|
Меню
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Періодизація історії міжнародного права
|
|
|
період зародження норм міжнародного права його суб'єктами в Стародавньому Єгипті були фараони, царі, та інші правителі, що було обумовлено формами держав. В Індії ж взагалі не було рівності суб'єктів міжнародного права. Внаслідок цього з'явився інститут визнання, і держава, яка отримувала такий інститут, визнавалася незалежною у внутрішніх та зовнішніх справах. В Стародавній Греції суб'єктом міжнародного права був кожний поліс, оскільки це були міста - держави, які володіли виключною автономією. Поліс мав право вести дипломатичні стосунки, оголошувати війну та укладати мир. Головним засобом ведення зовнішньої політики були війни. В Єгипті під час війни панувало юридично необмежене свавілля. Переможені та їх власність, як здобич, переходили до власності переможця. В Індії звичаї та права війни були найбільш розвиненими, вони були закріплені в законах “Ману” та “Артхашастра”. Але якщо війна і рахувалася за правомірну дію, вона всеж не вважалася бажаною. Саме в Індії виникли перші юридичні правила про ведення війни на морі. Аналогічно складалися норми в Китаї , але вони мали свою специфіку. Принцип “поїдання земель сусідів” отримав тут найрозповсюдженіше використання.Стосовно Греції, вона сприймала війну як боротьбу всьіх громадян одного поліса з усіма громадянами іншого. Вбивство мирного населення було законним, не існувало також принципів утримання військовополонених. Але греки вже використовували сан нейтралітету (тільки під час війни) та невтручання ( і в мирний час). В Римі ж, давній фортеці права, всі війни вважалися справедливими. Війни, вважалося, велися по волі Богів. Внаслідок цього, війни не були обмежені якимось юридичними обмеженнями. З цього пішла жорстокість риської армії, яка не жаліла нікого. Навіть храми підлягали нападам та спустошенням.Стародавні греки не мали інституту постійного дипломатичного представництва і частіше за все посольства носили разовий характер. Посли отримували документи, які підтверджували їх офіційний статус та уповноважували на право ведення переговорів. Документ мав вигляд подвійних, натертих воском дощечок та називався дипломом. Недоторканість послів була загальноприйнятою, її порушення могло призвести до війни. Посли “знаходилися під охороною Богів” та також мали недоторканість. Від послів вимагалося вміння вести переговори та укладати угоди про мир, об'єднання та взаємодопомогу. Пізніше зустрічаються договори про торгівлю та права іноземців, безправне становище яких було значною перешкодою в розвитку торгівельних відносин. Найяскравішим прикладом тут була Греція. Греки мали інститут піроксенів (покровителів), який на початку свого розвитку мав особистий характер. Згодом цей інститут набув державні ознаки. Проксен був захисником іноземців у власному полісі. В Римі була створена посада praetor peregrinus, який визначав принципи та норми, що пов'язані з статусом іноземців та їх перебуванням в Римі. Він також вирішував спори між ними. З вищезазначених інститутів і сформувалося пізніше консульське право. В цей же час в Китаї та Індії були відомі різноманітні форми посередництва тта арбітражних судів. В 546 р. до н. е. був скликаний загально китайський конгрес, згідно з яким було ухвалено договір про ненапад - мирне вирішення спорів, шляхом звернення сторін до арбітражу.Завершується період міжнародного права Стародавнього світу падінням Західної Римської імперії в 476 р. н.е. До цього часу Рим увібрав у себе всі існуючи тоді інститути міжнародного права та доповнив їх своїми специфічними рисами. Наприклад, договір про піклування, що передбачав завчасне віддавання зброї, вождів та заручників. Переможена сторона залишалася разом з тим суб'єктом міжнародного права. З подальшим розвитком, такий договір укладався і в мирний час. Держави, які отримували його, ставали союзниками Риму. Існував також договір перемир'я, який підписувався командуючим армії, консулом або легатом та вступав у силу одразу, але тільки умовно. Для реальної дії договір підлягав подальшій ратифікації.Таким чином закінчується перший і головний період становлення міжнародного права. 3. Міжнародне право середніх віківМіжнародне право середніх віків свій розвиток отримало після падіння Західної Римської імперії та останнього римського імператора Ромула Августа. У 476 р. останній імператор Західної Римської імперії Рому Август був позбавлений варварами влади. І хоча ще тривалий час існувала Східна Римська імперія на чолі з Візантією, в якій зберігалося рабство, у Європі починали переважати феодальні відносини.Такий розвиток подій не міг не позначитись на розвитку міжнародного права. Насамперед це позначилося на зміні кола суб'єктів міжнародного права. За рахунок визволення від римської залежності ряду держав, з одного боку, і в силу розвитку воєнної могутності ряду державних утворень, які раніше не відігравали помітної ролі на міжнародній арені, з іншого, кількість суб'єктів міжнародного права стала швидко збільшуватися. Так, поряд із Персією, Карфагеном та іншими, раніше відносно самостійними, державами з'явилися на основі воєнного союзу етнічно близьких племен такі державні утворення, як царства гунів, вестготів, аварів та ін. Поява нових суб'єктів міжнародного права сприяла розвитку і вдосконаленню старих і появі нових інститутів міжнародного права.Оскільки нові суб'єкти міжнародного права у своїй основі були варварськими і раніше залежними від Риму, то вони найчастіше використовували інститути, що вже існували в Римському праві народів: право договорів, посольське право, право війни та ін. Однак згодом під впливом релігії, особливо християнської, зміст названих інститутів Римського права народів розширювався, деталізувався, видозмінювався і з'явилися нові інститути.Насамперед це стосувалося обсягу правосуб'єктності суб'єктів міжнародного права, особливо нових, оскільки період раннього феодалізму характеризувався великою роздробленістю феодальних володінь і дуже розвиненою ієрархією, продиктованою дією інститутів сюзеренітету і васалітету. Це зумовило відхід від принципу рівності суверенів і, хоча на Карфагенському соборі 438 р. й обговорювалися ці питання, своєрідна феодальна вольниця ще довгий час перешкоджала становленню принципу суверенної рівності держав.Найбільш визнаним сюзереном і, отже, верховним світським главою всіх християнських держав був імператор Західної Римської імперії (поки вона існувала і зберігала силу). Поряд із ним визнавалася влада Римського папи. Поряд із папою як суб'єкти міжнародного права визнавались і деякі високопоставлені священнослужителі - прелати. Все це ускладнювало розвиток принципу суверенної рівності держав. Феодальна роздробленість не сприяла також і розвитку інших інститутів міжнародного права, оскільки найбільш значні феодали самостійно вели свої справи на міжнародній арені, використовуючи при цьому, насамперед, силовий тиск, і навіть вели приватні війни, у яких діяли винятково в особистих інтересах, нехтуючи будь-якими правилами ведення воєнних дій.Згодом приватні війни були заборонені. Сваволя дрібних феодалів поступово скорочувалась, і в Європі розвивався процес зміцнення суб'єктів міжнародного права. Маються на увазі, з одного боку, утворення сильних держав, таких, як держава франків, особливо в період правління Карла Великого (кінець VIII - початок IX ст.), з іншого - поява ряду державоподібних об'єднань германських князівств, посилення впливу короля Англії, розвиток торговельно-військових союзів італійських міст на чолі з Генуєю, Венецією, а також вихід на міжнародну арену Київської Русі (X ст.) та ін.У цих умовах подальшого розвитку набуває дипломатичне право, що виростає з посольського права, зміцнюється принцип недоторканності послів і посольських місій, розширюється географія їхньої акредитації в різних державах на постійній основі, що сприяє утворенню постійного дипломатичного корпусу з визначенням його прав, пільг і привілеїв. Особлива увага приділяється розвитку дипломатичного церемоніалу, в розробці якого тон задає Візантія.Починаючи з IX століття, вищі дипломатичні представники стали одержувати різні ранги: легатів, нунціїв - представників Римського папи, прокураторів, послів, повноважних представників, комісарів і т.п.З середини XIII ст. починає розвиватися консульське право (як частина дипломатичного права), у функції якого став входити захист інтересів своїх громадян на території іноземної держави. Однак, на відміну від послів, що представляють державу і призначаються нею, консули спочатку призначалися окремими органами купців, мореплавців та ін. Діяли консули за згодою місцевої влади й особливими привілеями не користувалися. їхній імунітет став визнаватися після того, як консульства були визнані державними установами.Розширення торговельних зв'язків сприяло розвитку права міжнародних договорів. На базі цих договорів виникають союзи в торговельних цілях. У такі союзи стали об'єднуватися міста-республіки, спочатку італійські, потім - на півночі Європи.Договори, особливо між державами, спочатку - з метою забезпечення, скріплювалися клятвами, потім особистими печатками правителів та обміном заручниками з членів правлячої династії. Так, у 1526 р. під час підписання Мадридського миру іспанський король Франциск І віддав французькому королю Карлові V в заставу своїх синів (через три роки їх викупив). Як заставу іноді використовували і території. Відомо, що Генуя в забезпечення своїх договірних зобов'язань віддала Франції в заставу острів Корсика, який після невиконання Генуєю умов договору залишився у володінні французького короля.Поряд із цими видами забезпечення міжнародних договорів розвивалася практика гарантій із боку третіх осіб (держав). Особливо шанувалися гарантії, дані Римським папою, який своєю буллою 1493 р. підтвердив договір Іспанії та Португалії про поділ сфер впливу в Атлантичному океані.У питанні про правове положення територій феодальний період розвитку міжнародного права дав велику розмаїтість правових способів (форм) поводження з ними. В доповнення до існуючих на той час форм зміни статусу тієї або іншої території (дебеляція - захоплення в результаті війни або передача в силу мирного договору) практика феодальних відносин породила такі форми як застава території, обмін територіями або на щось інше, купівля-продаж, дарування, спадкування за заповітом, передача в якості приданого, передача у вигляді відшкодування боргу та ін. У подальшому, особливо в епоху великих географічних відкриттів, широкого поширення набула така форма придбання територій, як оволодіння на основі права першовідкривача і воєнна окупація так званих нічийних територій. Феодальний період породив також такий міжнародно-правовий інститут, як сервітути, відповідно до якого володар (власник) землі (держава, феодал) дозволяв на певних умовах (за мито) проїзд, прохід через свої володіння. На основі інституту сервітутів згодом стали розвиватися різні види права вільного проходу, особливо через морські території (право мирного проходу, право транзитного проходу, право архіпелагічного проходу). У ті ж часи на основі сервітутного, крім іншого, розвивалося право проходу по міжнародних ріках (Рейн, Майн, Шельда, пізніше - Дунай).Спільного для всіх міжнародного права не існувало. Відомі такі центри міжнародного життя: Західна Європа, Візантія, Київська Русь, Московська держава, Арабський Схід, Китай, Індія. Суб'єктами міжнародного права були: монархи, пап римський, лицарські ордена, вільні міста та їх спільноти.При здійсненні мореплавання в період раннього середньовіччя користувалися положеннями Родоського права (збірник морських звичаїв, що з'явився у II ст. до н. є. на острові Родос, домінуючому острові Родоського архіпелагу - Дозеканезькі острови на південному сході Егейського моря), кодексом Візантійського права - Базилікою (VI ст. н. е.), що багато в чому базувався на положеннях Родоського права, а також Єрусалимськими асизами періоду перших походів хрестоносців (IX ст.). З середини XI ст. мореплавцями стали швидко поширюватися і використовуватися Олеронські сувої (збірник постанов морського суду острова Олерон (Біскайська затока, біля м. Бордо). Потім (XII ст.) великого поширення набули Закони Вісбі (о. Готланд у Балтійському морі). У XIII ст. у Середземномор'ї широко використовувався Збірник добрих звичаїв моря , що склалися в Марселі та Барселоні.Однак, незважаючи на те, що вказані джерела звичайного морського права виходили з визнання свободи відкритого моря, великі морські держави (Англія, Іспанія, Португалія, Генуя, Венеція та ін.) протягом тривалого часу розглядали прилеглі до їхніх берегів моря й океани як свої вотчини.З середини XIV ст. у питанні про правове положення морських територій з'явилися новації. Насамперед вони були пов'язані з практикою прибережних держав поширювати свій державний суверенітет на смугу морських вод, що прилягають безпосередньо до їхнього узбережжя. Так з'явилося поняття "територіальні води", і їхній зовнішній кордон, згідно з думкою, що з'явилася пізніше, визначався дальністю дії берегової зброї, зокрема, польоту гарматного ядра (тобто, до меж, де закінчувалася реальна сила зброї). У той час це складало три морські лінії (Бейнкерсхук "Про панування на морі", 1703 р.)Дещо пізніше виникло ще одне питання про морські території. Ряд прибережних держав, береги яких омивали води великих заток, ширина входу в які не перекривалася територіальними водами, стали претендувати на морські території цих заток як на історично приналежні їм, і, отже, на їхню думку, в цих затоках мав бути встановлений національний правовий статус і режим використання. Так з'явилося поняття "історичні затоки". Однак офіційний крок у цій сфері був зроблений тільки в 1604 p., коли Англія "підтвердила свої права на ближні води під назвою "Королівські камери" (Брістольська затока близько 100 км, затока Моррі-Ферт - близько 70 км)Поряд із розвитком міжнародно-правових положень про території, й особливо морські, розвивалися й інші інститути міжнародного права. Особливо це стосується таких інститутів, як мирне вирішення спорів і право війни. У сфері розвитку інституту мирного вирішення міжнародних спорів у практиці найбільш часто використовувалися такі мирні засоби, як третейські суди й арбітражі.
Як правило, першими особами при вирішенні великих спорів виступали монархи або вищі духовні особи. Саме вони з наближеними особами здійснювали функції третейського суду. Однак нерідко ці високопоставлені особи самі були суб'єктами третейського суду, і тоді вони вибирали за взаємною згодою склад третейського суду над собою. Процес здійснення третейського суду (правосуддя) не зв'язаний із обов'язковим застосуванням судових процедур і може здійснюватися в довільній формі. Однак основні положення судового розгляду (заслуховування думок сторін, що спорять, наданням їм права на подачу доказів та ін.) повинні дотримуватися. Водночас третейський суд - це суд, створений для розгляду якоїсь конкретної справи, а не постійно діючий орган.
Страницы: 1, 2, 3, 4
|
|
|
|
|
|
НОВОСТИ
|
|
|
|
|
|
|
|