Політиками ще під час Кримської війни зазначалося, що: “Існуючий в країні зсув законодавчої, виконавчої і судової влади сприяє розвитку бюрократизму. Нам, російським, потрібно виховати в собі почуття поваги до закону, тому що ми звикли прибігати до темних і негласних шляхів повз відкритих і законних, коли хочемо покінчити спірну справу легко і просто. Ми збилися зі стовпової дороги законності і заблудилися по путівцях. Нас потрібно відтіля вивести, а для цього потрібно відлучити від дверей таємну поліцію і губернаторів, і зазначити на відкриті двері судових місць”.

По силі і різкості виділялася думка А.М. Унковського - лідера тверського дворянства, що служив довгий час суддею і знав правосуддям “зсередини”. “Суд у нас не значить нічого, адміністрація тримає усю владу і віддає чиновників під суд тоді, коли це буде завгодно їхнім начальникам. Тому адміністрація наша подає цілу систему зловживання, зведену на ступінь державного устрою. При цій системі ніде немає права і панує одне низьке, неприборкане свавілля, що шанує тільки гроші і суспільне становище”.

Як видно кризовий стан російської влади в цілому і судової зокрема став беззаперечним. Це стало необхідною складовою усвідомлення неминучості реформ в державі. Ще під час війни Оболенським зазначалося “Наприкінці Кримської кампанії відчувалась неминучість суттєвих реформ”. [7, с. 345-347]

Ще у 1856 р. Олександр ІІ офіційно заявив, що реформи потрібно проводити “зверху, ніж дочекатися, коли їх почнуть проводити знизу”. [6, с. 130]

У жовтні 1861 р. за згодою Олександра ІІ була створена комісія, до складу якої увійшов С. Зарудний та багато інших знаних юристів тієї епохи. Результатом роботи цієї комісії стали „Основні положення реформи судової частини в Росії”, які 29 вересня 1862 р. були передані імператору для опублікування. В цих положеннях уперше фіксувалися такі нові інститути і принципи, як відділення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури, принцип змагальності. На підставі даних положень були підготовлені Статут кримінального судочинства і Устав про покарання, що накладаються мировими суддями, які були затвердженні імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 р.

Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С. Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г. Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль ... борця за основи судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні. З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіх подальших фазах даної справи...».

При підготовці судової реформи 1864 р. в Державній раді підкреслювалося, що “...при об'єднанні адміністрації і суду в одних руках немає впевненості в тому, що кожна із двох влад, адміністративна і судова, буде триматись в її природних межах. З цих причин рішення адміністративної влади по справах судових завжди викликає до себе недовіру, і яке б покарання потім не призначалось, воно сприймається як свавілля влади і збуджує до незадоволення”.

Також при підготовці судової реформи ставились такі завдання:

1. Розділити суди, адміністрацію і поліцію;

2. Визначити відповідальність всіх і кожного перед судом;

3. Ввести гласність кримінального і цивільного судочинства;

4. Запровадити суд присяжних і інститут адвокатури.

Суттєвий вплив на проекти судової реформи робило підготовка скасування кріпосного права. Губернські дворянські комітети, організовані для з'ясовування побажань дворянства про скасування фортечної залежності, у 1858 р. подали свої пропозиції. Їх «постійно й уважно читав Олександр II» - писав А.В. Головін. [1, с.158]

Судова реформа, проведена на підставі затверджених Олександром ІІ 20 листопада 1864 р., після розгляду в Державній раді цар затвердив для запровадження 4 акти, які юридично оформили проведення судової реформи:

1) про заснування судових установлень (“Заснування судових установлень”);

2) статут кримінального судочинства (“Устав кримінального судочинства”);

3) статут цивільного судочинства (“Устав цивільного судочинства”);

4) статут про покарання, що накладались мировими суддями (“Устав про покарання, що накладаються мировими суддями”).

В цих документах проголошувалось відокремлення суду від адміністрації, яке забезпечувалось незамінністю суддів та судових слідчих; створення всестанових судових органів; рівність всіх перед судом; засновувався суд присяжних; встановлювались виборність мирових суддів, прокурорський нагляд за законністю судочинства. Це була одна з найпослідовніших реформ 2 половини ХІХ ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.).

Внаслідок використання європейської судової практики система судів, яку вводили судові статути від 20 листопада 1864 р., виглядала таким чином. Суди поділялися на дві категорії - з обраними та призначуваними суддями. Відповідно до статуту про заснування судових установлень судова влада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів, окружним судам, судовим палатам і Сенату (верховний касаційний суд).

Також судові статути передбачали створення позастанових установ двох типів - загальних та мирових судів.

Мировий суд став найчисленнішою судовою установою. Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Останні вирішувались мировими суддями одноосібно у порядку скороченого судочинства. [2, с.122-123]

Першою інстанцією мирових судів був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу та середню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери. Чинність мирового судді поширювалася на округ, який складався із кількох дільниць у повіті або місті, а до його компетенції належали кримінальні та цивільні порушення, грошовий еквівалент яких становив розмір штрафу: від 300 до 500 руб. Дільничні та почесні мирові судді повіту збиралися на сесії, які отримали назву з'їздів мирових суддів і на яких розглядалися апеляції на рішення мирових суддів, якщо і апеляція не влаштовувала вирок можна було оскаржити в касаційному порядку в Сенаті.

Система загальних судів складалася з окружних судів та судових палат. Першою інстанцією був окружний суд. Як правило, судовий округ співпадав з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ - як кримінальних, так і цивільних. Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, його товариша (заступника) і членів суду.

Кримінальні справи розглядалися трьома суддями. Попереднє слідство здійснювали судові слідчі. Кримінальні справи, по яких підсудним загрожували покарання, пов'язані з позбавленням або обмеженням громадських прав, розглядалися за участю присяжних засідателів. Судовим засіданням керував голова колегії коронних суддів (судових чиновників), який після закінчення судових дебатів робив висновок та звертався із питанням до присяжних. Останні збиралися в спеціальній кімнаті та виносили свій вердикт щодо винуватості підсудного, причому їхнє рішення не залежало від думки коронних суддів. Вироки суду, винесені за участю присяжних засідателів, не підлягали апеляції, могли бути оскаржені лише до Сенату в касаційному порядку за ознакою порушення процесуального закону.

Судова палата засновувалася в окрузі, що об'єднував декілька губерній або областей (по особливому розкладу). Вона ділилася на департаменти, що складалися з голови і членів департаменту. Для завідування судовою частиною в Сенаті були збережені в якості верховного касаційного суду касаційні департаменти по карних і цивільних справах. Судова палата розглядала всі кримінальні та цивільні справи (за винятком кримінальних справ, що вирішувалися в окружних судах за участю присяжних) кожна з яких керувала діяльністю 8-10 окружних судів. Судових палат в Україні було 3 (Київська, Харківська, Одеська), які складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Разом з тим, судова палата як перша інстанція розглядала справи щодо обвинувачення в злочинах державних, посадових та деяких інших осіб. Суд відбувався за участю губернського та одного з повітових лідерів дворянства, міського голови губернського міста і одного з волосних старшин (за жеребом). Станові представники засідали в одній колегії з коронними суддями, що фактично зводило роль перших нанівець.

Першою судовою палатою, заснованою в українських губерніях на основі судових статутів 1864 року, була Харківська (листопад 1867 р.), діяльність якої поширювалася на однойменну, Курську, Орловську і Воронізьку губернії. Її очолив барон Микола Єгорович Торнау (1812-1882), найбільш типовий чиновник тогочасної бюрократичної системи, виходець з остзейських губерній, лютеранського віросповідання, який не мав ні землі, ні кріпаків. Цим, як і іншими призначеннями, уряд відпрацьовував технологію конструювання імперської еліти, здатної протидіяти старій практиці, коли суди очолювали місцеві дворяни, пов'язані між собою етнічно-корпоративною приналежністю.

Невдовзі - 30 червня 1868 р. - було засновано Одеську судову палату, яка обслуговувала Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Подільську губернії та Бессарабську область. Як бачимо, судова сітка не збігалася з адміністративною, і розмежування адміністративно-територіального та судово-територіального поділу також було однією з гарантій незалежності судової влади від виконавчої.

Київська судова палата, що відкривалася на основі судових статутів 1864 р. у складі однойменної, Волинської, Чернігівської та Могильовської губерній, засновувалась, найпізніше, - 29 червня 1880 р. Її головою був призначений дійсний статський радник І. І. Мечников, який раніше очолював Пензенський окружний суд та служив прокурором Харківської судової палати.

Найвищою судовою інстанцією став Сенат, в якому були створені касаційні департаменти. Крім того, при Сенаті в 1877 р. було засновано Особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ. Також справи стосовно вищих чиновників могли розглядатися в Вищому кримінальному суді, склад якого обирався імператором на кожне слухання. Фактично він перетворився в єдиний у країні касаційний суд. Основна відмінність касаційного порядку оскарження судових рішень і вироків від апеляційного порядку оскарження в Росії полягала в тому, що поводом для касації були процесуальні

У своїй діяльності суди керувалися 3 актами: уставом про покарання, що накладаються мировими суддями, устав кримінального судочинства, устав цивільного судочинства

“Устав про покарання, що накладаються мировими суддями” являвся кодексом, у який були виділені з “Укладення про покарання карних і виправних” менше серйозні злочини (проступки), підвідомчі мировим суддям. Статут складався з 13 глав. Перша глава містила загальні положення і перелік покарань за злочини, передбачені статутами. Глави 2-9 були присвячені дрібним злочинам проти суспільного і політичного ладу, проступкам проти порядку управління і т.д. У главах 10-13 говорилося про проступки проти особистої безпеки, проти сімейної честі і т.д. [10, с.189-191]

“Устав кримінального судочинства” визначав компетенцію судових органів по розгляду кримінальних справ, загальні положення, порядок виробництва у мирових установленнях, порядок виробництва в загальних судових місцях, вилучення з загального порядку карного судочинства.

Основними стадіями в карному процесі, відповідно до Статуту, були: попереднє розслідування, передання суду, підготовчі розпорядження до суду, розгляд справи, виконання вироку. Розрізнялися такі вироки: остаточні (який підлягали перегляду тільки в касаційному порядку, тобто не по суті, а лише по питанню про їхню законність або незаконність) і неостаточні (що допускали можливість перегляду справи по суті, тобто в порядку апеляції).

“Устав цивільного судочинства” розрізняв судочинство цивільних справ у мирових і судово-адміністративних установленнях (у суді земських начальників і повітових з'їздів) і судочинство в загальних судових місцях. У Статуті, що відбив основні принципи буржуазного права, найбільш послідовно здійснені початки змагальності, сторони в ньому повинні були забезпечувати докази. Нижчою інстанцією був окружний суд, апеляційною - судова палата. Слухання справи відбувалося у відкритому судовому засіданні. Судові статути ввели суд присяжних і інститут судових слідчих, була реорганізована прокуратура, заснована адвокатура і проголошені такі буржуазно-демократичні принципи судочинства, як гласність, усність, змагальність. Деякі судові органи (мирова юстиція) стали виборними, була створена більш чітка система судових інстанцій. Проте судові статути зберегли значною мірою риси феодалізму. Селянство і національні меншини (“інородці”) по маловажних карних і цивільних справах позивалися в особливих судах, головним чином на основі феодальних звичаїв; існували особливі суди для духівництва; склад судових працівників був в основному із середовища дворянства.

Страницы: 1, 2, 3