б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію;

в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.

Звичною багаторічною конструкцією нашої теорії права була реалізація норм у правових відносинах. Теорія правовідносин була ретельно розроблена й у галузевих дисциплінах. Теорія спиралася на апробовану нормативістську конструкцію: норма - модель правовідносин. У нормі дан ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючи на норму і керуючись нею, суб'єкти права вступають у відносини, визначені й урегульовані нормою (у правові відносини), здобувають права й обов'язки, несуть відповідальність за порушення.

Відповідно до цієї конструкції правовідносини розумілися як суспільні відносини, врегульовані правовою нормою. Учасники суспільних відносин вважалися сторонами правовідносини, їх суб'єктами. Зміст правового відношення визначало права та обов'язки сторін. Праву однієї сторони відповідав обов'язок іншої сторони. Іноді ці права й обов'язки перепліталися. Наприклад, у трудових правовідносинах працівник має право одержати встановлену оплату праці, а наймач зобов'язаний таку оплату зробити. Працівник разом з тим зобов'язаний виконувати свої трудові обов'язки і додержуватися трудової дисципліни, а наймач вправі вимагати виконання обов'язків, а за їхнє порушення притягти працівника до дисциплінарної відповідальності. Об'єктом правовідносин вважалася мета, на досягнення якої націлені правовідносини. У наведеному прикладі таким об'єктом була трудова діяльність.

Проста і чітка конструкція правовідносин добре охоплювала різноманітні життєві ситуації.

Але до правових реалій, що виходять за межі елементарного двостороннього зв'язку, конструкцію правовідносини застосувати було дуже складно.

З'ясувалося, що далеко не всі правовідносини зводяться до двостороннього зв'язку з взаємно кореспондуючими правами - обов'язками. Взаємини в області прав людини, в області так званих абсолютних прав (наприклад, право власності), відносин громадян з органами влади і управління, процесуальні відносини і багато інших не укладалися в русло звичних двосторонніх правовідносин. Були розпочаті спроби розділити правовідносини на регулятивні (звична модель права - обов'язків) і охоронні (всі інші). Але нічого крім нових термінів ця спроба не принесла. Та й сам розподіл правовідносин навряд чи коректний: кожні правовідносини несуть в собі як регулятивні, так і охоронні елементи. Скрізь і поруч регулювання зводиться саме до охорони.

Практичні потреби зажадали відступити від розуміння правовідносин як неодмінно двостороннього зв'язку учасників відносин типу кредитор - боржник. Суспільна практика і досвід правого регулювання вже знайшли і продовжують виявляти все більше багатобічних правовідносин. У нормальних правовідносинах в рамках судового процесу (неважливо, кримінального чи цивільного) три учасники: дві сторони і суд. У багатьох правовідносинах, що апробують трудову діяльність, також кілька учасників: працівник, наймач і трудовий колектив; працівник, наймач і державний орган; працівник, наймач і профспілка. У правовідносинах в акціонерних товариствах, кооперативах учасників можуть бути десятки і навіть сотні. Таким чином, ускладнення суспільних відносин приводить до необхідності збільшення числа учасників цих відносин. Відповідно і правовідносини охоплюють уже не дві сторони, не двох учасників, а безліч сторін, учасників. В залежності від змісту правового відношення права - обов'язки сторін у цих відносинах можуть збігатися (наприклад, в акціонерів) чи розрізнятися (сторони в судовому процесі).

Багатобічні правовідносини відрізняються від двосторонніх кількістю учасників. Ця відмінність кількісна, вона не торкається замкнутого, обмеженого характеру правовідносини і не вимагає нових теоретичних підходів.

Реалізація норм через правовідносини - це одна з ознак зарегульованості суспільних відносин. Не регулювання, а саме зарегулювання, коли правове регулювання дає не свободу поводження, а намічає конкретні, заздалегідь визначені вчинки. У перспективі головним правовим предметом може стати заборона, на що зверталася увага в літературі Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. - М., 1989. С. 81-103. Заборона охоплює визначену сферу поведінки, більшу чи меншу. Але вона залишає вільною будь-яку поведінку за межами заборони. От чому заборона, незважаючи на її удавану недемократичність, насправді є правовим засобом свободи поводження в більшому ступені, чим дозвіл і розпорядження. А свобода поведінки, коли суб'єкт права вільний в своїх вчинках, коли він захищений неприпустимістю втручання в його дії, така свобода поведінки не вписується в звичні рамки правовідносин. Відповідно, увага науки і пошук правових моделей переключається від правовідносин до інших форм, у більшому ступені апробующим волю.

У розвинених демократичних країнах широко використовується в тих чи інших модифікаціях механізм невтручання державно-правового регулювання в поведінку учасників суспільних відносин. За допомогою правових норм встановлюються рамки можливої поведінки, її межі, причому широко використовується форма заборон. За допомогою правових норм встановлюються також процедури дозволу розбіжностей. Неважко переконатися, що подібний механізм реалізації норм протилежний правовідносинам з точно визначеною поведінкою їх учасників. Зрозуміло, ми в перспективі неодмінно перейдемо до більш широкого використання механізму дозволу і заборон, але ще довгі роки буде переважати типовий для нас механізм правовідносин. Було б невірно відмовитися від механізму правовідносин і зруйнувати його. Реалізація норм через правовідносини і поза ними - два самостійних рівноцінних шляхи застосування права. Кожний з цих шляхів пов'язаний з визначеними групами суспільних відносин і з визначеними правовими засобами.

Практика правого регулювання виявила дві великі області, де реалізація норм йде не через правовідносини. По-перше, це область прав людини. Правове регулювання в цій сфері в міру просування до правової держави буде розвиватися і збільшуватися. По-друге, область застосування заборон, насамперед, область кримінальної й адміністративної відповідальності. Майбутній розвиток виявить і нові області.

ІІІ. Правозастосування, як особлива форма реалізації права.

Застосування права - це форма реалізації права, суб'єктами якої є компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут неможлива бездіяльність, право на правозастосовчу діяльність зливається з обов'язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси правозастосування - комплексна правореалізуюча діяльність. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. М., 1994. С. 107-109

Правозастосування - це владна діяльність, це рішення конкретної справи, життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це додаток закону, загальних правових норм до конкретних осіб і обставин.

Застосуванням закону й інших правових норм займаються тільки компетентні державні органи і посадові особи. Причому вони здійснюють цю діяльність строго в рамках наданих їм повноважень.

Державні органи, що займаються правозастосовчою діяльністю, як правило здійснюють і інші правові функції, зокрема, правотворчу і правоохоронну.

Застосування права - після правотворчості - другий за значенням, а при відомих соціальних умовах і не менш важливий фактор, що настільки істотно впливає на правове регулювання, притому впливає у самому процесі впливу права на суспільні відносини.

Шляхом застосування права держава у своїй діяльності здійснює дві основні функції:

1. Організацію виконання розпоряджень правових норм, позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів

2. Охорону і захист права від порушення

На цій підставі в літературі виділяють дві форми застосування права: оперативно-виконавчу і правоохоронну.

Оперативно-виконавча форма застосування права - це владна оперативна діяльність державних органів по реалізації розпоряджень норм права шляхом створення, зміни чи припинення конкретних правовідносин на основі норм права. Це позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів. Прикладами є, відповідно до законодавства, наказ про прийом на роботу, видача свідоцтва про реєстрацію шлюбу, рішення про будівництво промислового об'єкту чи житлового будинку. При цьому, застосовується диспозиція норм права, що має не забороняючий, а дозволяючий характер. Це творча, організуюча робота зі здійснення вираженої в праві політики соціальних сил, що панують у суспільстві. Для сучасної цивілізованої держави ця форма застосування права є основною, за допомогою її поєднується і направляється діяльність міністерств і відомств, підприємств і установ, підбираються кадри, конкретизуються планові завдання, забезпечуються права особистості і т.д.

Правоохоронна діяльність - це діяльність компетентних органів по охороні норм права від яких би то не було порушень. Мета правоохорони - контроль за відповідністю діяльності суб'єктів права юридичним розпорядженням, за її правомірністю, а у випадку виявлення правопорушення - вживання відповідних заходів для відновлення порушеного правопорядку, застосування державного примусу до правопорушників, створення умов, що попереджають правопорушення. Така діяльність характерна, в першу чергу, для так званих юрисдикційних органів (суд, прокуратура, інспекція), для органів контролю й арбітражу. У той же час і органи керування, керівники підприємств і установ, ряд громадських організацій також займаються цією діяльністю (винесення догани керівником підприємства, накладення стягнення на працівника і т.д.).

Правозастосовча діяльність у правоохоронній формі стосується таких відносин, у яких здійснюючі її компетентні органи самі не беруть участь і до яких не мають власного інтересу. Правозастосовчий орган не є учасником юридичного конфлікту, а є його арбітром і суддею.

У правоохоронній діяльності особливо важливий процесуальний порядок розгляду справ, що гарантує повне і всебічне вивчення обставин правопорушення, охорону прав громадян, притягнутих до правової відповідальності, що усуває можливість помилок і неправильних рішень. Правозастосування завжди носить підзаконний (а точніше піднормативний) характер, оскільки здійснюється на основі норм права й у межах встановлених законом чи підзаконним актом повноважень компетентного органу.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам:

а) він повинний бути законним. Тобто , коли весь процес застосування конкретної норми права відбувається саме в рамках, визначених відповідними правовими нормами;

б) він повинний бути обґрунтованим, тобто повинна застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість застосування права передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля органів, що застосовують право, немотивованість правозастосовчих рішень.

"Застосування права - це діяльність компетентних органів по реалізації правових норм шляхом винесення індивідуально-конкретних розпоряджень" Лазарев В.В. Липень С. В. Учебник «Теория государства и права» М. 1998 г. стр. 305. Застосування права являє собою особливу форму реалізації права. Особливу, тому що вона доповнює три основних форми реалізації права, протікаючи то в одній, то в другій, то в третій формі.

Правозастосовча діяльність необхідна в тих випадках, коли повна реалізація правової норми не можлива при використанні безпосередніх норм реалізації права, тобто не спрацьовує механізм саморегуляції правовідносин.

Правозастосовча діяльність дуже різноманітна, оскільки здійснюється вона на основі різних норм права і правозастосуванням займаються саме різні органи.

Тому правозастосування можна класифікувати за різними підставами. Наприклад, у підручнику В.В. Лазарєва і В.С. Липеня правозастосування класифікується за наступними ознаками:

· По суб'єкту здійснення правозастосування виділяють:

1) правозастосовчу діяльність вищих органів держави,

2) правозастосовчу діяльність місцевих органів.

· по галузях права, норми яких реалізуються, виділяють:

1) правозастосування норм цивільного права,

2) правозастосування норм кримінально права,

3) правозастосування норм сімейного права і так далі.

· по правових формах діяльності державного апарату:

1) застосування права в правотворчій діяльності,

2) застосування права в правозастосовчій діяльності,

3) застосування права в правоохоронній діяльності.

· по спрямованості діяльності правоохоронних органів виділяють:

1) застосування регулятивних норм права,

2) застосування правоохоронних норм права.

Застосування права як особлива форма реалізації відрізняється від дотримання, виконання і використання деякими характерними рисами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5