МОП знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 р. була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов'язок держав створювати націо-нальні служби зайнятості під керівництвом держави. З реко-мендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію 1944 р. № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу від війни до миру, якою була запропонована досить докладна програма заходів щодо забезпечення роботою великих мас лю-дей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв'язку із закінченням війни. У разі запровадження державою цієї програ-ми вона могла б певною мірою полегшити проблему пра-цевлаштування у післявоєнний час.

Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня -- 10 липня 1948 р. в Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою. Було прийнято також ряд рекомендацій: № 87 -- про про-фесійну орієнтацію (1949 р.); № 88 -- про професійне навчан-ня дорослих, включаючи інвалідів (1950 р.); № 99 -- про пере-кваліфікацію інвалідів (1955 р.). Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Орга-нізації проголошує і здійснює як основну мету активну політи-ку, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продук-тивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і ви-користати свої здібності для роботи, до якої він здатний, неза-лежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних по-глядів, іноземного походження або соціального становища.

Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Орга-нізації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, яких необхідно вжи-ти для досягнення мети, що вказана в ст. 1, а також здійснити необхідні кроки до застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.

Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до кон-сультацій в галузі політики зайнятості, з тим щоб повністю враху-вати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробіт-ництвом у формуванні та реалізації такої політики.

Конвенція № 122 доповнюється Рекомендацією № 122 з цією ж назвою, яка пропонує досить докладний перелік загаль-них і спеціальних заходів щодо здійснення політики зайнятості, зокрема по стимулюванню безперервного економічного зрос-тання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо.

Конвенція № 122 ратифікована Президією Верховної Ради УРСР 29 травня 1968 р. Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б ґрунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, по-літичних поглядів, соціального походження і національної на-лежності. В Конвенції № 111 передбачається, що країни, які її ратифікували, а Україна ратифікувала цю Конвенцію ЗО червня 1961 р., проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі або адміністративні положення, що не відповіда-ють цій політиці, і вживають позитивних заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.

У 1984 р. МОП прийняла Рекомендацію про політику в га-лузі зайнятості. Але, враховуючи розмах безробіття і неповної зайнятості, що зачепили різні країни незалежно від етапу їх економічного розвитку, зокрема проблеми молоді, значна час-тина якої перебуває у пошуках першої роботи, сімдесят п'ята сесія Міжнародної конференції праці у 1988 р. прийняла Кон-венцію № 168 про сприяння зайнятості і захист від безробіття. Стаття 2 цієї Конвенції передбачає, що кожна держава -- член МОП вживає відповідних заходів до координації своєї системи захисту від безробіття і своєї політики в сфері зайня-тості. Для цього вона намагається забезпечити, щоб її система захисту від безробіття, зокрема методи надання допомоги по безробіттю, сприяли створенню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості і мали б такий характер, що підприємці були б зацікавленими пропонувати трудящим продуктивну зайнятість, а трудящі -- шукати таку зайнятість.

Конвенцією повне безробіття визначено як втрата заробіт-ку з причин неможливості одержати підходящу роботу особою, яка здатна працювати, готова працювати і дійсно шукає ро-боту. При встановленні, яка робота є підходящою, необхідно, щоб враховувалися вік безробітного, трудовий стаж за попередньою спеціальністю, який досвід він має, тривалість періоду безро-біття, становище на ринку праці, наслідки вказаної роботи для його особистого і сімейного стану, а також та обставина, що робоче місце може бути незайнятим внаслідок зупинки вироб-ництва у зв'язку з тим, що проводиться трудовий спір. Конвенцією передбачені також юридичні, адміністративні та фінансові гарантії, що повинні увести держави для осіб, які потребують захисту.

З метою зміцнення процедур контролю Адміністративна Рада МОП неодноразово приймала рішення запропонувати урядам країн, що не ратифікували цієї Конвенції, представляти один раз в чотири роки доповіді по її дотриманню відповідно до ст. 19 Статуту МОП. Адміністративна Рада відзначила, що такі доповіді необхідно вимагати незалежно від доповідей, що по-даються з інших актів, і що уряди повинні відповідати на обме-жену кількість питань, які стосуються в основному труднощів з ратифікацією Конвенції, які заходи вживаються для подолання цих труднощів та які перспективи ратифікації Конвенції існу-ють. Одним з міжнародних нормативних актів, в якому при-діляється увага питанням зайнятості і боротьбі з безробіттям, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. В ст. 6 цього пакту вказується, що держави, які беруть участь у ньому, «визнають право на працю, яке включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять необхідні кроки для забезпечення цього права». В післявоєнний період дальший розвиток одержала нормотворча діяльність в галузі професійного навчання. Тут також проявляється тенденція покладення відповідальності на дер-жави і включення цього питання до сфери загальної соціальної політики. Так, Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчання передбачає створення національних систем профе-сійного навчання, регламентує їх планування і управління, вста-новлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготовки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів щодо організації професійного навчання. В 1962 р. ЮНЕСКО прийняла рекомендацію по професій-ному і технічному навчанню, пов'язуючи ці питання з потреба-ми науково-технічного прогресу. Запропонована докладна схе-ма планування, управління і організації професійно-технічної освіти. Незважаючи на те, що ці норми є досить прогресивни-ми, вони прийняті лише у формі рекомендації, що значно зни-жує їх цінність.

У лютому 1968 р. Конференція по професійній освіті і тех-нічним удосконаленням, скликана Всесвітньою федерацією профспілок, прийняла Хартію про професійне навчання. Таке навчання повинно бути демократизоване і поставлене на по-стійну основу. Воно є обов'язком держави, повинно стати скла-довою частиною планів соціального і економічного розвитку і включатися в загальну систему освіти. Конференція спеціаль-ною резолюцією запропонувала МОП прийняти нову конвен-цію про право всіх трудящих на професійну підготовку, постій-не професійне навчання і технічне удосконалення. У 1979 р. була прийнята Всесвітня програма зайнятості. Вона базується на Декларації принципів і програмі дій, що прийняті Всесвітньою конференцією з питань зайнятості в 1976 р. За наслідками Всесвітньої конференції з питань зайнятості, що відбулася у 1979 р., була прийнята резолюція про заходи щодо виконання програми зайнятості. Короткий огляд міжнародного регулювання зайнятості свідчить про те, що міжнародне співтовариство прагне розро-бити заходи щодо повної, продуктивної і вільно обраної зайня-тості. Але в жодній країні такі програми повної зайнятості ре-алізувати не вдалося.

Державні гарантії права на вибір виду зайнятості в Україні

Гарантії забезпечення права громадян на працю визначені в статті 5і № КЗпП в редакції Закону України від 5 липня 1995 р. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно про-живають на території України, вільний вибір виду діяльності: безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покли-кання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуван-ням суспільних потреб; надання підприємствами відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних закладів; безплатне навчання без-робітних новим професіям, перепідготовку з виплатою сти-пендій; компенсацію відповідно до законодавства матеріаль-них витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збере-женні роботи. Для реалізації політики зайнятості населення і забезпечен-ня громадянам гарантій на всій території України створені служ-би зайнятості, діяльність яких здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України і місцевих державних адміністрацій. Послуги громадянам, пов'язані із за-безпеченням зайнятості населення, державними службами зай-нятості надаються безплатно. Громадяни України мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, індиві-дуального селянського (фермерського) господарства чи до іншо-го роботодавця, у тому числі до фізичної особи, безпосередньо або до державної служби зайнятості за сприянням у підшуканні роботи. За сприянням до державної служби зайнятості в працев-лаштуванні можуть звертатись як незайняті на роботі громадяни, які бажають працювати, так і зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, влаштуватися працювати за сумісницт-вом чи у вільний від навчання час. освітніх школах та вищих навчальних закладах очної форми навчання, а також особам без певного місця проживання і про-писки надаються консультативні послуги з питань працевлаш-тування у разі звернення до державної служби зайнятості. Під час прийому таких громадян працівник державної служби зай-нятості проводить консультацію з цих питань і робить відповідні записи у картці консультацій.

Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприян-ням у працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудо-вої книжки, а у разі потреби -- військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють. Іноземні громадя-ни і особи без громадянства реєструються та облікуються тільки при наявності постійної прописки. При відсутності у громадянина паспорта його може заміни-ти довідка, яка видається житлово-експлуатаційною конторою або місцевим органом внутрішніх справ із зазначенням місця постійного проживання особи. Громадяни до 16 років повинні пред'явити свідоцтво про народження та довідку житлово-екс-плуатаційної контори або органів місцевого самоврядування із зазначенням місця проживання.

У разі відсутності трудової книжки громадянин, який впер-ше шукає роботу, повинен пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку, а звільнені військовослужбовці -- військовий квиток. Громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного ви-падку на виробництві або настання професійного захворюван-ня і через це потребують професійної підготовки, перепідго-товки чи підвищення кваліфікації, повинні пред'явити довідку медико-соціальної експертної комісії щодо професійної при-датності.

Випускники вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, яким відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення, подають направ-лення на роботу і скріплену печаткою замовника довідку про відмову в працевлаштуванні або довідку про самостійне пра-цевлаштування, форми якої затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992. Усі незайняті громадяни, які звертаються до державної служ-би зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації, в тому числі пенсіонери, інваліди та молодь, яка закінчила загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади. Під час реєстрації кожна особа самостійно або із застосуванням автоматизованої системи за допомогою праців-ника державної служби зайнятості заповнює картку персональ-ного обліку громадянина, який шукає роботу, і особистим підпи-сом підтверджує достовірність внесених до неї даних та ознай-омлюється з пам'яткою «Ваші права -- Ваші обов'язки». Форма цієї картки персонального обліку затверджена Міністерством праці та соціальної політики України. Зайнятим громадянам, які працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) або самостійно забезпечують себе роботою, навчаються в денних загально-Випускники професійно-технічних училищ пред'являють довідку про надання можливості самостійного працевлашту-вання. При відсутності у них такої довідки їм надаються протя-гом календарного року з дня закінчення навчання консультаційні послуги. Громадяни, звільнені з підприємств у зв'язку з відселенням з території радіоактивного забруднення, при відсутності у них запису в трудовій книжці про причини звільнення подають до-відку про відселення або самостійне переселення, видану місце-вою державною адміністрацією чи органом місцевого самовря-дування.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5