Чи відповідає Конституція та законодавство України базовим міжнародно-правовим актам з цього питання?

Порівняння змісту розділу ІІ Конституції України з міжнародними актами, зокрема з тими, що складають Міжнародну хартію прав людини, а також з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, свідчить що в Конституції в основному містяться ті ж гарантії щодо забезпечення прав та свобод жінок, що й в міжнародно-правових актах. Це означає, що Конституція України відкриває перед державою та жінками України широку сферу можливостей щодо захисту своїх прав та свобод. Оскільки норми розділу ІІ Конституції подекуди дослівно повторюють зміст міжнародно-правових актів (зокрема - Загальної декларації прав людини), то визнання конкретної норми чи закону неконституційним означає його невідповідність міжнародним стандартам. На даний час норми розділу І та ІІ Конституції, у яких закріплені основні права людини і громадянина, неможливо визнати навіть теоретично такими, що не відповідають базовим міжнародно-правовим актам, оскільки прийняттю її передувала довга і кропітка робота по вивченню міжнародно-правових актів та досвіду інших держав у галузі регулювання прав людини та громадянина.

Принцип рівних прав чоловіків та жінок закріплено не лише в Конституції, а й в інших законодавчих актах: Сімейному кодексі України, Кодексі законів про працю, Кримінальному кодексі, Кримінально-процесуальному кодексі, Цивільному кодексі, Кодексі про адміністративні правопорушення, Законі України про зайнятість населення тощо. (Україна. Закони. Основні чинні кодекси і закони України. - Київ, 2003.)

Конституція України визначає ідеологію і політику держави щодо статусу жінки, її можливостей впливати на економічні та політичні процеси, які відбуваються у суспільстві. В ній, як в основному законі, на законодавчому рівні закріплюється рівність конституційних прав та свобод чоловіка та жінки, а також їх рівність перед законом. Щодо ствердження рівності статей велике значення має ст. 23 Конституції, де наголошується, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей». Зазначається також, що «рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ст. 24) Конституція також проголошує, що всі люди «є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (ст. 21) Отже, жінка та чоловік мають в Україні рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя. (Україна. Закони. Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-ІV від 08.12.2004 р. - Київ,2007. - с. 5-16.)

Ліквідація дискримінації жінок, яка зустрічається у буденній практиці українського суспільства, саме і передбачає створення рівних умов для розвитку особистості, для самореалізації індивіда без огляду на його статеву належність. Історично склалося так, що жінки мають менше можливостей виявити власні здібності. Це становище зумовлене двома чинниками - подвійним навантаженням на роботі та вдома, і впевненістю, яка панує в соціальному довкіллі поміж роботодавцями й навіть серед членів їх власних родин, що для жінки найважливішою є самореалізація у сфері материнства, сімейного життя, а все інше - професійне зростання, розвиток здібностей та творчих схильностей - має бути вторинним та підпорядковано її соціальним ролям. Саме ці стереотипи суспільної свідомості і створюють підґрунтя для існування гендерної нерівності в Україні. Хоча в законодавстві нашої держави містяться норми, які мають утверджувати якраз рівні права і можливості чоловіка і жінки. Зокрема правовідносини в галузі майнових і немайнових прав і свобод жінок регулюються головним чином кодифікаційними актами: Цивільним і Цивільним процесуальним кодексами України. Чинне законодавство, визнаючи матеріальні і процесуальні засади охорони прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави не пов'язує цивільно-правові гарантії з суб'єктами права за їх статевими ознаками. (Україна. Закони. Основні чинні кодекси і закони України. - Київ, 2003. - с. 897-976.) На даний час чинне законодавство України принципово не суперечить нормам міжнародно-правових актів. Воно надає жінкам однакову з чоловіками громадську правоздатність і однакові можливості її реалізації. Воно, зокрема, забезпечує їм рівні права при укладанні договорів і управлінні майном, а також рівне ставлення до них на всіх етапах розгляду в судах. За порушення цивільно-правових норм встановлюється однакова відповідальність, як для жінок, так і для чоловіків. Таким чином, цивільне законодавство України встановлює юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками.

Конституція України юридично проголошує рівність прав жінок та чоловіків на працю, вибір професії, професійну підготовку та заробітну плату. Але криза в економіці, закриття великої кількості підприємств, невчасна виплата заробітної плати загострює проблему становища жінки на ринку праці. Трудове законодавство України в багатьох випадках декларативно захищає права жінок в цій сфері, але знову ж таки реальна ситуація набагато складніша. Жінкам набагато складніше знайти гарно оплачувану роботу, а декларовані пільги часто тільки сприяють тому, що роботодавці дуже обережно і неохоче беруть на роботу жінок.

Ще однією проблемною сферою життєдіяльності жінки, яка вимагає правового втручання з боку держави, є насильство над жінками. На попередження й ліквідацію даного негативного явища спрямовані статті Кримінального кодексу України, які передбачають кримінальну відповідальність:

- за зґвалтування та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом ( ст. 152, 153);

- за незаконне проведення аборту (ст.134);

- за примушування до вступу в статевий зв'язок , статеві зносини з особою, яка ще не досягла статевої зрілості та за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16 років (статті 154,155,156);

- за створення або утримання місць розпусти і звідництво, проституцію або примушування чи втягнення до заняття проституцією (ст. 302,303);

- за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини (ст. 149) та багато інших. (Україна. Закони. Основні чинні кодекси і закони України. - Київ, 2003. - с. 362-383.)

Але проблема насильства над жінками в нашому суспільстві не зникає, тому, мабуть, треба більш детальніше виписати в адміністративному і кримінальному законодавстві України систему захисту жінок від насильства, посилити покарання за подібні правопорушення.

Верховна Рада України, керуючись Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ратифікованими Україною міжнародними договорами про права і свободи особистості, підсумковими документами Всесвітньої конференції із становища жінок: «Дії в інтересах рівності, розвитку і миру»(Пекін 1995р) і постановою Верховної Ради України від 12 липня 1995 р «Про рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації в Україні Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», надаючи особливого значення ролі сім'ї та жінок у політичному, економічному історичному та культурному розвитку держави 5 березня 1999 р. Постановою № 473 прийняла Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї і жінок. Держава взяла на себе обов'язки перш за все забезпечити рівні права і можливості жінкам і чоловікам відповідно до основних умов та свобод людини вирішити інші принципові проблеми, пов'язані з ліквідацією всіх форм дискримінації щодо жінок (Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок. - Київ, 1999. - с. 11-12)

Узагальнюючи зазначене, можна зробити висновок, що законодавство України побудоване на принципах рівноправності жінок і чоловіків у всіх сферах людської життєдіяльності. Однак існуюча система неприпустимості дискримінації жінок все ж залишається неефективною, поки ще відсутні національні механізми жорсткого контролю за виконанням відповідних законодавчих норм, крім того, на мою думку, необхідно зробити суттєві кроки щодо зміни суспільної свідомості в питаннях гендерної рівності.

2.3. Програма подолання гендерної нерівності в Україні

Україна в 1980 році ратифікувала Конвенцію ООН "Про лiквiдацiю всіх форм дискримінації щодо жінок". I тим самим підтвердила необхідність втілення в життя ідеї рівноправ'я між жінками i чоловіками в усіх сферах економічного, політичного, соціального, культурного, громадського життя. Але рiвнi права, якi проголошуються в галузі освіти, праці та винагороди за неї постійно порушуються. Існуюча система недопущення дискримінації жінок i її законодавче закріплення все ще залишаються неефективними. Не сформована єдина державна політика, яка була б спрямована на комплексне розв'язання всіх проблем, пов'язаних з дискримінацією жінок.

Основне протиріччя гендерної (гендер - стать людини в суспільному, а не сексуальному вияві) проблеми в українському контексті полягає в тому, що, з одного боку, формування ринкових відносин, процеси первісного накопичення капіталу, часткова деiндустрiалiзацiя, тимчасова депресія соціальних галузей (де ще за радянського часу жінки посідали першість) та формування ринку праці, об'єктивно сприяє дискримінації жінок, виштовхуванню значної частини жінок в сферу домашнього господарства, більшій ймовірності жіночого безробіття, більшій можливості перетворення жінок в групу соціального ризику. З іншого боку, все це відбувається на тлі загальносвітової тенденції збільшення залучення жінок до економічного життя, політичного управління, зростання їх соціально-культурної ролі.

З цього виникає основна проблема практичної політики з "жіночого питання": нейтралізувати негативні наслідки ринкової модернізації щодо соціального становища жінок, щоб ці процеси не призвели до появи гендерного конфлікту у суспільстві, гендерної кризи, зберегти конструктивні традиції жіночості українського менталітету.

Фемiнiзацiя бідності є однією з найважливіших економічних проблем жінок України. Зростання безробіття, зменшення реальної заробітної платні, зменшення прибутків сім'ї важким тягарем лягають на плечі українських жінок. В усіх галузях професійної діяльності жінки отримують близько 70% від заробітної плати чоловіків за виконання рівноцінної роботи. Відсутня ефективна стратегія переквалiфiкацiї, особливо для жінок. Приватна система переквалiфiкацiї дуже коштовна i не може гарантувати подальше працевлаштування. Жінки стають небажаною робочою силою, оскільки працедавці не хочуть обтяжувати свої прибутки більшими, у порівнянні з чоловіками, витратами на забезпечення соціальних гарантій. В новій приватній сфері жiнок-пiдприємцiв небагато, значно менше, ніж чоловіків. Їхній доступ до фінансових i матеріальних ресурсів утруднений внаслідок нерівних стартових умов. Найбільш вірогідний донор робочих місць для жінок - сфера малого бізнесу. Але його розвиткові перешкоджають несприятливе законодавство, відсутність правового та соціального захисту працюючих в сфері малого бізнесу.

З метою вирівнювання становища в економічний сфері варто спрямувати зусилля на:

1) здійснення економічної i соціальної політики з врахуванням потреб жінок, протистояння фемiнiзацiї бідності;

2) сприяння рівноправному доступу жінок до ресурсів, робочих місць та інформації;

3) розширення сфери малого бізнесу як джерела прибутку для жінок. Задля цього необхідні:

- Проведення та реалізація зваженої та стабільної макроекономічної та секторальної політики, яка повинна розроблятися i контролюватися з врахуванням специфічних потреб жіночої частини населення. Кореляція програм в сфері економіки та соціальної політики з метою зменшення негативних наслідків для жінок, якi сьогодні несуть непропорційно більший тягар труднощів перехідного періоду.

Страницы: 1, 2, 3, 4