Професійно ці завдання можуть бути виконані захисником. Тому виникає потреба визначити порядок їх виконання. Учасники процесуальних дій, що проводяться самостійно захисником, мають самі визначити за взаємною згодою порядок їх проведення. Але захиснику в юрисдикційних провадженнях не потрібно збирати докази невинуватості свого підзахисного, а достатньо лише подати такі, які породжують сумніви у його вині.

Найбільш доцільний, на думку більшості науковців, є порядок, за яким заявник повинен представити мінімум доказів, а всі інші -- збираються і досліджуються лідируючим суб'єктом, проводом. Однак така позиція потребує певного застереження. На учасників провадження покладається обов'язок по доведенню правомірності своєї позиції. В сучасній практиці державного управління питання права включає в себе питання доцільності певного варіанту рішення. Через це на учасників покладається обов'язок по доведенню доцільності адміністративного рішення. До прикладу, Кабінет Міністрів України може дозволити узгоджені дії, на які Антимонопольним комітетом України не було надано дозволу, якщо учасники узгоджених дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. По суті даний випадок є винятком із презумпції добросовісності заявника, що пропонується проектом Кодексу України про загальні адміністративні процедури.

Окремо в рамках даної групи суб'єктів доказування виділяються особи, які також зацікавлені в результаті справи, але звільнені від обов'язку доказування. Вони володіють тільки правом на подання доказів. До їх числа входять особи, проти яких порушене адміністративне переслідування. Наше законодавство встановлює, що ці особи можуть використовувати різні докази для свого захисту. Наприклад, правопорушник може внести до протоколу власноручне пояснення і зауваження по суті протоколу мотиви своєї відмови від його підписання, а також є право порушника давати пояснення по суті справи і заявляти про клопотання. Виступ даних осіб як суб'єкта доказування є їхнім правом, а не обов'язком.

Третю групу суб'єктів доказування складають громадяни й організації, на яких обов'язок представляти необхідні докази проводу покладається законом. У цьому випадку ні громадяни. ні організації не мають жодного інтересу в справі, по якій подають докази.

Отже, адміністративне доказування включає широке коло осіб, що беруть участь у даному виді пізнавальної діяльності і виконуючих при цьому відповідні функції, передбачені чинним законодавством.

Як було вказано вище, суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності -- особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів. Неможливо брати участь в дослідженні доказів, висловлювати свої доводи, міркування і заперечення проти міркувань інших осіб, не зробивши оцінки того чи іншого доказу і всіх їх у сукупності. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка суду -- владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях -- поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини у справі в їх сукупності. Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду. Це завершальна оцінка суду.

В юридичній літературі називається ще два види оцінок -- попередня і контрольна. Попередня -- здійснюється в попередніх частинах доказової діяльності і втілюється в змісті постановлених ним численних ухвал, як то: про витребування письмових доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанції, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень, ухвал, постанов суду за матеріалами, наявними у справі і додатково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі називають їх ще принципами), сформульовані в ЦПК. Відповідно до них суд оцінює докази:

1) за своїм внутрішнім переконанням;

2) на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності;

3) керуючись законом;

4) при оцінці ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

3. Поняття судових доказів та засобів доказування

Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати суду усні і письмові пояснення, реалізація якого гарантується передбаченими цивільним процесуальним порядком і формою їх здійснення, правом на одержання від суду повідомлення і повістки про час і місце судового засідання, а також встановленням безумовної підстави для скасування судового рішення, якщо справу було розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі.

Пояснення сторін в процесі доказування можуть надати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом. З цих же причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Не можна бути свідком у своїй справі -- nemo testis idonius in causa propria.

Об'єктивність пояснення сторін і третіх осіб забезпечується покладенням на них обов'язку сумлінно користуватися належними правами, проте процесуальні санкції за невиконання обов'язку дати об'єктивні пояснення не передбачені.

Пояснення сторін і третіх осіб можуть бути зроблені в усній і письмовій формі. Письмове пояснення позивача спочатку втілюється в зміст позовної заяви. Пояснення по суті заявлених вимог позивач і відповідач дають судді в усній формі при їх опитуванні в стадії підготовки справи до судового розгляду. В особливо складних справах суддя може запропонувати відповідачеві подати письмові пояснення у справі.

При особистій участі в судовому засіданні пояснення сторін й інших осіб, які беруть участь у справі, заслуховуються безпосередньо судом, який розглядає справу, в усній формі, а письмові -- оголошуються. Оголошуються і їх пояснення, які були зафіксовані в протоколі судового засідання, одержаного від іншого суду в порядку виконання доручення по збиранню доказів. Для забезпечення повного і правильного пізнання пояснень сторін і третіх осіб, процесуальний закон надає їм, іншим особам, які беруть участь у справі, право ставити запитання один одному, а суду -- вживати для цього усіх передбачених законом заходів.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування другої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове. Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання здійснюється поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді входить до складу пояснень сторін, робиться в установленому цивільному процесуальному порядку і процесуальній формі, тому буде не судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі. Підтвердження фактів, які входять в обов'язок доказування другої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав.

ЦПК відомо визнання фактів і визнання позову. Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову -- лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання. Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією з сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказування, крім випадків, коли факт повинен бути підтверджений нотаріально посвідченим документом. При цьому не виключається доказова діяльність, спрямована на встановлення інших фактів підстав вимоги і заперечення сторін.

Визнання стороною в цивільному процесі факту не є для суду обов'язковим. Він може не вважати визнаний факт встановленим, якщо виникне сумнів, що визнання не відповідає дійсним обставинам справи, порушує чиї-не-будь права й законні інтереси, зроблено під впливом обману, насилля, погрози, помилки або з метою приховання істини. В такому випадку сторона повинна продовжити доказову діяльність на підтвердження цього факту.

Визнання факту може бути без застереження (просте) і з застереженням (кваліфіковане), але завжди є безумовним.

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці і оцінці поряд з іншими у справі доказами, одержаними від інших осіб й інших засобів доказування.

Показання свідків

Згідно ст.50 ЦПК свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду. За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків -- відповідальність, встановлену законом.

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Отже, показання свідків як засоби доказування -- це повідомлення про відомі обставини, які входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін й інші обставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі. А можливість свідчення про факти, що мають значення для справи, є підставою для визнання їх належними до справи і виклику свідків в судове засідання.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності в нього дієздатності. Ними можуть бути і неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі в процесі у справі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати реальну дійсність. Проте застосування показань свідків не безмежне. Свідком не може бути особа, яка бере участь чи повинна брати участь у справі іншим суб'єктом процесуальних правовідносин. Показання свідка не допускаються, якщо обставини, про які він може дати свідчення, складають службову таємницю.

Допустимість показань свідків обмежується Цивільним кодексом для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. Не можна підтверджувати показаннями свідків: уступку вимоги і переведення боргу, що грунтуються на угоді, виконаній в письмовій формі та інші договори, урегульовані статтями ЦПК.

Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду.

Особи, що заявляють про виклик свідка, повинні зазначити його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та обставини, що він може ствердити. Участь свідка в судовому засіданні і дача правдивих показань -- обов'язок, який забезпечується цивільною процесуальною і кримінальною відповідальністю.

На об'єктивність і повноту показань свідків про відомі їм обставини можуть впливати інші існуючі неправові зв'язки між свідками і сторонами -- товариські, родинні, громадські, моральні та психологічні фактори, які при дослідженні і оцінці показань свідків судом підлягають урахуванню. В зв'язку з цим у ЦПК передбачено обов'язок перед допитом свідка встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки з сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а лише потім попередити його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Але відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Повнота і об'єктивність показань свідків забезпечується також безпосередньою і усною формою допиту в судовому засіданні в тому ж складі суддів, який постановляє рішення. Свідок дає показання у формі вільного оповідання про все, що йому відомо у справі, яке конкретизується і доповнюється, а допущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть їм ставити сторона й інші особи, які беруть участь у справі, судці, а також у порядку повторного допиту.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6