Розділ ІІ. Сфера застосування шлюбного договору

Необхідно розуміти, що шлюбний договір - це, передусім, договір про вирішення спірних питань життя сім'ї, укладений між особами, які вступають у шлюб, або подружжям. Згідно з ч. 2 ст. 93 СКУ, шлюбний договір регулює лише майнові відносини подружжя. Частина 3 ст. 93 СКУ прямо передбачає, що особисті відносини подружжя між собою та з дітьми не можуть регулюватися шлюбним договором.

2.1 Визначення майнових відносин у шлюбному договорі

У новому СК України окреслено три основних види майнових відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сторони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий режим майна (ст. 97 СК); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК); в) право на утримання (ст. 99 СК) [13, с.239 ].

Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя має за мету встановлення правил, які не співпадають з тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не передбачені законодавством. Наприклад, сторони можуть домовитися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки кожного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо.

Таким чином, подружжя може змінити в шлюбному договорі правовий режим як свого окремого, так і сумісного майна. Так, можна передбачити, що на майно, придбане у шлюбі, не поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя, і вважати це майно спільною чи особистою приватною власністю (ст. 97 СКУ). Однак здійснити це положення на практиці навряд чи можливо. Адже як визначити, чиєю власністю є предмети домашнього вжитку, книги тощо? Подружжя, як правило, не розділяє, на чиї кошти здійснюються повсякденні покупки. Крім того, термін „особиста приватна власність" більше в жодному законодавчому акті не зустрічається. Це потрібно роз'яснювати парам, які вирішили укласти шлюбний договір. Можна, навпаки, поширити режим спільної сумісної власності подружжя на майно або на окремі його предмети, що належало одній зі сторін до шлюбу, або отримане в дарунок чи придбано за власні кошти під час перебування у шлюбі.

У шлюбному договорі може бути змінене правило ст. 62 СК України, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності. Може бути також закріплено положення про те, що це майно не змінюватиме свого правового режиму, тобто належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або подружжю на праві спільної часткової власності у нерівних частках. Не будуть суперечити закону умови шлюбного договору, якими сторони визначатимуть порядок погашення спільних або особистих боргів подружжя за рахунок їх спільного або роздільного майна. Так, сторони можуть включити до шлюбного договору умови про те, що за боргами одного з подружжя, які виникли до або за час шлюбу, подружжя буде відповідати разом за рахунок спільного майна [14, с. ].

Фактично шлюбний договір може скасовувати, пом'якшувати чи в інший спосіб змінювати положення СКУ щодо майнових відносин подружжя.

За наявності підстав нотаріус може відмовити у включенні до шлюбного договору пунктів, що суперечать законодавству. Це стосується положень, які ставлять одну зі сторін у надзвичайно невигідне матеріальне становище, обмежують її правоздатність, обмежують права дітей тощо (до речі, так і залишилося невідомим, що таке „надзвичайно невигідне" становище, і чим воно відрізняється від просто „невигідного"?). Наприклад, не може бути включена до шлюбного договору умова про те, що чоловік може укладати будь-які умови щодо спільної сумісної власності подружжя (включаючи нерухоме майно) самостійно, не отримуючи на це згоди дружини. Безсумнівно, зазначене положення не тільки суперечить чинному законодавству, а й обмежує правоздатність дружини, оскільки вона не може звернутися до суду з приводу визнання недійсності угоди, укладеної без її згоди. Що ж до інших випадків, то, мабуть, ми ще побачимо гучні судові процеси, пов'язані з різним трактуванням „надзвичайно невигідного" становища.

Цікавою є також ч. 5 ст. 97 СКУ: „Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства". Звичайно, таке поняття, як „моральні засади суспільства", не регламентоване в законодавстві. Я не вважаю, що цю норму необхідно виключити, - навпаки, вона має існувати, оскільки неможливо зафіксувати на законодавчому рівні всі життєві ситуації, але розуміння "моральних засад суспільства" кожним громадянином є дуже суб'єктивним і відрізняється від такого розуміння іншими громадянами. Варто лише уявити собі судовий процес, на якому дружина обстоює одні моральні принципи, чоловік - інші, а суддя - треті.

Слід виділити питання визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом. Стаття 59 СК України визначає, що той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед, дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані врахувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним

Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (У даному разі йдеться не про перехід права власності на житлове приміщення від одного з подружжя до другого, а саме про користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на праві власності одному з них.). В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого з подружжя незалежно від часу його проживання в житловому приміщенні. Стосовно такого об'єкта паралельно існують різні права: а) право власності, що належить тому з подружжя, хто є власником житла; б) право користування (сервітут), що належить другому з подружжя або іншим членам сім'ї, які користуються цим житлом (володільцям сервітуту). В ЦК України міститься спеціальна норма, що закріплює права членів сім'ї власника житла на користування цим житлом (ст. 405 ЦКУ). Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розірвання шлюбу. Відповідно до ч. 2 ст. 98 СК сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів. В цьому випадку виникає конструкція договору на користь третьої особи, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок не стороні договору, а третій особі. В шлюбний договір можуть включатися і взаємозалежні умови, наприклад, про те, що один з подружжя надасть у спільне користування належний йому житловий будинок, а другий з подружжя - інше майно (квартиру, гараж, дачу тощо). Подружжя може включити в шлюбний договір умови про зміну порядку користування житлом або про припинення такого права. При цьому найбільш важливим є питання про порядок звільнення будинку (квартири) тим з подружжя, хто мав право користування ним, у випадку розірвання шлюбу.. Так, у договорі може бути зазначено, що той з подружжя, хто має право користування, у випадку розірвання шлюбу звільнить житлове приміщення без одержання будь-якої компенсації. І навпаки, у договорі може бути закріплене право такої особи на одержання у власність іншого майна або грошей, або право на одержання іншого майна у користування. Особливо ретельно мають бути обговорені в шлюбному договорі умови звільнення «сімейного будинку» дітьми до 18 років та непрацездатними повнолітніми дітьми. Сторони не можуть своєю домовленістю позбавити їх права на проживання в житловому будинку, якщо при цьому будуть погіршені їхні житлові умови. Проте не буде суперечити законодавству договір подружжя, відповідно до якого після переїзду із займаного житлового будинку (квартири) житлові умови дітей будуть збережені на тому ж рівні або навіть покращені.

Зміст шлюбного договору можуть також складати умови щодо права подружжя на утримання (ст. 99 СК). Новий СК України безпосередньо передбачає два види договорів дружини і чоловіка щодо їх взаємного утримання: а) договір про надання утримання (ст. 78 СК України); б) договір про припинення права на утримання замість набуття права власності на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК України). Разом з тим ніщо не заважає подружжю визначити умови щодо взаємного утримання у шлюбному договорі. Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з подружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст. 75 СК). Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну або грошову форму тощо.

Наприклад, можна включити до договору положення про те, що подружжя зобов'язується утримувати непрацездатних батьків, когось з них, або дітей, народжених не в спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу або/та надати їм можливість проживати разом із подружжям, виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо.

При цьому у разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса, тобто не буде необхідності звертатися до суду. Шлюбним договором може бути встановлена й можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Сфера договірної ініціативи подружжя при укладенні шлюбного договору є значною. Проте тут існують певні застереження. Умови шлюбного договору щодо взаємного утримання подружжя або умови щодо утримання того з подружжя, хто опікується дитиною, за жодних обставин не можуть погіршувати положення одержувача аліментів порівняно з тим, що закріплене чинним законодавством. Натомість положення шлюбного договору можуть: а) конкретизувати правила, передбачені в законі; б) закріплювати більш високий, ніж передбачено в законі, стандарт надання матеріальної допомоги.

На практиці шлюбний договір, насамперед, застосовується не для регулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок розірвання шлюбних відносин. Тому, безперечно, у шлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, зокрема, після розірвання шлюбу. У цьому разі у випадку розлучення можна уникнути тривалих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегти добрі відносини після розлучення.

2.2 Умови, які не можуть включатись у шлюбний договір

Незважаючи на широкі можливості шлюбного договору, існує ряд умов, які в договір включатися не можуть.Деякі з цих умов прямо зазначені в законі, інші - можуть визначатися, виходячи з його загального змісту. У СКУ передбачені наступні умови, які не можуть включатися в шлюбний договір [7, с.3]:

1) шлюбним договором не можуть регулюватися особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми (ч. 3 ст. 93 СК);

Таким чином, сторони не можуть включати в договір угоди, що стосуються їх особистих немайнових прав та обов'язків. Можна відзначити, що в зразках шлюбних договорів досить часто можна виявити умови, що стосуються особистих відносин подружжя. Пропонуються такі формулювання: «у разі нещасного випадку або хвороби зобов'язуємося надавати один одному постійну моральну підтримку», «зобов'язуємося узгоджувати між собою умови виховання і навчання дітей», «члени сім'ї не будуть обмежувати одне одного у виборі способів спілкування, занять спортом, відвідування розважальних закладів». Нерідко сторони хочуть включити в договір умови щодо імені майбутньої дитини, її віросповідання, місця проживання і т. ін. Не викликає сумнівів, що такі умови шлюбного договору суперечать чинному законодавству України.

Встановлення законодавством України заборони на включення в шлюбні договори умов, що стосуються особистих відносин подружжя, можна пояснити двома основними моментами. По-перше, тим, що особисті права і обов'язки подружжя встановлені безпосередньо законом, у силу чого вони невіддільні від самого суб'єкта - їх носія. По-друге, шлюбний договір (також як і будь-які інші цивільно-правові угоди) повинен мати можливість бути виконаний примусово, якщо в цьому виникне необхідність. Включення ж в договір положень, що носять неправовий за своєю суттю характер, просто не має сенсу. У зарубіжному праві склався інший підхід до цього питання. Юристи визнають неможливість примусового виконання багатьох пунктів шлюбних контрактів, що носять особистий характер, однак не надають цій обставині вирішального значення (дод.2). Вважається, що шлюбний контракт дозволяє подружжю (майбутньому подружжю) точніше сформулювати свої очікування в шлюбі; визначити характер своїх майбутніх взаємин і відносин з іншими особами; коло спілкування, переважні види діяльності і т.д. У зв'язку з цим такого роду положення включаються до шлюбного договору для стимулювання належного поведінки подружжя у шлюбі, а не для їх примусового виконання.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5