Порівняння Угоди TRIPS із міжнародними угодами, що їх адмініструє ВО1В, свідчить: наведене визначення «географічного зазначення» у певному відношенні базується на визначенні «найменування походження», встановленому у ст. 2 Лісабонської угоди. Проте воно відрізняється від нього у певних аспектах. Головна відмінність полягає ось у чому. Стаття 21.1 Угоди TRIPS визначає географічне зазначення як «зазначення, що ідентифікує товар...», тоді як ст. 2 Лісабонської угоди визначає найменування походження як «географічну назву країни, регіону, чи місцевості, що слугують для назви товару...» [81]. Таким чином позначення інші, ніж географічні найменування, або емблеми не підпадають під дію цієї статті. Проте вони можуть бути віднесені до категорії позначень, здатних становити собою «географічні зазначення» відповідно до Угоди TRIPS.

По-друге, Лісабонська угода до відповідних товарів встановлює вимоги стосовно їх якості та характеристик, тоді як Угода TRIPS охоплює товари, що мають або певну якість, або репутацію або іншу характеристику.

По-третє, Лісабонська угода вимагає, щоб відповідні продукти виключно або головним чином залежали від географічного середовища, включаючи природний та людський фактори. Тоді як в Угоді TRIPS для «географічного зазначення» достатньо, щоб певна характеристика відповідного товару визначалась географічним походженням, тобто природними або людськими факторами, залежними від свого географічного походження.

Певна річ, товари, що завдяки їх місцю походження мають звичайну репутацію, а не специфічну якість та характеристики, не підпадають під визначення найменування місця походження, наведене у Лісабонській угоді, отже, на них не може бути застосовано «найменування походження». Не підпадають під охорону позначеннями «найменувань походження» й товари завдяки своїм або лише природним, або лише людським чинникам.

Однак названі товари підлягають охороні свого походження «географічними зазначеннями» відповідно до Угоди TRIPS.

Порівнюючи між собою визначені терміни «найменування походження» та «географічні зазначення», звернемо увагу на те, що «географічні зазначення» як вказівки географічного походження охоплюють ширший спектр товарів, ніж «найменування походження». Тобто всі «найменування походження» можна вважати «географічними зазначеннями», однак не всі «географічні зазначення» будуть «найменуваннями походження».

Порівнюючи ж між собою такі терміни як «зазначення походження», «найменування походження» та «географічні зазначення», слід зазначити: більш загальним з-поміж них можна вважати «зазначення походження». Він може включати як «географічне зазначення», так і «найменування походження» [71, 368]. Так, «зазначення походження» лише вимагає, щоб відповідний продукт походив із відповідного географічного місця. Тобто в загальному значенні термін «зазначення походження» може бути застосований і для «найменувань походження», і для «географічних зазначень».

Проте є «зазначення походження», що не підпадають під визначення «найменувань походження» Лісабонської угоди, зокрема зазначення походження, які застосовуються на товарах без певної якості та характеристик, зумовлених взаємодією природних та людських факторів у даному географічному регіоні.

Також існують «зазначення походження», що не можуть бути віднесені до «географічних зазначень», визначених в Угоді TRIPS, а саме зазначення походження, застосовувані на звичайних товарах без специфічної якості, характеристик чи репутації.

Водночас аналіз законодавства різних країн засвідчив: ситуація щодо застосування у відповідному законодавстві таких термінів як «зазначення походження», «найменування походження», «географічне зазначення» дещо неоднозначна. Ще більш неоднозначною є ситуація щодо концепцій охорони відповідних зазначень про географічне походження у різних країнах.

Загалом охорона зазначень походження та найменувань походження на національному рівні зарубіжних країн характеризується різноманітністю правових концепцій. Крім того, кожна окрема концепція правової охорони зазначень та найменувань походження товарів розвивалась відповідно до національної правової традиції. Звичайно ж, значний вплив на розвиток національного законодавства мали як умови історичного та економічного розвитку певної країни, так і наявність певних товарів з відповідними характеристиками, що залежали від їх географічного походження.

РОЗДІЛ 2. СУБ'ЄКТИ ТА ОБ'ЄКТИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ

2.1 Суб'єкти права інтелектуальної власності на географічне зазначення походження товару

Суб'єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення походження товару згідно зі ст. 502 ЦК України [71] та ст. 9 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» можуть бути (Додаток В):

1. фізичні або юридичні особи, які в заявленому географічному місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики якого пов'язані з цим географічним місцем

2. асоціації споживачів;

3. установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць. [24].

Фізичними особами, які в заявленому географічному місці виробляють товар є як правило індивідуальні підприємці. Індивідуальні підприємці - це фізичні особи (громадяни України іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями усім майном що належить їм на праві власності.

Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК (ст. 128)[14], ЦК (статті 50-54)[71], законами: від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (статті 42-45)[21], від 14 травня 1992 р. (в ред. Закону від 30 червня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 47)[20] та ін.

Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здіснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для суб'єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (статті 42-45)[21].

Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної категорії суб'єктів, в тому числі в заявленому географічному місці виробляти товар.

Так, індивідуальні підприємці не вправі здійснювати такі види діяльності:

а) що становлять монополію держави: діяльність, пов'язана з обігом наркотичних речовин, прекурсорів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охорона особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками);

б) провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін [10, 58].

Крім того, індивідуальні підприємці повинні дотримуватися вимог закону щодо: ліцензування певних видів господарської діяльності (Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»)[23]; патентування окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників-платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) відповідно до Закону від 23 травня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»[28]); подання податковим органам декларацій про доходи, інших відомостей для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплати податків та інших обов'язкових платежів; ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства; додержання прав і законних інтересів споживачів; добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції; забезпечення найманим працівникам (у разі застосування найманої праці) умов, передбачених трудовим законодавством; своєчасного повідомлення реєстратора (органу державної реєстрації) про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних документах; дотримання екологічних, санітарно-епідеміологічних, проти пожежних та інших вимог.

Індивідуальні підприємці можуть здійснювати підприємницьку діяльність самостійно (без залучення партнерів-підприємців та найманих працівників), спільно з іншими підприємцями (на договірних засадах), без створення юридичної особи чи створюючи юридичну особу (приватне підприємство чи господарське товариство - традиційне, у складі кількох осіб, чи товариство однієї особи).

Хоча індивідуальні підприємці є важливим і досить численним видом суб'єктів права на географічне зазначення, однак основними учасниками цих правовідносин є юридичні особи.

ЦК не дає визначення поняття юридичної особи. Натомість ст. 80 ЦК, котра називається "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні риси цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

Це - "організація", тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення; вона має бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку; вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки від свого імені; вона може бути позивачем і відповідачем у суді [10, 66].

Поміж цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціальною утворення - організації. Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога "організаційної єдності". Організаційна єдність виражається у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їхнього функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляються у статуті юридичної особи, її установчих документах або у акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст. 143, 151, 154 ЦК)[70].

Крім того, щодо окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їхньої внутрішньої структури та порядку функціонування її органів управління.

Наприклад, ст. 97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом [70]. Таким чином, вказана норма містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них 2 рівні органів управління товариством. Перший рівень - це вищий орган управління; другий - виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління товариства незалежно від його виду.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16