а) розгляд всіх питань суспільного і державного життя з позицій права, закону;

б) з'єднання морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність усіх перед законом) з організаційно-територіальним поділом;

в) необхідність ідеологічно-правового обґрунтування будь-яких рішень державних і громадських органів;

г) наявність у державі необхідних для виразу і дії права форм і процедур (конституції і законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій і т.д.).

2. Принцип правової захищеності людини і громадянина. Одразу слід підкреслити, що даний принцип носить первинний, комплексний, неперехідний і абсолютний характер. Людина як розумна і громадянська істота в процесі свого життя, спілкування з собі подібними створює різні організаційні форми свого існування і встановлює прийнятні для себе правила гри, норми поведінки. У цьому сенсі право і держава є похідними від людини.[3;69]

Комплексність полягає в тому, що названий принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків громадянина як з державою та її органами, так і з іншими громадськими утвореннями, іншими громадянами в рамках правових відносин з приводу самих різних об'єктів.

Неперехідний характер зазначеного принципу обумовлений природним походженням права, що виникло, по суті, з прагнення людини зберегти, захистити свої життя, свободу, здоров'я і т.д. Іншими словами, право виникло і існує, як розумна сторона буття, міра свободи людини. Абсолютність (тотальність) цього принципу полягає в тому, що всі взаємини індивіда з державою (її органами, посадовими особами) повинні будуватися тільки на правовій основі. Якщо вони виходять за межі дії права, з боку держави це може обернутися свавіллям, позаправовим насильством, ігноруванням людини.

Принцип правової захищеності у змістовному плані має специфічні правові ознаки:

1) Рівність сторін і взаємна відповідальність держави і громадянина - нормальні правові відносини припускають рівність і взаємну відповідальність їх сторін. Звісно, держава, вступаючи у відносини з безліччю різних суспільних утворень і з усіма громадянами, володіє величезним обсягом прав і обов'язків. Крім того, держава як сукупний представник народу має ряд особливих повноважень, яких не може бути в окремого громадянина (видавати загальноприйняті норми, стягувати податки і т. д.

2) Особливий тип правового регулювання та форма правовідносин - оскільки вважається,, що правова держава і громадянин - одноправні учасники правовідносин, основною формою їх взаємозв'язків виступає договір (про прийом на роботу, позики, купівлі-продажу, найму житлового приміщення і т . д.). Договором вищої форми є конституція, якщо вона прийнята в результаті всенародного голосування (референдуму).

3) стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його здійснення - стійкий, стабільний правовий статус громадянина (система його прав і обов'язків) і чіткий, безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення дозволяють людині сміливо дивитися вперед, не боятися, що його права можуть бути порушені.

3. Принцип єдності права і закону. У правовій державі будь-який нормативно-правовий акт має не тільки за формою і назвою, але і за змістом і змістом бути правовим. Це означає, що він повинен відображати природно-правові засади, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людини і громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обраним або призначеним. І, нарешті, при його виданні повинен бути використаний весь комплекс правових засобів і прийомів, вироблених світовою практикою. Це логічно вивірених і сумірні з гуманістичними принципами правові конструкції і поняття, адекватні нормі процесуальні форми, адресні типи і способи правового регулювання, послідовні демократичні процедури прийняття законів та ін[3;72]

4. Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади. Влада в державі може уособлюватися однією людини (монарх, диктатор, харизматичний лідер), вона може належати групі осіб (хунті, верхівці партійно-політичної бюрократії). У даному випадку для володарювання неважливо, яким шляхом вона їм дісталася (революція, громадянська війна, переворот, у спадщину тощо). Але для правової держави характерним є демократичний спосіб придбання влади, наділення нею тільки згідно з правом, законом.[3;80]

Традиційна концепція поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову стосовно сучасних державам слід розуміти не як поділ влади, а як створення системи стримувань і противаг, що сприяють безперешкодному здійсненню всіма гілками влади своїх функцій. Законодавча влада (верховна), обрана всенародно, відображає суверенітет держави. Виконавча влада (похідна від законодавчої), що призначається представницьким органом влади, займається реалізацією законів і оперативно-господарської діяльності. Судова влада виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винних.

В Англії, США та інших країнах судова влада стала джерелом і стрижнем формування всієї правової системи. У Росії початок реального поділу влади поклала судова реформа 1864 В історико-теоретичному плані можна говорити про необхідність постійного зведення судової влади, споконвіку уособлюється з зразками безпристрасності і справедливості.

Поряд з виникненням правової держави (до якого прагнуло держава, проходячи всі історичні типи) властиві і принципи верховенства закону - вищого нормативно-правового акту, конституційно-правового контролю, політичного плюралізму та ін

2. Типологія держав при формаційному підході

2.1 Рабовласницька держава

Першим типом держави в теорії формаційного підходу є рабовласницька держава. Це один з типів експлуататорської держави, що є знаряддям класу рабовласників, і призначення якого полягає у захисті їхніх інтересів і прав.

Держави рабовласницького типу виникли пізніше ранньосхідних держав у результаті появи приватної власності, майнового розшарування, розколу суспільства на класи. Найбільш класичні рабовласницькі держави були створені в Греції (VIII-VI ст. До н.е.) і в Римі (VI ст. До н.е.).

Економічний базис рабовласницькі держави становила власність рабовласників не тільки на знаряддя і засоби виробництва, але і на працівників - рабів. Головні творці матеріальних благ - раби не мали статуск суб'єктів права, а були, як будь-які речі, об'єктом права та експлуатації. Вони були зобов'язані працювати, не маючи права на життя. Їхня праця забезпечувався головним чином позаекономічних примусом.

Основні класи рабовласницького суспільства - рабовласники і раби. Крім них існували соціальні прошарки - ремісники, дрібні землероби. Вони вважалися вільними, але незаможними і експлуатувалися рабовласниками. Між рабами і рабовласниками виникали гострі соціальні протиріччя. Раби вели боротьбу то у вигляді прихованого, пасивного вибухобезпечного опору, то у формі відкритих виступів - повстань (повстання рабів у Сицилії у II ст. до н.е.., Повстання Спартака в 1 в. До н.е., ін ).

За марксистської теорії право держави визначається його соціальним призначенням і класової сутністю. Право рабовласницької держави захищає інтереси виключно класу рабовласників і їх приватній власності.

Рабовласницьке держава була класовою, була за своєю сутністю знаряддям диктатури рабовласників. Класова сутність держави виражалася в його функціях.

До внутрішніх функцій відносяться:

1) охорона приватної власності рабовласників і створення умов для експлуатації рабів і незаможних вільних;

2) придушення опору рабів і незаможних вільних методами жорстокого насильства, нерідко просто для залякування і профілактики;

3) ідеологічну дію з метою підтримання порядку.

Загальносоціальні функції держава здійснювала в тій мірі, в котрій вони відповідали інтересам пануючого класу.[13;150]

У зовнішній сфері рабовласницьке держава виконувала функції оборони своєї території і мирних зв'язків з іншими державами, функцію захоплення чужих територій і функцію управління завойованими територіями. Всі ці функції були прерогативою порівняно простого державного апарату, найважливішу роль у якому відігравала армія. Вона приймала участь у здійсненні і зовнішніх, і внутрішніх функцій. Частинами державного апарату також виступали поліція, суди, адміністративно-чиновницькі органи.

Формою організації рабовласницької державної влади були унітарні монархії і республіки. Монархія, наприклад, існувала в Стародавньому Римі. Рабовласницька республіканська форма правління була двох видів. Перший - демократична республіка (Афіни), де у виборах вищих органів держави брало участь все вільне населення. Другий вид - аристократична республіка (Спарта і ін). Тут у виборах вищих органів державної влади брали участь представники великої військово-земельної аристократії.

Пройшовши період становлення і розвитку, рабовласницька держава вступила в смугу занепаду і зживала себе. Їй на зміну прийшла феодальне держава.

2.2 Феодальна держава

Природний історичний розвиток і подальша зміна форми експлуататорських відносин перетворювало рабовласницьку державу в феодальну. За класифікацією Маркса феодальна держава - це другий ступінь розвитку суспільства. У такій державі вже визнаються природні права людини. До людини, нехай навіть і дуже залежних, відносяться саме як до людини, а не як до знарядь праці. Кріпосні селяни якщо і незалежні особисто, то повністю прив'язані до землі, котра належить феодалам. Основна ознака кріпосного права така, що селянство вважалося прикріпленим до землі, - звідси виникло поняття кріпосного права.

Це визначає економічний і соціальний базис даної держави: особиста незалежність селян, але повна належність землі феодалам. Залежність селян приймала форми не тільки в належності їх до землі, але так само вони повинні були певну кількість днів особисто працювати на свого пана (це називалося відпрацюванням панщини).[9;67]

У такому суспільстві повноправним класом могли бути тільки люди які володіли землею - поміщики, феодали, дрібні дворяни. Причому обсяг їхніх прав на ранніх стадіях розвитку феодальних держав визначався кількістю землі. А становище селян в реальності мало відрізнялося від рабського, хоча брало інші вже людяніші форми.

На відміну від рабовласницького, феодальна держава могла раз-розвиватися більш швидкими темпами і більш плавно. Певну вагу тут набуває наука, торгівля, розвиток техніки. Це дуже важливо, оскільки саме розвиток торгівлі і техніки визначає багато в чому процес переходу до наступного типу держави.

У феодальній державі сутність класового суспільства залишалася: суспільство трималося на класовій експлуатації. Кріпосне суспільство завжди було більш складним, ніж суспільство рабовласницьке. У ньому був більший елемент розвитку торгівлі, промисловості, що вело до капіталізму.

У правовому ставлення феодальні держави ще не могли мати гарні основи для розвитку. Далі визнання природних прав справа не пішла. Тим рабовласницьким суспільством і феодальним можна провести паралель в тому, що більша частина населення країни мала обмежені права. І при рабстві і при кріпосному праві панування невеликої меншості над величезною більшістю не може обходитися без примусу.

На основі феодальних виробничих відносин виникло багато держав, відомих попередній епосі. Це держави в Англії і Франції, Німеччині і Росії, Чехії та Польщі, скандинавських країнах, Японії та ін. І сьогодні в ряді країн збереглися феодальні пережитки.[9;73]

Економічною основою феодальної держави виступала власність феодалів на землю і неповна власність на селян-кріпаків. Феодальна власність на землю була основою соціальної нерівності. Основними класами суспільства були феодали і кріпосні селяни. Разом з тим існували й інші соціальні групи: міські ремісники, торгові люди та ін.

Класова диференціація феодального суспільства певним образом поєднувалася з поділом на стани, тобто на такі групи людей, котрі відрізнялися один від одного об'ємом закріплених у законі прав і зобов'язань. На Русі, наприклад, існували такі привілейовані стани, як князі, дворяни і духовенство. Стану ремісників, купців, міщан не мали тих привілеїв, якими володіли вищі стани. Най безправнішими були кріпосні селяни, які примусово прикріплялися до землі. Право відкрито закріплювало станові нерівність і привілеї. Через усю історію феодального суспільства проходили селянські повстання і війни.

Феодальна держава була знаряддям диктатури феодалів і привілейованих станів. У своєму розвитку воно пройшло ряд стадій:

а) децентралізована феодальна роздробленість;

б) посилення централізації та встановлення станово-представницької монархії;

в) централізована абсолютна монархія і розкладання феодальної державності.

Більшість функцій феодальної держави обумовлювалося класовими суперечностями. Це охорона феодальної власності, придушення опору селян та інших експлуатованих груп населення. Держава виконувала також функції, що випливають з потреб усього суспільства. Зовнішня ж його діяльність в основному зводилася до ведення загарбницьких воєн і захисту від зовнішніх нападів.[9;81]

Страницы: 1, 2, 3