Позитивна соціальна спрямованість означає, що нововведення не є соціально небезпечним, не справляє руйнівного впливу на фізичне здоров'я людини і моральність; крім того, позитивні соціальні, економічні, екологічні ефекти від його застосування істотно перевищують можливі негативні наслідки. Ця властивість випливає з самої філософії впливу інновацій на суспільні процеси і дає змогу розділяти бажані й небажані для суспільства напрями науково-технічного прогресу за критеріями соціальної користі та моральності. При перелічуванні характеристик корисності інновації багато дослідників зазвичай опускають цю властивість, проте, на нашу думку, це є неправомірним.

З огляду на це під інновацією пропонуємо розуміти новий продукт, що є результатом практичного застосування наукових або науково-технічних знань і становить економічну і соціальну цінність. Це визначення дає змогу досить повно відобразити властивості інновації як об'єкта державною управління.

Встановлено, що інноваційний потенціал є складовою соціально-економічного потенціалу регіону. Враховуючи становище інноваційної діяльності в процесі передачі накопиченого знання з науки в практику, слід зазначити, що сфери визначення науково-технічного, інноваційного і промислово-виробничою потенціалу тісно пов'язані одна з одною і частково перетинаються.

Для комплексної характеристики стану інноваційного розвитку регіонів разом з поняттям «інноваційних потенціал» пропонуємо також використовувати ширше поняття - «інноваційні можливості». При цьому під інноваційними можливостями регіону слід розуміти сукупність оцінки потреби регіону в інноваційному оновленні (передусім виробничо-технологічної сфери), її інноваційного потенціалу, а також наявних у регіоні організаційно-правових, фінансово-економічних, інституційних, виробничо-технологічних, соціально-психологічних та інших умов для розгортання інноваційної діяльності.

Роль регіонів в управлінні територіальним розвитком сьогодні обмежена контрольно-координуючими функціями. Серед функцій, які надані регіонам, найбільший інтерес, з погляду впливу на розвиток інноваційних процесів у регіоні і їх активізації, становить розробка програм соціально-економічного розвитку регіонів і організація контролю за їх виконанням. Цим закладаються основи для формування регіональної соціально-економічної політики, зокрема інноваційної.

На регіональному рівні визначають пріоритети інноваційною розвитку регіону, формують і реалізують регіональні програми, можуть вводити в рамках його компетенції додаткові податкові пільги, інші механізми впливу на розвиток інноваційних процесів у регіоні.

Крім державного та регіонального рівнів, у структурі державної інноваційної політики виділяють ще два додаткові рівні: державно-регіональний і міжрегіональний, завданням яких є узгодження дій по вертикалі та горизонталі управління.

Формування інноваційної політики регіону йде одночасно у двох напрямах: згори вниз і знизу вгору. Регіони подають свої пропозиції вищим органам. Згори доводяться установки, склад програм, рівень і форми участі вищого суб'єкта управління в реалізації інноваційної політики регіону. Потім, в принципі, можливе узгодження дій.

Горизонтальний зріз на рівні регіонів, особливо якщо там розташовані технологічно пов'язані і (або) взаємодоповнюючі виробництва, дають змогу посилити механізм підтримки інноваційної діяльності регіонів за рахунок використання ефекту міжрегіональної інтеграції (рис. 1).

Визначення пріоритетів інноваційного розвитку є одним з найважливіших завдань державної інноваційної політики. Необхідність вибору пріоритетів зумовлена обмеженістю ресурсів, які держава може спрямувати на підтримку інноваційної діяльності, обмеженістю самого інноваційного потенціалу й необхідністю узгодження напрямів і рівня інноваційної активності із завданнями соціально-економічного розвитку та вимогою забезпечення конкурентних переваг економіки регіону на довгострокову перспективу.

Рис. 1. Рівні інноваційної політики

Інтенсивність інноваційної діяльності, її спрямованість і пріоритети залежать, з одного боку, від стану науково-технічного потенціалу регіону, інтенсивності й напрямів досліджень, що проводяться, а з іншого - від готовності суспільства до сприйняття інновацій, насамперед, від наявності стимулів до технологічного оновлення виробництв у виробників масової продукції як основних споживачів нововведень.

З метою створення сприятливих умов для безперешкодного проходження інноваційного процесу і його розширеного відтворення, перетворення в безперервний цикл, механізм державного регулювання інноваційної діяльності не слід обмежувати власне інноваційною сферою. Він повинен охоплювати також «початок» і «кінець» інноваційного процесу, тобто збереження й розвиток ринків науково-технічної та інноваційної продукції, підготовки кадрів.

Основу сектора інноваційного підприємництва України становлять підприємства, які виникли в результаті реорганізації галузевої й заводської науки, для яких інноваційна діяльність і раніше були традиційними, а також малі підприємства, що утворилися при академічних інститутах, ВНЗ, інших структурах.

На нашу думку, вибір оптимальних, організаційних форм включення в інноваційний процес організацій і підприємств - суб'єктів інноваційної діяльності залежить від місця та характеру участі організації в інноваційному процесі, їх основної спеціалізації, науково-технічного потенціалу, масштабності, пристосованості до ринку. Для УАН і великих ВНЗ найкращою формою організації інноваційної діяльності є технопарк, для галузевих інститутів природнішою формою є техноцентр. Підрозділи «заводської» науки трансформуються в малі інноваційні фірми тощо. Стримує розвиток інноваційного бізнесу в Україні слабкий розвиток його елементів, інститути фінансової підтримки, інформаційного забезпечення й маркетингу. У зв'язку з відсутністю державної підтримки венчурної діяльності приватний капітал не виявляє інтересу до інноваційної діяльності.

Інноваційна політика має тісну взаємозалежність з науковою й науково-технічною політикою, охоплюючи державне регулювання науки та науково-технічного розвитку в частині, спрямованій на зростання прикладних знань і використання науково-технічних досягнень. Інноваційна політика повинна поєднуватися з інвестиційною, яка спрямована на стимулювання інвестицій і одночасно стимулює інновації в тій частині, де інвестиції виступають базою для матеріалізації нововведень. При цьому активізація інноваційних процесів породжує додатковий попит на інвестиції.

Визначено основні напрями, за якими має здійснюватися державна інноваційна політика: заходи, що забезпечують сприятливе для інновацій соціально-економічне середовище; заходи, що ініціюють безпосередньо інноваційні процеси та регулюють їх. Проте на сьогодні механізми вироблення й реалізації державної інноваційної політики в Україні перебувають ще в стадії становлення.

Регуляторна економічна й соціальна роль держави в сучасному суспільстві опосередковує функції державних органів щодо регулювання інновацій. До найважливіших з них належать: акумулювання коштів на наукові дослідження та інновації; координація інноваційної діяльності; стимулювання інновацій; створення правової бази для інноваційних процесів; кадрове забезпечення інновацій; формування науково-інноваційної інфраструктури; інституціональне забезпечення інноваційних процесів; регулювання соціальної та екологічної спрямованості інновацій; підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності; регіональне регулювання інноваційних процесів; регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів.

У другому розділі - «Аналіз сучасного стану інноваційних можливостей регіону» - проведено оцінку інноваційно-інвестиційного клімату в регіоні, розкрито методологію і практику регулювання інноваційних процесів у регіоні.

Сучасна криза національної інноваційної системи України виявилася не тільки в дефіциті фінансових ресурсів, а й у спаді платоспроможного попиту на науково-технічну продукцію з боку держави та підприємницького сектора, у погіршенні якісних характеристик наукових кадрів і матеріально-технічної бази досліджень. З огляду на це в межах дослідження виявлено найбільш характерні і прийнятні напрями інституціонального забезпечення інноваційного шляху розвитку економіки України: інституціонально-правове забезпечення; реформування форм власності інститутів інноваційної сфери; удосконалення системи управління науково-дослідними і проектно-конструкторськими установами та їх організаційних форм; формування нових інноваційних інституцій у складі виробничих підприємств, науково-виробничих комплексів та їх корпоративних структур; формування фінансово-координаційних інститутів інноваційного розвитку; залучення інституціональних інвесторів до інноваційної сфери діяльності; інституціонально-інформаційне забезпечення; регіональне інституційне забезпечення.

Існує декілька методик визначення рівня інвестиційної привабливості регіонів. Перша методика належить російській науковій школі (А. Асаул), у якій запропоновано три великі групи факторів, які визначають рівень привабливості території для інвесторів. За другою методикою, запропонованою Держкомстатом України, інвестиційну привабливість регіонів слід оцінювати за такими показниками: інвестиції в основний капітал; інвестиції в житлове будівництво; обсяг ПІІ; зміна обсягу ПІІ; густота автомобільних шляхів загального користування; обсяг експорту товарів. Рейтинг інвестиційної привабливості регіонів в Україні визначається за методикою та системою показників, запропонованими Інститутом реформ. Однак ці методики повністю не відображають інфраструктурного забезпечення регіону, оскільки вони в основному ґрунтуються на використанні показників, на які регіональні органи влади практично не можуть впливати, що зменшує можливості практичного їх використання в процесі вдосконалення регіональної інноваційно-інвестиційної політики.

Такими показниками, які не перебувають у площині управлінської діяльності та багато в чому залежать від успадкованого науково-технічного та фінансово-економічного потенціалу, є: середній розмір сплаченого статутного капіталу на один діючий банк; стан ринку цінних паперів та деякі інші.

З метою підвищення прикладної цінності проведеного дослідження всі перелічені фактори умовно можна поділити на дві групи: 1) фактори об'єктивного (некеровані) і 2) фактори суб'єктивного (на які можна впливати) характеру. Такий поділ є досить умовним, оскільки об'єктивні в короткостроковій перспективі фактори є суб'єктивними в довгостроковій (наприклад, кількість портів, аеропортів, транспортних вузлів тощо).

До першої групи зараховуємо: економіко-географічне розташування, природно-ресурсний і трудовий потенціали.

До другої групи включаємо: фактори місткості регіонального споживчого ринку, економічного, інфраструктурного та науково-технічного розвитку, наявності інвестиційних преференцій та ризиків.

Таке групування здійснено з метою забезпечення максимальної відповідності сформованої інформаційної бази факторів інвестиційної привабливості регіонів вимогам, обґрунтування перспективних напрямів її підвищення. На нашу думку, поділ факторів на об'єктивні і суб'єктивні дасть змогу виявити проблемні точки перспективної програми дій щодо залучення в той чи інший регіон додаткових (чи необхідних) обсягів інвестицій. Ранжування регіонів за співвідношенням "сприятливості" об'єктивних і суб'єктивних факторів інвестиційної привабливості дасть можливість актуалізувати напрями комплексної програми підвищення інвестиційної привабливості конкретного регіону, визначити її перспективну спрямованість і можливу ефективність, окреслити загальнодержавні пріоритети в регіональному розрізі.

Результатом такого ранжування має стати віднесення регіону до групи територій з певними рівнями зазначених показників порівняно із загальнодержавними. На основі проведеного за цією методикою дослідження кожен регіон може бути зарахований до одного з дев'яти рангів територій за мірою інвестиційної привабливості: регіони з відносно сприятливими об'єктивними і суб'єктивними факторами; регіони з відносно сприятливими суб'єктивними факторами і середнім рівнем сприятливості об'єктивних факторів; регіони з відносно сприятливими об'єктивними факторами і середнім рівнем сприятливості суб'єктивних факторів; регіони із середнім рівнем сприятливості об'єктивних і суб'єктивних факторів; регіони з відносно сприятливими об'єктивними і відносно несприятливими суб'єктивними факторами; регіони з відносно сприятливими суб'єктивними і відносно несприятливими об'єктивними факторами; регіони із середнім рівнем сприятливості об'єктивних факторів і відносно несприятливими суб'єктивними факторами; регіони із середнім рівнем сприятливості суб'єктивних факторів і відносно несприятливими об'єктивними факторами; регіони з відносно несприятливими об'єктивними і суб'єктивними факторами.

Особливістю державного регулювання регіональних інноваційних процесів виступає поєднання регіональними органами влади функцій замовника, інвестора і споживача. Ринковим умовам формування і реалізації програм відповідає взаємна зацікавленість органів регіонального управління і старанний, конкурсний відбір при розміщенні інноваційного замовлення, визначенні головних розробників і співвиконавців програмних завдань. Конкурсна система реалізації регіональних програм передбачає наявність експертизи, що оцінює можливості конкурсантів для досягнення мети програмних заходів, у тому числі достатність фінансових коштів, що виділяються в програмі, для покриття витрат конкретних виконавців.

Страницы: 1, 2, 3, 4