Іншими словами, неповнолітнього підозрюваного можна затримати лише в разі вчинення ним злочину середньої тяжкості й особливо тяжкого злочину [6, 148].

Відповідно до ст. 106 КПКУ, орган дізнання має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, а згідно зі ст. 155 КПКУ при вирішенні питання про взяття під варту цей запобіжний захід застосовується до неповнолітнього в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки.

3. При провадженні справ про злочини неповнолітніх присутність захисника (при допиті) неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого у вчиненні злочину у віці до 18 років є обов'язковою.

Захисник бере участь у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а якщо неповнолітнього затримано до пред'явлення обвинувачення - з моменту оголошення протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Порушення вимог ст. 45 КПКУ про допуск у справу захисника є істотним порушенням кримінально-процесуального закону, а тому при таких порушеннях кримінальну справу може бути повернуто на додаткове розслідування.

4. Пред'явлення неповнолітньому обвинувачення і його допит передбачено главою 12 і ст. 438 КПКУ. їх проводить слідчий, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Орган дізнання щодо неповнолітнього не має права виносити постанову про притягнення як обвинуваченого.

Неповнолітній обвинувачений викликається до слідчого, прокурора чи до суду, як правило, через його батьків або інших законних представників. Інший порядок виклику допускається лише у разі, якщо це обумовлюється обставинами справи. Якщо неповнолітній перебуває під вартою, він викликається через адміністрацію місця попереднього ув'язнення [7, 437].

Для забезпечення права неповнолітнього на захист ч. 2 ст. 438 КПКУ передбачено, що коли неповнолітній не досяг 16 років або якщо його визнано розумово відсталим, при пред'явленні йому обвинувачення та його допиті, за розсудом слідчого, прокурора, за клопотанням захисника можуть бути присутні педагог або лікар, батьки чи інші законні представники неповнолітнього, якщо один із батьків визнаний законним представником.

Слід мати на увазі, що їх присутність при пред'явленні обвинувачення не є обов'язковою. Питання про цих осіб вирішує слідчий або прокурор з урахуванням того, чи сприятиме ця участь одержанню від обвинуваченого повних і правдивих показань.

Допит осіб, що не досягли повноліття, має провадитися в судовому засіданні у повній відповідності з вимогами чинного законодавства. Кожен з учасників судового розгляду повинен враховувати психологічні особливості формування показань дітей та підлітків.

5. За наявності підстав до неповнолітнього обвинуваченого можуть застосовуватися запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПКУ.

Наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу повинна вирішуватися у кожному конкретному випадку слідчим, прокурором чи суддею. При цьому беруться до уваги й обставини, передбачені ст. 150 КПКУ: наявність чи відсутність постійного місця проживання, дані про можливість неповнолітнього схилити свідків чи потерпілих до дачі неправдивих показань, підтримувати зв'язок з антигромадськими, злочинними елементами, а також вчинити новий злочин.

До неповнолітнього обвинуваченого можуть бути застосовані й інші запобіжні заходи. Наприклад, віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. При застосуванні цих заходів слідчий повинен переконатися, що батьки або особи, які їх замінюють, один із них, адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку та явку неповнолітнього до слідчого, прокурора і в суд [8, 179].

При цьому передати неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють (опікуну, піклувальнику) можливо за їх клопотанням або з ініціативи слідчого чи прокурора, обов'язково за їх згодою, якщо є достатня інформація про належну поведінку цих осіб, їх стан здоров'я, моральний стан і можливість забезпечити належну поведінку.

При порушенні цього зобов'язання до батьків, опікунів і піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у порядку, передбаченому статтями 153 і 436 КПКУ.

6. Пред'явлення матеріалів справи для ознайомлення неповнолітньому обвинуваченому по закінченні досудового слідства проводиться за правилами, передбаченими статями 218-222 КПКУ, з обов'язковою участю захисника.

При оголошенні неповнолітньому обвинуваченому про закінчення слідства і пред'явленні йому матеріалів справи з дозволу слідчого може бути присутній його законний представник [9, 192].

б) судове слідство.

Порядок закриття кримінальних справ щодо неповнолітніх, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність і які досягли такого віку, але до них можливо застосування інших заходів виховного характеру, регулюється нормами КПКУ.

Наприклад, якщо неповнолітній не досяг одинадцяти років і вчинив суспільно небезпечне діяння, то відповідно до п. 5 ст. 6 КПКУ він не може нести відповідальності за вчинене. Якщо в такому випадку кримінальну справу вже порушено, вона підлягає закриттю на цій підставі, а якщо не порушено, то слідчий повинен винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки особа не досягла 11-річного віку.

Про закриття справи на підставі п. 5 ст. 6 КПКУ слідчий повідомляє прокурора. Попри те, що ч. 4 ст. 73 КПКУ передбачає, що слідчий повідомляє прокурора про закриття справи, ч. 3 ст. 214 КПКУ вимагає від слідчого надіслати прокурору копію постанови про закриття справи, що додається до наглядового провадження.

Відповідно до ст. 105 ККУ неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання [10, 105]. На основі рішення суду до неповнолітнього можуть бути застосовані такі примусові заходи виховного характеру, причому кілька одночасно:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, на строк, що не перевищує трьох років.

Суд також може визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя [11, 445].

4. Відновне правосуддя стосовно неповнолітніх.

При обговоренні проблем відновного правосуддя перш за все постає питання: у зв'язку з чим і з яких причин виникла проблема обговорення і подальшого впровадження в нашу практику відновного правосуддя? Це не дозвільне питання. Йдеться не про те, щоб запровадити в наше законодавство і практику найбільш прогресивні й гуманні методи поводження з правопорушниками. Проблема тут складніша і глибша.

На жаль, доводиться констатувати, що в теорії і практиці досі застосовуються традиційні для радянської теорії права юридичні поняття і категорії. Хоча ми розуміємо, що сьогодні в нових умовах існування нашої держави й суспільства всі ці поняття і категорії потребують переосмислення [12, 32].

Адже одним з основних критеріїв оцінки ефективності організації і функціонування держави, окремих його владних структур, у тому числі і правосуддя, є не кількість ухвалених юридичних рішень, законів, а, перш за все, ступінь задоволення суспільних потреб та інтересів, інтересів окремих людей.

Найбільш істотні ознаки держави радянські вчені-теоретики вбачали у владі, загальнодержавному інтересі та примусі. Всі ці ознаки і сьогодні вважаються істотними й першочерговими. Водночас чинна Конституція України, яка ґрунтується на вченні про природне право (статті 3, 21), і суспільний договір (преамбула) змушує нас зовсім інакше осмислювати феномен держави. Йдеться про заміну тези про ціннісний абсолютизм держави на тезу про необхідність обмеження держави, і лише тоді ми матимемо не просто державу, а правову державу європейського зразка.

Подібні стереотипи минулих теорій і уявлень можна подолати тільки на шляху затвердження нової, європейсько орієнтованої доктрини різно джерельного права. Характерними ознаками цього права є такі: по-перше, його норми права виникають з реальної практики людських взаємовідносин. Творцями договору є самі учасники цих взаємовідносин, а не зовнішнє для них джерело - воля державного законодавця. Учасники договору самі встановлюють (усно чи письмово) обов'язкові для себе норми поведінки. У випадку, якщо виникає конфлікт між ними, суд керується нормами цього договірного права; по-друге, норми різно джерельного права за своїм походженням є більш демократичними порівняно із законодавчим правом, оскільки їх створюють самі учасники життєвих відносин.

Ця теорія дозволяє інакше, ніж це має місце сьогодні, підійти до вирішення актуальних проблем українського державознавства і правознавства, народного суверенітету, безпосередньої демократії, розподілу влади, верховенства права, правової держави, громадянського суспільства, у тому числі й реформування правосуддя. Каральне правосуддя вичерпало себе, оскільки воно вже не лякає і не відновлює порушеної правопорушенням соціальної справедливості. На зміну каральному правосуддю могла б прийти кримінальна юстиція іншого типу - відновного правосуддя, яка вельми успішно застосовується в розвинених країнах (США, Великобританії, Голландії, Японії).

В цих країнах існують різні програми примирення жертв і кривдників, яких не поспішають перетворювати на злочинців і замикати у в'язниці, навіть якщо вони скоїли такі тяжкі злочини як, наприклад, пограбування, крадіжки зі зломом, спричинення каліцтв і навіть ненавмисні вбивства. Ці програми дозволяють організувати зустрічі сторін конфлікту, встановити між ними психологічний контакт, добитися від правопорушника усвідомлення своєї відповідальності за скоєне, а також реально відшкодувати потерпілому або його родичам заподіяну шкоду. Якщо кривдник дійсно розкаявся, тобто відшкодував збиток, вибачився перед потерпілим, продемонстрував готовність влитися в суспільство як його корисний член (влаштувався на роботу або добровільно служив свого часу в госпіталі, пройшов курс лікування від алкоголізму або наркоманії), його кримінальне переслідування припиняється прокурором або суддею. До речі, програми примирення жертв і кривдників на Заході успішно розвиваються ще й тому, що їх підтримує церква.

Реформування судової системи України припускає одночасно і реформування кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх, особливо стосовно тих, кому призначено покарання у вигляді позбавлення волі, що передбачає комплекс процедур для розгляду справ зі звинувачення дітей і підлітків у скоєнні злочину. На наш погляд, цей процес реформування має рухатися такими трьома основними напрямами: законодавче оформлення прав дітей (неповнолітніх і молодих людей), впровадження у практику відновного правосуддя і прояв політичної волі в цьому напрямі всіх рівнів влади [13, 34].

У зв'язку з економічною нестабільністю, зниженням рівня життя проблема поліпшення соціального становища дітей, що складають чверть населення України, набуває особливої соціальної значущості і залежить не тільки від сім'ї, шкільного або трудового колективу, а й від діяльності багатьох соціальних інститутів, які беруть участь у процесі соціалізації, виховання та навчання дітей і підлітків. У зв'язку з цим потребує активізації розробка економічних, соціальних та правових заходів, спрямованих на створення умов для успішного протікання процесу соціальної адаптації особливо неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі.

В Україні здійснюються заходи, спрямовані на скорочення злочинності неповнолітніх: дедалі більш широко втілюються в життя положення Конвенції ООН про права дитини та підсумкових документів Всесвітньої зустрічі на вищому рівні на користь дітей і підлітків 1990 р., до яких приєдналася наша держава; активізуються процеси поліпшення положення неповнолітніх за останні п'ять років - після підписання Президентом України ряду указів («Про Національну програму «Діти України»», «Про затвердження Комплексних заходів по профілактиці бездоглядності і правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві»), а також у ході реалізації інших заходів у сфері охорони дитинства. Виконання в 1996-2000 рр. основних заходів Національної програми «Діти України» сприяло вирішенню питань захисту материнства й дитинства; розвитку нормативно-правової бази забезпечення прав і законних інтересів дітей і підлітків; виявленню і запобіганню таким негативним соціальним феноменам, як дитяча безпритульність і жебрацтво; розширенню діяльності державних структур, що займаються проблемами неповнолітніх, таких, що надають соціальну і психологічну допомогу дітям і підліткам.

Страницы: 1, 2, 3, 4