовнішнім речам». Хоча Гегель у поняття об'єктивності думки вкладав ідеалістичний зміст, сама ідея про об'єктивність логічних форм мислення є, безперечно, правильною.

Отже, наукова теорія, у тому числі управління, узагальнює, синтезує в концентрованому, узагальненому вигляді практичну (виробничу) діяльність людей як процес перетворення матеріального в ідеальне, тобто сутність і зміст теорії розкривається через процес пізнання. Оцінюючи ту чи іншу теорію (як предмет нашого дослідження - теорію державного управління), потрібно визначати, наскільки ефективно вона виконує властиві їй основні функції - гносеологічну, прогностичну, аксіологічну.

Сама по собі наукова теорія не реалізується, вона є тільки науковою методологічною основою практичної діяльності людей, що повинні бути озброєні теоретичними знаннями і водночас мати найновіші практичні навички, вміти поєднувати теорію з практикою. При цьому теоретичне узагальнення практичної діяльності у свою чергу збагачує і розвиває теорію. Всіх цих компонентів, якостей як в умовах ринкових відносин потрібна нова концепція управління, котра виходила б з об'єктивних законів ринку, враховувала специфічні умови становлення Української держави. Йдеться про створення власної науки управління, яка вивчала б внутрішні закономірності управлінської діяльності перехідного періоду й подальшого розвитку українського суспільства.

Наука управління покликана передусім досліджувати систему соціального управління, природу та зміст його функцій, форми і методи управлінської діяльності, взаємозв'язок між ними, організацію управлінської праці у різних сферах. Сам процес управління як реальна дійсність не входить до системи науки, а є об'єктом наукового пізнання, що відображається у свідомості дослідника у формі його теоретичної моделі з відповідними теоріями, науковими законами розвитку, ідеями, що і утворюють систему наукового знання. Лише у системі знань ми можемо отримати уявлення про реальний предмет. «Предмет, - писав Гегель, - без мислення і пізнання є певне уявлення або навіть лише назва; лише у визначеннях мислення і поняття він є тим, що він є». Сутність не сприймається людиною безпосередньо, а віддзеркалюється у свідомості в процесі пізнання, створення системи теоретичного знання, «...а коли б форма прояву і суть речей безпосередньо збігалися, - писав К. Маркс, - то будь-яка наука була б зайвою...».

Дослідження науки управління повинні мати чітко виражену мету і спрямованість - максимально сприяти досягненню найоптимальніших результатів у організуючій діяльності управління. Ця мета, власне, і визначає об'єкт і предмет, комплексний характер знань науки управління як творчого результату синтезування досягнень низки суспільних і природничих наук. Комплексний характер знань науки управління не позбавляє ЇЇ самостійності й певної відокремленості у загальній системі наук (вона має власний предмет дослідження, зміст та методи). Це лише підтверджує ту обставину, що постійно зростаюча складність соціального управління та його організуюча роль у житті сучасного суспільства об'єктивно вимагають розвитку та вдосконалення спеціальної галузі знань про управління - науки управління.

Наука управління - це організаційна наука, яка вивчає організаційний аспект управління. Всі ЇЇ зусилля і творчі пошуки, спрямовані на упорядкування взаємозв'язків керуючих і керованих систем, тобто на організацію складних процесів управлінської діяльності в усіх сферах соціального життя країни та її окремих територіальних одиниць. При цьому організація управлінських процесів включає системний (побудова систем) і функціональний (динаміка систем) аспекти управління. Вказуючи на організаційний характер науки управління, не слід забувати, що вона водночас є і політичною (організаційно-політичною) наукою.

Функціонування держави, а отже, і державного апарату неможливе без організуючої ролі права.

Право - найважливіший регулятор управлінської діяльності незалежно від того, в якій конкретній сфері вона здійснюється. Без його регулятивної і формалізуючої функції неможливо чітко і функціонально організувати управління складними соціальними процесами, сконцентрувати організуючу діяльність державного апарату, усіх його складових частин і структурних підрозділів. При цьому правові відносини у сфері управління складаються як відносини иторинного порядку, тобто зумовлені завданнями досягнення оптимальних результатів господарської і соціально-культурної діяльності.

Зв'язок науки управління із системою правових наук, насамперед з наукою адміністративного права, виявляється у трьох основних напрямах. По-перше, наука управління широко використовує досягнення юридичної науки, будує на цій основі висновки і практичні пропозиції. По-друге, висновки і практичні пропозиції науки управління, пов'язані з удосконаленням системи управління, її функцій, форм і методів управлінської діяльності, а також організації управлінської праці, у свою чергу, використовує юридична наука. По-третє, наука управління безпосередньо включає до свого арсеналу деякі правові проблеми, які стають спеціально-правовими проблемами цієї науки.

Правовою проблемою науки управління не є вся сфера правової регламентації і діяльності державних органів. Ця проблема має численні суто юридичні аспекти, що становлять предмет вивчення правових наук (питання законодавчої техніки, специфіка структури правових норм, їх тлумачення й застосування, гарантії реалізації та ін.). Водночас вона включає і питання, вивчення яких можна і необхідно віднести до науки управління: критерії обгрунтованості розподілу управлінських функцій у системі державного управління; визначення меж і ефективності правового регулювання у сфері організації державного управління; доцільність правового закріплення системи органів державного управління, її складу, конкретної структури і зв'язків із середовищем (передусім із системою керованих органів); встановлення порядку прийняття управлінських рішень, визначення формальних (нормативних) критеріїв обґрунтованості й ефективності даних рішень; закріплення чіткої системи моральної і матеріальної зацікавленості в ефективності управлінської діяльності на всіх рівнях її здійснення, встановлення відповідальності за прийняття необгрунтованих або помилкових рішень.

Наука управління - комплексна наука. Терміном «наука управління» на сучасному рівні наукових знань можна користуватись як збірним поняттям. Вона дедалі активніше відчуває процес диференціації на загальнотеоретичну і низку галузевих управлінських наук.

Управління в різних сферах суспільного життя має свою специфіку. Вивчення управлінського процесу вимагає диференційованого підходу, є предметом спеціального наукового дослідження, що є об'єктивною засадою, більше того, потребою розвитку системи управлінських наук, кожна з яких вивчає управління в межах свого предмета пізнання. Такими є наука управління виробництвом, дослідною діяльністю, науки, що вивчають управління у духовній сфері тощо. Всі вони мають власний предмет, характерні особливості методів наукового дослідження, а разом повинні забезпечити вивчення управління як цілісного суспільного явища.

Серед управлінських наук особливе місце посідатиме узагальнююча управлінська наука. Вона покликана досліджувати загальні об'єктивні закономірності розвитку і функціонування соціального управління, його сутність, природу, принципи здійснення управлінської функції, тобто сформулювати загальну концепцію управління, без чого важко глибоко дослідити предмет пізнання конкретних управлінських наук. Це загальна теорія соціального управління - інтегральна система науково-теоретичних знань про управління як єдину соціальну функцію. Немає іншої науки, до предмета дослідження якої входило б пізнання загальних, найсуттєвіших закономірностей здійснення цієї функції як цілісної системи. Вона виробляє загальнотеоретичні поняття й категорії соціального управління. При цьому слід зауважити, що будь-яка теорія, як би всебічно і глибоко не досліджувала дійсність, не може вичерпно й остаточно осмислити весь складний і суперечливий спектр властивостей, зв'язків і відносин, що постійно знаходяться у розвитку. Відомо, що матеріальний світ у своєму розвитку невичерпний, а тому його пізнання також невичерпне.

Предметом теорії соціального управління є загальні, найістотніші закономірності соціального управління як єдиного, цілісного суспільного явища, тобто закономірності, що випливають із суті управління як соціальної функції, притаманної всім історичним стадіям розвитку суспільства, а також найважливіші закономірності, зумовлені природою соціальної організації. Якщо фундаментальні закони теорії є загальними, то таку теорію слід назвати загальною.

Як відомо, кожному типу соціальної організації, кожному конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, специфічні процеси, форми і методи управління. Отже, теорія соціального управління досліджує загальні закономірності й найістотніші, специфічні закономірності, характерні для конкретних типів соціальної організації. При цьому вони вивчаються в діалектичній єдності як відображення реальної дійсності. Отже, теорія не звичайна сукупність знань про предмет, а чітко організована, органічно об'єднана система знань.

За своїм змістом предмет дослідження не залишається незмінним. Зміна предмета теорії відбувається разом із змінами системи знань про об'єкт дослідження. При визначенні предмета теорії необхідно враховувати рівень розвитку управління як суспільного явища і зміни системи знань про нього. Тобто не може бути раз і назавжди даного визначення предмета дослідження, воно потребує постійного уточнення з урахуванням специфіки суспільного розвитку і стану наукових знань. Наведене визначення предмета дослідження загальної теорії соціального управління, яке дається на незавершеній стадії диференціації управлінських наук, коли вони далеко не повністю викристалізувалися, є першим і значною мірою зумовлює напрям подальших досліджень.

Теорія соціального управління як загальнотеоретична наука, що синтезує наукові знання, вивчає управління як соціальне явище і не має прикладного характеру. Вона не претендує на розробку всього розмаїття функцій управління. Цими питаннями мають займатися часткові управлінські науки, що становлять єдиний науковий комплекс проблем управління.

І чим глибше пізнаватиметься природа управління, чим складнішим і специфічнішим буде процес управління у різних соціальних сферах, у суспільній діяльності людини, чим настійніше висуватиме суспільна практика вимоги удосконалення управління, тим інтенсивніше диференціюватимуться і розвиватимуться згадані часткові науки.

Страницы: 1, 2