Уповноважений з прав людини вважає, що реформування системи пенсійного забезпечення має бути спрямоване на встановлення і реалізацію єдиного критерію визначення пенсій на підставі трудового стажу громадян та страхових внесків. Ці положення мають бути закладені у законопроекти “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, “Про недержавні пенсійні фонди”, що знаходяться на розгляді у Верховній Раді.

На думку Уповноваженого, при підготовці цих законодавчих актів необхідно також вирішити питання уніфікації всіх видів допомог незахищеним категоріям населення, визначення підстав їх надання та джерела фінансування, встановлення контролю за цільовим використанням коштів. Мають бути встановлені механізми доплат малозабезпеченим громадянам, якщо середньомісячний сукупний дохід на особу менший від прожиткового мінімуму сім'ї.

Важливим кроком у виконанні соціальних програм може стати формування соціального бюджету держави, у розробці якого необхідно використати рекомендації Міжнародної організації праці.

Водночас розмірковуючи про права людини і громадянина, треба враховувати, що їх поділ на права людини і громадянина не має абсолютного значення, оскільки на підставі досягнення згоди між державами деякі громадянські (особисті) права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів, укладених між державами договорів.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, встановлене за ст. 49 Конституції України, є продовженням і деталізацією ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Життя і здоров'я людини - найвищі цінності. У сучасному світі вони є по суті інтегрованим показником розвитку суспільства. Проголошені у Загальній декларації прав людини, Конвенції ООН про права дитини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, інших міжнародних документах, вони знайшли закріплення на конституційному рівні у більшості цивілізованих країн світу.

Вимоги міжнародних стандартів знайшли відображення в Конституції України, у якій зазначено, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

19 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла “Основи законодавства України про охорону здоров'я”. Вони охоплюють найважливіші засади в галузі охорони здоров'я, визначають права і обов'язки громадян, встановлюють державні гарантії щодо юридичного захисту громадян, визнають політику світового співтовариства в галузі охорони здоров'я. Охорона здоров'я визначена пріоритетним напрямом діяльності суспільства та держави. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Сутність права громадян на охорону здоров'я визначається ст. 6 Основ законо-давства України про охорону здоров'я, а саме, воно передбачає певний життєвий рівень. Тобто це надзвичайно об'ємне і комплексне поняття, для повноцінного здійснення якого необхідне державне фінансування відповідних соціально-економіч-них, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, що розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України.

Право на охорону здоров'я та медичну допомогу згідно з чинним законодавством має комплексний характер і передбачає:

- життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, які є необхідними для підтримання здоров'я людини;

- безпечне для життя і здоров'я людини довкілля та санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де вона проживає;

- безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

- кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

- достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх міру;

- участь в обговоренні проектів законодавчих актів та управлінні охороною здоров'я, проведенні громадської експертизи з цих питань,

- правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я, відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди та оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;

- можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини тощо.

Більше того, держава забезпечити охопити громадян усіма видами медичного обслуговування: профілактичним, лікувально-діагностичним, реабілітаційним, протезно-ортопедичним, зубо-протезним, доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами. До того ж у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а їх існуюча мережа не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Комплексний підхід до охорони здоров'я зумовлює також обов'язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя.

Зазначимо, що в країнах Європи існують законодавчі акти, які регулюють права та обов'язки лікарів, пацієнтів, представників державних структур у галузі генної інженерії, репродуктивної медицини, лікування СНІДу, трансплантології. Ставши членом Ради Європи, Україна також зобов'язалась виконувати вимоги та рекомендації цієї інституції, які стосуються прав та свобод пацієнтів, етичного аспекту проведення медичних експериментів тощо.

Охорона здоров'я в Україні забезпечується державним фінансуванням відповідних програм, створенням умов для ефективної і доступної для всіх громадян медичної допомоги. Державні, комерційні, громадські або інші установи, організації, підприємства посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності тощо.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, перед-бачене ст. 50 Конституції України. Остання розуміє під таким довкіллям такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки і виникненню небезпеки для життєдіяльності населен-ня. Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. існують екологічні стандарти і нормативи визначення безпечного для життя і здоров'я довкілля. Здійснення заходів щодо охорони довкілля забез-печується: їх фінансуванням; економічним стимулюванням такої діяльності; проведенням екологічних експертиз; державним контролем; відповідальністю тощо.

Основоположні принципи діяльності держави щодо стимулювання ефективного природокористування, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки для життя і здоров'я людини закріплено в Конституції України. Відповідно до них держава бере на себе відповідальність перед громадянином за здійснення природоохоронних функцій та підтримання екологічної рівноваги на території України. Ст.50 і 66 Основного Закону України не тільки гарантують право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а й передбачають відшкодування завданої порушенням його права шкоди.

Право громадян України на безпечне для життя і здоров'я довкілля поряд з Конституцією закріплено у кодексах України: Земельному, Лісовому, Про надра, Водному, а також законах України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про природно-заповідний фонд України”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, “Про екологічну експертизу”, “Про відходи”, а також інших нормативних актах, розроблених на підставі вимог Основного Закону.

Україна є стороною понад 30 міжнародних природоохоронних конвенцій глобального та регіонального значення, зокрема Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (1971 р.), Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972 р.), Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ їх існування в Європі (1979 р.), Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин (1979 р.), Віденської конвенції про охорону озонового шару (1985 р.), Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (1992 р.), Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (1992 р.), Конвенції про охорону біологічного різноманіття (1992 р.), Конвенції про ядерну безпеку (1994 р.), Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (1999 р.). Міжнародні документи з питань екології покладають на Україну додаткові зобов'язання щодо збереження навколишнього природного середовища та забезпечення екологічних прав громадян.

Важливим завданням екологічної політики держави щодо забезпечення права кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля є збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. А відтак це зумовлює нагальну необхідність поступового реформування системи охорони навколишнього середовища, створення механізмів використання природних ресурсів, реалізації державних, національних програм із цих питань. Це сприятиме захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в безпечному навколишньому природному середовищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту, підвищенню рівня екологічної свідомості населення, подоланню екологічної кризи в державі.

Крім того, Конституція закріпила найважливіші екологічні права: право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану довкілля; право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; право на вільне її поширення та категорична заборона її засекречення.

Стаття 51 Конституції України передбачає свободу шлюбу та рівність прав і обов'язків у шлюбі і сім'ї. До того ж свобода шлюбу ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінки щодо укладення шлюбу, а рівність прав і обов'язків у шлюбі і сім'ї означає, що, по-перше, чоловік і жінка мають одинакові за кількістю і змістом права та обов'язки, і, по-друге, що батьки повинні утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Конкретні права і обов'язки, пов'язані з сімейними відносинами, визначають норми Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року із наступними змінами та доповненнями.

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство перебувають під захистом держави. Саме на це спрямований Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми».

Стаття 52 Конституції України присвячена визначенню права рівності дітей у своїх правах. Вона ґрунтується на ст. 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Конвенції про права дитини. Відповідно до них діти визнаються рівноправними, незалежно від походження (щодо, наприклад, права на навчання, охорону здоров'я, житло) а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

Так, наприклад, ст. 152 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за зґвалтування неповно-літньої або малолітньої, ст. 155 - за статеві відносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, а ст. 156 - розбещення неповнолітніх. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

2.3. КУЛЬТУРНІ ПРАВА ЛЮДИНИ.

Культурні права і свободи людини і громадянина - це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу та всього людства. Вони у Конституції України представлені правом на освіту (ст. 53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних і матеріальних.інтересів громадян, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54).

Утвердження і забезпечення права людини на освіту в будь-якій країні є одним з найважливіших обов'язків держави. Це зумовлено тим, що освіта в сучасному глобалізованому й інформатизованому світі все більше стає вирішальним чинником суспільного прогресу і національної безпеки, важливою складовою повного розвитку людської особистості, збільшення поваги до прав і свобод людини. Сьогодні цілком очевидно, що без необхідної освіти людина не зможе забезпечити собі належних умов життя і реалізуватись як особистість, а також усвідомити і захистити свої права. Високий рівень освіченості населення є важливим чинником, що позитивно впливає на створення сприятливих умов для повної реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Право на освіту, що передбачене ст. 53 Конституції України, є продовженням ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Право кожного на освіту проголошено в Загальній декларації прав людини (ст.26), а в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права визначено механізм реалізації цього права (ст.13). В Протоколі до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. зроблено застереження, що жодна людина не може бути позбавлена права на освіту, а держава має поважати право батьків відповідно до їх релігійних і філософських переконань забезпечувати освіту і навчання своїх дітей. Ці положення відображено у Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (для України набула чинності у 1963 р.), розвинуто і закріплено в Конвенції про права дитини 1989 р.

Норми Конституції України відповідають міжнародним стандартам у галузі освіти. Зокрема, Конституція гарантує кожному право на освіту, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, задоволення національно-культурних і мовних потреб, вільний розвиток своєї особистості, право на свободу світогляду, право набувати спеціальні знання, що дають можливість вибору професії та роду трудової діяльності.

Право на освіту є одним з основних тому, що спрямоване на забезпечення можливості усім бути корисними і повноцінними учасниками суспільного розвитку. Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснова-них на державній та інших формах власності, їх відкритим характером, принципом рівності при здобутті освіти, різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом тощо.

Чинна структура освіти в Україні (ст.29 Закону України “Про освіту”) в основному дозволяє раціонально і ефективно забезпечувати право громадян на освіту, яке включає: дошкільну, загальну середню, позашкільну, професійно-технічну, вищу, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту.

Дошкільна освіта та виховання відіграють важливу роль у становленні особистості та створенні належних умов для здобуття дітьми дошкільної освіти. Основними завданнями держави є дотримання права дитини на доступність і безоплатність здобуття дошкільної освіти, створення необхідних умов функціонування і розвитку закладів дошкільної освіти та виховання. Державна політика у галузі дошкільної освіти та виховання визначається згідно з Конституцією України і проводиться центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Загальна середня освіта відіграє значну роль у процесі людського розвитку, вона є важливою ланкою системи безперервної освіти. Уповноважений з прав людини відмічає, що для впровадження передбаченої Конституцією обов'язкової безоплатної загальної середньої освіти в державі здійснюються певні заходи, які мають забезпечити її належну якість. Зокрема, передбачається безумовне виконання Закону України “Про середню освіту”, впровадження державних стандартів загальної середньої освіти, системи тестування й перевірки рівня загальноосвітньої підготовки учнів.

Водночас Конституція України передбачає обов'язковість загальної середньої освіти, з метою забезпечення її певного рівня. До того ж держава забезпечує доступність і безоплатність дошкіль-ної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядишюмної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Цьому праву громадян кореспондує конституційний обов'язок держави забезпечувати можливість здобути безоплатно вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Щодо умов одержання освіти представниками національних меншин, що мешкають в Україні, то Конституція надає їм можливість навчатися рідною мовою, а також вивчати рідну мову в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства, відповідно до Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. Більш конкретно питання освіти регулюються Законом України «Про освіту» від 23 травня 1991 р.

В Україні прийнято низку законів, що сприяють забезпеченню прав громадян на освіту. Передусім це Закон України “Про освіту”, прийнятий у 1991 р., закони України “Про загальну середню освіту” (1999 р.), “Про професійно-технічну освіту” (1998 р.). Підготовлено законопроекти “Про дошкільну освіту та виховання”, “Про позашкільну освіту” та “Про вищу освіту”, які знаходяться на розгляді у Верховній Раді України.

Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяль-ності; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що передбачене ст. 54 Конституції України, є необхідною умовою розвитку культури суспільства у її широкому розумінні. Воно охоплює різні галузі культури, починаючи з мистецтва і літератури і закінчуючи творчою діяльністю у сфері науки і техніки.

До того ж поряд з наданням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості відбулося їх гарантування і захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожен громадянин отримав право на результати своєї творчої діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими законом, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Щодо інтелектуальної власності, яка тривалий час не мала у нас чітко визначеного статусу, то треба зазначити, що нині її використання досить детально регулюється чинним законодавством. Об'єктами права інтелектуальної влас-ності є твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції та інші результати інтелектуальної праці.

Відповідно до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», а також конституційними положеннями зазначеної статті держава зобов'язується сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Держава піклується про розвиток національно-культурних потреб українців, які проживають за її межами; сприяє розвитку творчих організацій, спілок і об'єднань, надає державну підтримку ученим, винахідникам, раціоналізаторам; забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність; вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться заїї межами відповідно до вимог цієї статті Конституції та положень Закону України з Основ законодавства України про культуру.

Загалом положення цієї статті, крім зазначених вище нормативних актів, деталізуються законами України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на промислові зразки» , «Про науково-технічну інформацію» , «Про наукову і науково-технічну експерти-зу» та ін.

ВИСНОВОК.

Розглянувши викладені в даній роботі матеріали можемо зробити висновки, що відповідно до Конституції України основне право
людини і громадянина - це їхнє можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, які встановлені державою і закріплені в Конституції інших нормативно-правових актах.

Закріплення прав, свобод та обов'язків людей і громадян на конституційному рівні є найголовнішим у нормативному регулюванні правового статусу особи будь-якої держави. Адже у випадку, коли правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина не відведено належної уваги в Основному Законі, вони можуть перетворитися у декларації і не мати практичного використання. Водночас сучасною юридичною теорією і практикою людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи повинні визначати зміст і спрямованість діяльності законодавчих, виконавчих, судових та інших державних органів.

Конституція України закріпила права й свободи людини і громадянина системно. Тобто на рівні їх теоретичного моделю-вання і сприйняття вони поділяються на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні права й свободи. Іноді в літературі та в законодавчій практиці трапляються й інші класифікації, наприклад, поділяють на соціально-політичні, соціально-економічні та інші права. Це дає змогу охопити зазначену систему як єдине ціле, єдиний правовий організм, усі складові якого мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою.

Підбіваючи підсумки можна відзначити, що проблема прав та свобод людини і громадянина є багатопланова та змістовна. Цим зумовлюється той факт, що в дані роботі розглянуті лише деякі з основних найбільш загальних та важливих прав і свобод людини та громадянина. Насамперед, йшлося про конституційні права, свободи людини і громадянина. Окремі приклади наводилися з Конституції України та деяких кодексів і законів.

З викладеного матеріалу потрібно відзначити, що основою розвитку і сучасного функціонування прав, свобод людини і громадянина становить громадянське суспільство, яке є середовищем їх формування, а засобом їх реалізації та захисту є правова держава.

Вважаю, що слід комплексно розглядати механізм реалізації і захисту прав, свобод, гарантії їх забезпечення, юридичні елементи механізму та процес практичного втілення можливостей у дійсність.

Отже слід наголосити на тому, що система конституційних прав і свобод людини й громадянина становить основу всіх інших прав і свобод, які закріплюються нормами галузевого законодавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Конституція України від 28 червня 1996 р. К. 2007 р.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні: підручник А.М. Колодій, А.Ю. Олійник К., 2008 рік

Основи конституційного права України: підручник за ред. Копейчикова В.В. К., 1998 р.

Права людини. Міжнародні договори України. Ю.К. Качуренко К., 1992 рік

«Права людини»: підручник для ВУЗів Є.А. Лукашенка М., 1996 р.

«История политических и правових учений»: учебник для ВУЗов Нересьянц В.С. М., 1997 г.

Збірник нормативних актів: К., 1996 р. Юрінком-інтер

Доповідь уповноваженого з прав людини «Про стан дотримання прав людини в Україні» К,. 2001 рік

Закон України «Про уповноваженого з прав людини» від 23.12.1997 р.

Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 р.

Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.04.2004 р.

Закон України “Про захист прав споживачів”, прийнятий 12.05.1991 р

Міжгалузева комплексна програма «Здоровя нації» на 2002-2011 роки

Страницы: 1, 2, 3, 4